Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 47)

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Файл	Розмір файла:	Завантажень
Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx	786 Кб	6375
Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2	1581 Кб	5903

—  А це?..

—  А це? — Данко озирнувся по фойє та майже з ви­криком: — Це халтура!! — і вдарив Маркса щітяком у груди.

Ату поривало щиро й шалено зареготатися, але замість того вона відступила на крок, боячись, щоб той щітяк не походив і по її голові, потім ще на крок, ще...

І втекла. На цей раз втекла вона, лишивши злого горба­ня з його вождями.

Це було в обід. А в полудень, ні, після полудня, коли над містом нависла гроза, коли тяжкі й велетенські гори-хмари заклубочилися, прилягаючи аж до землі, втискаю­чи своєю вагою те місто в болото і в калюжі, черкаючи за Успенську дзвіницю й б'ючи її громами, — Ата й її вірна подруга Ольга Шведова бігли глухою Повстяною вули­цею, думаючи її швиденько перебігти ще до того, як поч­неться справжня грозова вакханалія. А на те заносилося, десь били такі громи, що аж моторошно. Вони, цебто дівчата, поспішали до Ольги на Заозірну. Одначе голов­на частина грозової вистави почалася раніше. Вдарила така блискавка, а за нею такий грім, а за ним бурхонув та­кий дощ, що дівчата кинулися під якусь хату й приникли до стіни, обтираючи на ній глину, рятуючись від зливи. Але це їх мало рятувало — дощ напався й сік навскоси, періщив, наче батогами, по чім попало...

В цей час насупроти, в кам'янім будинку розчинилось вікно й хтось замахав руками та закричав:

—  Сюди! Сюди! Галло!! Сюди!..

Це був Данко Шигимага. Ата, не роздумуючи довго, кинулася через дощову кипінь. Ольга за нею. Так вони врятувалися від дощу.

Як уже вбігли в двері будинку, що самі роззяпилися їм назустріч, побачили, що це ж будинок колишнього купця Боброва, тепер зайнятий з одного боку якоюсь шевською артіллю, а з другого мешкали приватні люди.

—  Сюди, сюди! — запрошував на диво чемний і на диво привітний горбань.

Гострий дух фарб, вареної олії, клею, терпентину, бен­зину, паленої гуми, гудрону[46], цвілі й ще чогось іще вдарив у ніс від Данкового житла, аж голова запаморочилась. Але не це, власне, вразило, вразило інше. Велика кімната, в далекім кутку якої стояло брудне, привалене якимись згортками паперу та малярським причандаллям, ліжко, була буквально загромаджена скульптурами, картинами, етюдами, шкіцами, книжками, мапами... Багато-багато різних облич і краєвидів, квітів, натюрмортових овочів, птахів, риб, жаб... Якась веремія чи ярмарок творів мисте­цтва в різних стадіях викінчености та знарядь для їх тво­рення. Хоч вікна й були відчинені, але в кімнаті було сіро, бо гроза обложила небо, через те всі твори й речі мали ніби печать легкого смутку. Посеред хати мольберт з ве­ликим шматком фанери на нім, а поруч, на високій підставці, щось замотане в простирадло — якась скульп­тура, в самім центрі кімнати. Зразу перед дверима великі ночви з рудою глиною, відра, лопати мулярські, уламки якоїсь побитої гіпсової постаті...

Дівчата як переступили поріг, та так і стали мов уко­пані. Горбань перед ними привітно простяг руку, запро­шуючи. Ата зовсім розгубилася, блукаючи очима по цьому горбаневому світові, не знаючи, як туди ступити, все геть захаращено. Але горбань показав, як треба пе­реступати через ночви з глиною, потім через відра, потім через сувої якихось старих картин, і завів їх досе­редини. На диво серед усього того хаосу десь знайшло­ся аж двоє крісел, горбань миттю їх розкопав, зітер пи­люку й поставив перед дівчатами.

—  Сідайте. Будь ласка...

Сам він був і трохи стурбований, і радий з такої наго­ди. Він видимо хвилювався, позирав на Ату, ніби хотів сказати: «Ось це мій фах! Це ось не халтура! Це мій світ!.. Мій храм...» А замість того сказав, показуючи на купу лахміття, яка громадилася біля дверей на пенечку і якої дівчата одразу були не помітили:

—  А це ось... кгм... мій друг...

Купа лахміття ворухнулася, й з неї глипнули на дівчат банькаті очі, зовсім ніби сова, сидячи на пенечку. Особ­ливу подібність до сови робили волохаті, стрішкуваті брови над круглими очима. Це була знайома постать. Та це ж знаний у місті жебрак-п'яниця, дідуган, окатий, з ор­линим носом і з славою не то чаклуна, не то гіпнотизера «ілюзіоніста», а в кожному разі непросипного п'яниці; з забутим минулим — не то пристав, не то купець з самісінької Москви, застуканий революцією на «юґе России» й скинений тією революцією геть з рахунку: обгри­зений вошами й коростою, нечесаний і немитий, але здоровенний, подібний до Гришки Распутіна, як його ма­люють мемуаристи. Він завжди ходив — одна нога боса, одна взута, або одна в галоші, друга в лапті. Називали його в місті і в околицях чомусь «п р о р о к о м». Міцно пристала до нього ця кличка, сам дідуган, либонь, був з того дуже задоволений, не вбачав у цьому аніякісінької іронії і, здається, підігравав під цю кличку свідомо. Та ніколи Аті навіть і в голову не могло би прийти, що ця, безперечно іронічна кличка прикриває зовсім не іронічну й не жартівливу суть, та що цьому «пророкові» судилося в її житті зіграти трагічну ролю.

Названий «другом», «пророк» глипнув очима й злег­ка вклонився самою головою, прозрадивши стилем, що колись він був трохи вихованою людиною й що те вихо­вання ще не вилиняло зовсім. Дівчата теж вклонились, а Ата навіть сказала «добридень!». А сказавши добри­день, Ата завважила, що їх — пророків — аж два: один на пенечку, а другий, зовсім подібний, на мольберті, на листі фанери, нашкіцований чорним вуглем...

—  Це я так... — пояснив горбань, помітивши, куди ди­вилася Ата, — до «Пророка» Пушкінового. І запросив дівчат знову сідати. Але дівчата не сідали, вони роззира­лися по кімнаті. Хто б міг сподіватися, що цей горбань отакий-о! Що він має отакі от речі?! Що він такий от...

Аті мимохіть пригадалося, що хтось там з геніальних італійських майстрів теж був ніби такий вузлуватий і теж був злючка, і вона глянула на горбаня здивовано.

—  Це ви все?.. Це все ваше?

—  Моє, — промовив горбань тихо й повів рукою, ніби кажучи: «Ну, що ж, якщо ви вже прийшли, то, будь ласка, я вам дозволяю оглянути... Але тільки вам!»

І вони оглянули... Тут було на що подивитися! Дивні шкіци голів дитячих, і дівочих, і старечих. Особливо вражаючими були шкіци різних калік: обличчя сліпих і глу­хих, що в надзвичайному напруженні тяглися до світла й до звуку, до втраченого життя... Щось таке своєю кричу­щою й трагічною виразністю, чого Ата ще не бачила ніколи. Це все, мимо чого проходиться байдуже щодня й не помічається. А воно от кричить, а воно от сповне­не такої надзвичайної, такої трагічної краси людської, душевної... Прегарні, в якомусь модерному, ще небува­лому стилі зроблені пейзажі, сповнені тепла й любови, й аж наче музики, — пейзажі їхньої рідної землі, етюди з різних закутків їхнього рідного міста, сповнені сонця, й барв, і невловимого звучання... Натюрморти з квітів, трав, яблук вкритих росою... Скульптурні мініатюри, по­одинокі й групові, як грайливі відбитки оточення... І з усього б'є життя — квітуче, соковите, звабливе, радісне... Який шалений талант! І серед усього — жод­ної, а жоднісінької риски на теми, офіційні, на теми пропагандивної дійсності, на теми т. зв. «соцзамовлення». Все те десь там, поза цими стінами. Тут панує він — Данко Шигимага, отакий-о горбатий чаклун. Це його світ, власне «світ, переломлений через нього».

Ата пригадує горбанів вираз про «горбату душу» й по-справжньому розуміє сенс цього щойно тепер. І згод­жується. Покірно згоджується. Дійсно... І від того стає їй трохи журно. Ах, яка ж вона убога тут супроти нього! Вона відчуває, яка ж вона убога...

Нарешті стомлена спогляданням, сповнена враженг нями, а особливо підтята згаданим виразом про «горба­ту душу», Ата сіла на одне, з крісел і, ніби відчуваючи гор­батість власної душі, знітилась... А надворі періщить дощ, б'є грім, ніби зумисне не даючи їм звідси вийти, щоб побачили все і пізнали все до кінця, щоб побачили світ і душу цього горбаня до глибин...

Ольга підійшла й тихо сіла біля Ати й дивилася здиво­вано на горбатого господаря. А він, хоч і зовсім юний, а такий негарний і некрасивий, миршавий і сіренький, сто­яв і чекав, увесь якийсь насторожений, зібраний в кім'ях[47], і тільки очі поблискували, ніби говорили: «Ну ж, дивіться далі! Ви хотіли бачити мою душу, так дивіться далі! Дивіться! Це все була єрунда, а от дивіться далі!..»

Тут Ата вловила погляд «пророка», що здивований мандрував від неї до тієї таємничої постаті на підставці, замотаної в простирадло, і назад, ніби порівнював, і зрозуміла — головне там! І це горбань хоче, щоб вони глянули й на те, що під тим накривалом.

— А то що? — запитала Ата в горбаня, з тремтінням у серці, кивнувши на простирадло.

—  Та то так... — мляво протяг горбань, а чоло йому вкрилося потом, зніяковів, аж зблід, схвилювався.

—  А можна глянути?

—   Та... знаєте...  —  зам'явся горбань, —  то так... знаєте... — а очі так і кричать «можна! можна!»

Ата, чомусь хвилюючись шалено, підійшла й — зня­ла простирадло. І обидві вони з Ольгою так і обімліли. Ольга тихо ахнула, Ата стрималась, але скрикнула в душі...

На підставці стояла — Людмила Богомазова!! Та... повія... та «Генеральна лінія»! Погруддя вилите зі сніжно-білого гіпсу? Людмила Богомазова! Але яка! Невимовно прекрасна. Не звичайна Людмила Богома­зова, пропаща дівчина, оклепана «Генеральна лінія», а дивна. Небесно гарна. Печальна й чиста, як янгол!.. Го­лова її гордо піднесена вгору, очима в небо, а очі нена­че повні сліз... В рисах обличчя викарбувана прекрасна людська душа, очищена в печалі, в великій трагедії... Бо­жеська душа. Руки одтяті по самі плечі, зумисне, щоб не заважали; бо нащо тут руки!

Приголомшена Ата стояла й дивилась, не відводячи очей. Згадала про той зошит і зрозуміла, що то до Цієї ось були адресовані ті слова «Я люблю тебе безумно!..» І слово «Тебе» там стояло з великої літери.

Ой, яка ж сила таланту! Ой, яка ж вона прекрасна!.. І яка ж і шалена любов породила це диво! Яка ж, яка ж вона дивно гарна!..

А Данко теж стояв і дивився молитовно, як зачарова­ний, і Аті видалося, що в нього зовсім немає горба, такий він увесь перероджений, одухотворений... І враз Ата збаг­нула, що це ж не вона, це не Людмила Богомазова. Тіло це її, але душа не її. Це їй удмухнув горбань свою душу! Це його душа! Це вона, його душа, так поривається в небо!

—  Це не її душа! — мимоволі виронила Ата з незро­зумілим протестом, тихо.

Гнітюча мовчанка.

—  Ви думаєте? — похмурнів Данко; помовчав, а тоді пробубонів сумно: — А ви її знаєте?

&mda sh;  Ні... Але... Гм... А ви її знаєте?

Данко помовчав, ніби роздумуючи, чи знає він справді її, чи ні... а тоді повільним рухом накрив погруд­дя простирадлом...

А накривши, провів рукою по чолі, по очах і пробу­бонів:

—  Ні, ви її не знаєте.

«Справді! Відкіля мені знати, яка в неї душа?!» — роз­каялася Ата в своєму блюзнірському сумніві. Десь проки­нувся тоненький незбагненний жаль, ще вчора чи навіть позавчора народжений, жаль з невідомої причини. Хотіло­ся раптом встати й тихо вийти, піти геть. «Ах, яка шалена сила любові!» Але надворі періщить скажений дощ.

Тут купа лахміття заворушилася, великі банькасті очі в ній заблищали — мовчазний досі «пророк» несподіва­но осміхнувся й прорипів густим пияцьким басом по-російськи:

—  І ти не знаєш... Ти ж ніколи навіть не говорив з нею... Ти ж виліпив її так... ну так, як Бог Єву, — взяв шматок глини брудної, дмухнув у нього, в бруд, і — на! маєш! З бруду маєш щось!..

Мова расова, орловська, з широким «о» і «ё».

Горбань шарпнувся, хотів сказати щось гостре, бру­тальне, але швидко гнів його минув, і він вимовив з яко­юсь печаллю ніби, огризнувся:

—  А ви мовчіть там!..

В голосі було вже каяття, що він це показував. Та «пророк» вирішив чомусь не мовчати:

—  Ну, чаво ж — заговорив він, розтягуючи смашно «о» й «ё». — Ти єйо создал... Но ґординя твоя напрасна, ето не ти, а Бог всьо, Бог!.. Всьо, брат, ад Бога! А ти, что ти — вошь ти малая, сєрдітая такая... червь земной ти, вот что... — говорив він вольовим твердим голосом і з фанатичним блиском в очах, як чаклун.

Ата згадала про зошит і що було написано в тім зо­шиті, про ту гордість несамовиту, про високий лет дум­ки й гордої душі в тирадах про справжнього Бога й ду­мала, що горбань зараз стане цапки, поб'є діда чим по­пало й викине з кімнати. Але, на диво, того не сталося. Горбань якось знітився, як послушник перед ігуменом, як дійсно червак земний, і тихенько став, обіпершись об мольберт. В нім відбулася якась дивна зміна, він дивив­ся блискучими очима на дідугана і спідлоба позирав на дівчат, мовляв «ага! ось тепер ви послухайте!»

«Що, що таке? Що це значить?» — високо звела бро­ви Ата з дива. «Як же пов'язати той зошит, ті несамови­то горді слова в нім з цією упокореністю, з цією майже побожною шанобою до того, що говорить отой брудний п'яниця? Що може говорити про Бога цей?!»