Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 49)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6358
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5885
* * *

Колектив театру вибрався теж на маївку.

По-перше — спробуй не вибратись! Спробуй зігнору­вати різні витівки начальства! А по-друге — таж там можна дуже гарно відпочити й розважитись! На лоні бо­жественно гарної природи! Намилуватись краєвидами й живими людьми! Нахапатись сонця! Надихатися п'ян­кого повітря! Накупатися до несхочу в прозорих водах їхньої прекрасної ріки, що все ж таки тече в Чорне море і в увесь світ! Вибралися й всі «дівчата нашої країни», і Ата теж з ними; з ними вибрався й старий Харитон, та­кий радісний і щасливий.

Молодь вирушила пішечки через бори пахучі, через піски чебрецем порослі й запапші до одуріння, через луки. Найбільше треба йти бором. Гарна путь в ранковій про­холоді сизим бором, наповненим запахом живиці й уль­трамариновою синявою, попрострілюваною золотими со­нячними стрілами, — бором, що виглядав, як храм, всте­лений килимом падалішніх шпильок соснових, переснова­ний з якихось невидимих вікон пасмами проміння, із свічками юних пагінців на тих молоденьких соснах, що стоять нижче всіх, як панікадила чи поставці для свіч; місцями порослий травичкою й квітами-смолкою, таки­ми зірочками червоними, на яких бринить ранкова роса й пасуться одинокі, найпрацьовитіші джмелі в сонячних смугах. Ті смуги тут, в півтемнім бору, особливо яскраві. Зовсім як у храмі, а вже зовсім як на тім образі церковнім, де намальований Голуб — Дух Божий. Десь у вершечках сосен проти сонця туркотить горлиця, і це особливо зво­рушує: дівчата настроєні на надзвичайний лад, — на лю­бовний лад. Їм солодко завмирає серце й паморочиться голова, так хочеться летіти на крилах у казку й закохува­тись, закохуватись... Як та горлиця. Вона ж туркоче з надмірної любові. І вони теж... туркочуть...

 

В чарах кохання моє дівування,

Хочу я вільно, як пташка, прожить...

 

це попереду йдуть Люся Жабка, Матильда й Оксана Чо­ботар і напівжартівливо напівсерйозно несуть цю пісеньку, як прапорець. Несуть попереду. Муркотять, як три горлиці:

 

Батько зітхає, матінка лає,

Слава про мене недобра біжить...

 

По дорозі до колективу несподівано пристав Павло Гук, виринувши раптом з синяви бору, як вродився. Він ішов через бір навскоси босоногий, з черевиками на па­личці через плече й з зарошеними голими литками — щоб не намочити штанів, він їх підкасав і так ламзав. Видно зумисне хотів перейняти цю групу. І перейняв. А вийшло зовсім «ненароком». Дівчата були дуже веселі з цієї зустрічі «ненароком».

Всім легко. Всім гарно. Це вже, мабуть, у людській вдачі так закорінене, що людину веселить кожна мандрівка. Мандрівка — ілюзія волі. В вічному стремлінні до ідеаль­ної свободи людина відчуває в якійсь мірі здійснення цієї мрії, коли отак вирветься від усяких обов'язків і всіляких обмежень та умовностей і кинеться навпростець іти й іти, без стежок і без доріжок, думати, що хотіти, пустувати по-дитячому, підставляти груди під сонце й вітерець, забути про всілякі остогидлі приписи й норми поведінки, про обов'язковий набір слів і понять, про обов'язкове коло фор­мул і фраз штампованих, і таких же штампованих жестів...

А за виразом Ати — це равлик вилазить з мушлі... Вила-а-а-зить... Сказати правду, так Ату і в цій маївці найбільше вабило побачити трохи тих равликів, побачи­ти, як вони показуватимуть ріжки на сонячних луках і в дібровах. Мушлю їм розпарить сонечко, тривогу й ост­рах приспить горілка й благословенний вітерець, терп­кий і п'янкий дух живиці й волі та плюскіт хвиль блакит­них виманить їхні душі з тісної шкаралущі...

Старий же Харитон був радісний і щасливий тому, що це нагадувало йому юність, його дитинство. Він розповідав усю дорогу, не цікавлячись тим, чи хто його слухає чи ні, про те, як він колись з своїми товаришами кожної Трійці (тобто Троєцькими святами) мандрував отут, цим же столітнім бором, до ріки, а тоді до монастиря... Це було за царя Гороха, в дні його юності (Харитонової цебто юності, не Горохової). І це був традиційний тоді похід на прошу, на храмове свято... Наро-о-ду-у! — плавом пливло. Бого­мольці з усього світу! «В лаптях і без лаптів, і так, бося­ком!» А дітлахи з усіх околиць, а особливо з міста, — з вуз­ликами харчів, з копійкою в жмені на перевіз... А перевіз цей — плавба на човнах — на «байдаках», на «запорозьких чайках», — річкою до монастирських гір! Це й була найцікавіша для дітей частина всіх торжеств, — пливти човнами! А річка — глибоока! А вода в ній чиста, аж воро­на від незміримої глибини! Га! Тепер ті глибини, мабуть, позамулювало й вони позаростали чуханцями, й горобець пішки там ходить. А мости!!. Аж п'ять мостів треба було переходити, поки доберешся, якщо би йшов пішки... Ех, бу­ло колись, було! А тепер уже й сонце не так світить...

Молодь підсміюється з добрячого Харитона, що чо­мусь завів і тягне вічну старечу пісню про те, що «от ко­лись було! а тепер катзна-що!». Проте в Харитоновій «пісні» була й крихта правди, — все напевно дуже змінило­ся з тих часів. Хоч би й тому, що вже десятки років жодні богомольці «в лаптях, і без лаптів і так, босяком» тут не ходять. Бо нема по що, — там, куди вони ходили, в рево­люцію стала велика дитяча республіка... А потім і її роз­громлено, як «гніздо контрреволюції» чи як там, і стала в ній армія, то пак «воєнний городок», а потім — просто стали якісь музеї, пустирища, артільна колгоспна база... А в бору цім столітнім стало багато великих старезних пеньків, а біля них багато самосіву — молодої буйної по­рості. Так, так, все змінилось. Але вершини найвищих ве­летнів все ті ж, і досі ніби все ті ж. Вони ніби пройшли крізь століття, дожили до сьогодні й маширують далі, поки мо­лодняк не підтягнеться аж до них, поки не прийде зміна. Це буде непомітно — зміна вахти. Прийде зміна, й тоді старі непомітно вмруть, лишаться пеньки трухляві; але молоді, постарівши, будуть ніби ті самі, ті самісінькі столітні велетні, й бір стоятиме все такий же величний, шумітиме верховіттям в синьому небі... Звичайно, якщо не втрутиться комунгосп і не вирубає цього бору тотально, передчасно, з примхи якого-небудь Гаврюшки Цигипа. І зробить він це на зло Ліспромгоспові, Миколці Пеле­хові, на доказ того, що в цім світі (в світі міста Нашого) не все діє згідно шильду, згідно логіки й згідно призначення.

Бір раптом кінчається, й перед очима встає величава панорама.

Великою, блакитно-фіалковою дугою простяглися да­лекі узгір'я, що становлять правий високий берег ріки. На тих узгір'ях біліють купки хаток, як квіти степової кашки. На пагорбах далеких, збоку селищ стоять млини, попіднімавши вгору руки, ніби благословляють світ а чи кричать пробі, гукають про порятунок. Хоч колек­тивізація вже й давно пройшла, а й досі кричать. Ті хатки й одинокі млини загубилися між синьо-сизими смугами лісів, сивими пасмами нив, лілово-сірими латками яруг і проваль. Між краєм бору й тією далекою, півсвіта охоп­люючою дугою, тим обрієм фіалковим, простяглися без­межні луки, на них брунатні щітки очеретів, полискують свічада саг і мерехтять сріблястою лускою артерії бистрих протоків. Кой-де тягнуться тонкі пасма (намітки) ту­манів, що не встигли піднятися вгору. На тлі соковитої ніжної зелені росяних лук, перетканих сріблом саг і про­токів, підіймаються, як темні оази в молочно-зеленім безмежжі, зелені гаї, групи дерев над сагами[49], кущі буйних верб, переліски — все це плями й візерунки різного ступе­ня зеленавості й синяви. З правого боку синіють великі масиви могутніх дібров, що одвоювали собі багато лугу.

А в самому центрі всієї тієї мерехкотняви зеленої, ділячи фіалкову дугу обрію надвоє, розтинаючи її, підносяться дві гори поруч, як два одногорбих верблю­ди. На одній горі, на самім хребті багато будівель і ви­сока вежа над урвищем, на голім шпилі — вежа древня, в татарському стилі; а нижче — вся гора заросла густим парком чи лісом. Туди не ведуть п'ять мостів, як колись було, а простягся праворуч всього лиш один міст. Один, але довжелезний, через усі луки.

Харитон аж у поли вдарився — от таке! Він не був тут кілька (а може й, кільканадцять) років і цих змін не бачив. Нема п'яти мостів! Лише один. До того мосту виповзла дорога з бору і поповзла по високій греблі, ви­гачена жужелицею й камінням і обтикана з обох боків білими стовпцями. Перспектива йти по цій греблі й цьо­му довжелезному мосту не подобалась Харитонові — він хотів їхати човном, як в юнацькі роки. Інакше було би і не йти на цю маївку.

Всі наставилися очима на гору, забудовану й зарослу парком, славну своїм героїчним минулим, — і вирішили насамперед добратися туди й там поблукати. Хоч центр маївки має бути не на цій горі, але ж вона, либонь, центр всього навколишнього світу, центр дивної панорами, а ко­лись була й центром всіх свят і торжеств міста Нашого.

Обминаючи міст і шукаючи легендарної «пристані» під провідництвом Харитона, вони таки її знайшли на тому самому місці, де вона й була споконвіків і де її ще недавно бачили більшість присутніх, завзятих рибалок і купальників: А на пристані знайшли цілу череду човнів — досить-таки облуплених, але з традиційними романтич­ними назвами: «Віра», «Надія», «Любов», «Чайка», «Ластівка», рідше — «Колокольчик», а ще рідше — «Піонер» або «Октябрь», а біля них їхніх господарів, в вибійчаних латаних штанах, в старосвітських, «дорево­люційних» картузиках і босоногих, з чого було видно, що вони вже не колишні зарозумілі одноосібні човнарі, а ор­ганізовані громадяни, сколективізовані в артілі «Черво­ний човен», що тут же й написано на стовпі.

Романтика врятована! Пливем!..

Але Харитонів настрій був геть зіпсований, хоч він і сів у човна, — все плесо, з якого вони відпливали як з ро­мантичної гавані і яке колись було «глибоченне», тепер справді заросло чуханцями, й ряскою, й хвощем — не пропхатися.

— Я ж казав!.. — охнув стариган. — Заціпило б тобі!

Пробившись крізь мури очеретів цілою флотилією по вузюсіньких проточках, вони з чуханців і ряски рап­том випливли неначе в казку — на чудесний широкий водяний простір. Річка тут розбивалася на кілька ру­кавів і плинула урочисто й тихо, відбиваючи в собі мо­гутні дуби й верби на берегах, білі хмаринки й блакитну сильвету великої гори, вкритої тисячолітнім парком і будівлями. По річці радісно плюскала риба, викидаю­чись то там, то там з «незміримих» глибин; від збриж, що пішли від човнів, замиготіли сонячні мечі на всі бо­ки й сліплять очі... Харитон зцупив кашкета й перехрес­тився, стовчи на колінях, як на молитві, — губи йому тремтіли... Це дитинство! Як же ж миготить мечами! Як виграє веселкою! Як розсипалося діамантами враз!.. Аж всім ніяково на Харитона дивитися, бо в нього очі повні сліз, — ті вічно усміхнені очі в павутині добрих старечих зморщок.

«Ще краще! — шепотить Харитон, — ще краще...» — Він шепотить сам до себе.

І кожен знає, що як він сам доживе до такого віку... Але чи доживе?!

По воді десь здалека стеляться звуки оркестр, наладовуваних до свята: хтось пробує валторни[50] й корнети[51], баритони й кларнети, — утворює дику какофонію, але вона не ріже вухо, стелиться по воді разом з легенькою ранковою парою над ситнягами[52].

Почувши звуки випробовуваних далеко труб і кларнетів, компанія розділюється — всі хлопці попливли на звуки, взявши й Харитона з собою, щоб не спізнитися на початок свята. Решта, тобто «дівчата нашої країни», по­ет Олекса Вітер і Павло Гук з ними, попливли трьома човнами під гору, туди, де були легендарні печери, гроти, старовинний парк, рештки монастирських мурів з іржавими флюгерами... Для них маївка вже почалася: вони з тієї ряски впливли в казку.

І неначе справді в казці, їх зустрічає величний і ста­резний парк, не парк — діброва тисячолітня, гайда­мацька... Ходить в народі переказ, що тут справді були колись гайдамаки та що саме на цій горі після розгрому Мазепи під Полтавою сховалася купка м'ятежної стар­шини, щоб продовжувати боротьбу, і тут-таки їм пости­нано голови... Але сучасники не пам'ятають тієї сивої давнини, не знають її. Вони знають минуле дещо ближ­че. От Павло Гук, веслуючи й дивлячись на надзвичайну красу природи, по якійсь невловимій асоціації згадує арцибашівського «Саніна», що він його недавно прочитав, потягши в редакції зі стола Страменка. «Це було тут», — снується йому в голові...

Пошук на сайті: