Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 50)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6391
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5923
«Це ж тут, в оцих дібровах і в цих печерах і гротах, се­ред цієї дивної краси й величі той арцибашівський сатир Санін млів в еротичнім чаду й ганявся за Карсавіною, шу­каючи закутків, де б йому ту прекрасну самичку насісти»... Тут Павлів погляд падає на схилене Атине обличчя, ося­яне віддзеркаленими водою сонячними зайчиками, і він буйно червоніє від замішання, ніби це він уголос висловив таку занадто радикальну думку, хоч і осуджуючу того амо­рального Саніна: Йому стає соромно. Які похабні речі з тієї чортової книжки перелізли йому в голову! Ну й не отрута то?! Жах! Чортова книжка! І знову, як і вперше, ко­ли він ту книжку дістав, його опановує здивування, як ця жахлива проказа опинилася в редактора на столі. Він са­ме через це перечитав її уважно всю, щоб знати, що читає редактор і культпроп, та й поробив зо зла виписки, готу­ючись до спеціальної доповіді про маразм розкладу в ко­лишній царській імперії в епоху її особливого упадку, та й щоб рикошетом проїхатись по сучасності, — доповідь вважав за конче потрібну, оскільки така книжка ходить по руках (факт незаперечний!) в цю зовсім іншу епоху. Цитат він наробив багато, і тепер от те раптом все зринало з нього, перлось на язик, аж мусив прикусювати його, щоб щось не бовкнути, — аудиторія не підходяща. А думка все кружляє над тим чортовим Саніном... Бо так хвилююче перегукуються луни в діброві, нібито там десь на купаль­нях кричить тая злякана Карсавіна... Десь дзвінко, заго­нисто верещать сміхотливі дівчата. А тут ось такі чарівні його подруги, так воркочуть між собою грудними голоса­ми, а кругом така краса невимовна, а її ж колись занечишував той плаский міщух всеімперський!.. Ні, він мусить якось на ньому помститися!

Компанія молоді пливе в красі казковій, хлюпає во­дою, опустивши в неї руки, оглядає старезні дуби-велетні, що стоять, як варта, як передовий гайдамацький загін на крутому березі, покручені бурями й часом, але уперто вчепившись в землю і в каміння, обхопивши йо­го грубезним корінням... Потім вилізли на берег і огля­дали парк, печери, гроти, старовинні мури й різні будівлі за мурами на горі... Настрій урочистий, святко­вий, сонячний, красою величавою та й смутком руїн по­роджений.

«От...

Це тут арцибашівський Санін млів в еротичнім чаду й ганявся за Карсавіною!..» — далі Павло опустив про самичку те, що стояло занотоване в його конспекті при­готованої прилюдної доповіді, опустив, бо аудиторія не підходяща, щоб все говорити, і сказав наступний уступ: «Пласка «любов» знудженого всеімперського міщуха, самодура й циніка, загримованого Арцибашевим під са­тира, чи пак під «сина сонця», шаліла тут колись і кала­мутила та занечищувала оці прекрасні води й оцю ве­личну чистоту природи нашої ...» — вийшло гарно, об­разно. Можна сказати, зворушливо. Ні, він таки хоч ско­рочений варіянт своєї доповіді, а прочитає. Бо занадто він тим наповнений і чомусь те все йому муляє сьогодні. Якийсь дух неспокою, неусвідомленої досади й тривоги засів і під'юджує його. А ці ось супутники — майже всі нетутешні, та ще й зовсім зелені. Де їм про те знати. А мусять!

«Ось тут він ганявся... О!»

Перед ними мальовничі, праісторичні гроти, а поруч — таємничий, монументально вимурований і різними за­писами людськими обписаний вхід до таємничих і «страшних» печер... Страшних, бо нібито безкінечних і заплутаних, як печери святої Лаври в Києві або як древні християнські катакомби десь в невідомій Італії.

«Люди в печерах молилися Богу (даремно, звичай­но), прикладалися до мощей (теж даремно) і страждали на цій землі від злиднів і наруги чужої, а він іржав тут, той всеросійський прославлений «півінтелігент», той плаский міщух всеімперський, що від великих рево­люційних ідей, від революційної істерії вдарився в дру­гу крайність — в оголений жереб'ячий цинізм...»

Дівчата розсипаються сміхом, червоніють.

«Ні, так не піде, — думає Павло, — цілий конспект треба буде переробити, занадто радикально все».

Перед ними на узгір'ї над мальовничим крутим урви­щем рештки розкішного якогось павільйону, чи готелю, чи ресторану над шпильчастим, мовби кремлівським, муром монастирським, мохом порослим.

«Ага! Це й тут він млів і гасав!.. — не витримав Павло. — Це тут колись колонізатори, помираючи від нудьги, сплодженої неробством, вбивали час за преферансом, вином і еротикою... Доки... Доки не вдарила революція і не поодтинала їм голів, а разом з ними й всіх знарядь до пре­ферансу, до вина й до еротики...» — Павло поперхнувся, дівчата розсипаються реготом, дзвінким, перламутровим.

—   Браво, «професоре»!.. Професоре історії!.. Ну, далі!.. Ха-ха-ха...

«Ні, брат, — думає Павло, — так не піде!» На тому лекція Павлова й скінчилася. «А шкода! Шкода. Тільки ж авдиторія — ну, зовсім непідходяща». Бо тих цитат, що він понавибирав з тієї повчальної книги і коментарів, що він подавав, навіть не кожне мужеське вухо зможе витри­мати. А прочитати б треба. Тим більше, що йому здаєть­ся чомусь, ніби герої тієї книги зовсім і не повмирали.

Ата згадала, що вона теж читала цю книжку, бо підсу­нув той Добриня-Романов колись, порядком, так би мо­вити, «виховання молоді», — і книжка та пласка викли­кала в неї огиду, страшну огиду своєю павіанячою мо­раллю. Почуття тієї огиди зринуло й зараз...

—  Що це вам дався той Санін!

—  Та я ж мовчу вже...

— Де ж ви мовчите, як ви щось там бубоните про «світловолосу фігуру боголюдини, що прийшла в цей світ, щоб бачити сонце, а тим часом підглядає голих дівчат на купальнях...».

Загальний регіт. Павло справді був спійманий Атою на тому, що, йдучи біля неї, мурмотів сам до себе, глуз­ливо цитував з пам'яті якийсь уступ з книги та свою їдку заувагу до нього.

—  Та то я так.

—  Киньмо. Світ такий хороший. Бачите?! Навіщо ж його псувати згадками про різних там паскудників і їхні паскудства. То все давно минуле...

—  Ви думаєте? Мовчанка.

—  Цитьте! Ось слухайте!..

Над рікою розгорнувся й поплив широкий і гойдливий мотив... «Я бачив, як вітер березку зломив...»

Грала духова оркестра там десь, за широкими про­токами, там, де височіли, як зелена хмара, буйні ліси Доброславівки.

—  По конях! А то все відбудеться без нас!

Але замість бігти, всі дівчата стали прислухатися до вальсу, як зачаровані... Широка невидима ріка звуків десь зринула й завирувала, й потекла упоперек, через ріку блакитну, потекла через прекрасний ранковий світ.

«Я бачив, як вітер березку зломив ...»

Звуки котилися над сонячними луками, над зеркальними водами, гойдали блакитним повітрям мерехкотливого ранку, — і здавалося, що все затанцювало, загой­далось мрійно — трави й дерева, й проміння рос, і бджілки над квітами, й метелики... Дивно! Слова ж у цьо­му вальсі, як відомо, печальні, та й мелодія ніби жур­лива, а от зараз така вона радісна, легка, гойдлива, за душу бере, пориває гойдатися й упиватися тим ритмічним, молодим колисанням, ноги стають пружи­нясті й ступають не на п'яту, а на пальці, на самі кінчи­ки, хочуть відірватися від землі й піднестися в усміхне­не, радісне небо...

Дівчата похапалися руками одна за одну, побралися парами й закружляли по сонячних плямах широкої алеї, і викружляли так у молодому вихорі на сліпучозелену галявину, як на сонячний майдан... Закидали го­лови аж на спини й мружили й приплющували очі, хмеліючи від шуму крони, розгойданої мрійливим рит­мом вальсу...

«Я бачив, як вітер березку зломив...»

Звичайно, він її зломив з любові, цілуючи, а потім знову піднесе, й вони загойдаються, попливуть в вальсі кохання... І березка буде щаслива до безтями, залюблена...

—  По конях! А то все відбудеться без нас!

Пострибали в човни й попливли туди, на музику, не­мовби метелики полетіли на сяйво... В човнах пливли й під ритм вальсу гойдалися з боку на бік, замалим не черпаючи води бортами, — виробляли «па» звиненими руками... Туди, на мрійливу, ліричну музику, — колисан­ку закоханих і юних!

 

* * *

 

Яка краса відродження країни!

Ще рік, ще день тут чувся плач рабів,

Мовчали десь святі під попелом руїни

І журно дзвін старий по мертвому гудів...

 

Петро тре очі. Це було ось тут! На оцій ось стіні. Колись. Чорний оцей величезний квадрат тоді був за­писаний малиновими літерами з золотою лиштвою, а кожна перша літера в рядку — візерунчаста. Це був вогненний клич. Намальовано його любовно, так са­мо патетично, як і звучав він, якимось героїчним но­вим небаченим шрифтом. А підписаний був цей тріумфальний крик душі незнаним, але таким вабля­чим, магічним ім'ям — «О. ОЛЕСЬ».

Що за «О. Олесь»? Що за «О. Олесь», що має таку силу слова і що так потрапив сказати за всіх, вислови­ти загальний крик воскреслої душі, її радість і шал? Хто він? Який він? Кожне їхнє серце перед цими сло­вами тоді трепетало, завмирало перед цією стіною, як перед великою скрижаллю з божеським одкровен­ням...

Петро сидить посеред великої, заснованої павутинням і заваленої якимось мотлохом залі на покривленому стільці верхи й дивиться на величезну стіну. Стіна облуплена й по­рожня, гола. Нічого на ній не написано. Анічогісінько. Ли­ше посередиш на ній велика чорна пляма, як могила, як прапор жалоби: кілька квадратових метрів старанно зама­зано не то дьогтем, не то друкарською фарбою... Ні, спер­шу облуплено, а тоді вже замазано. Зроблено фундамен­тально. І виглядає та пляма, як рілля восени. Ото там і був той напис... Петро сидить верхи на стільці, поклавши на бильце руки, а на руки голову, і дивиться, не моргаючи, на велику пляму... «Яка краса відродження країни!!!» Він заду­маний, запечалений. Пляма оживає, мерехтить, як і давно колись, грає фарбами й вібрує тріумфом:

 

Яка краса відродження країни!!.

Ще рік, ще день тут чувся плач рабів...

 

Воскресає дитинство, воскресають дні першої-найпершої юності, великі надії, гарячі святі поривання... Шумить, шумить, шумить дитинство —

 

Ми дзвіночки, лісові цвіточки,

Славим день!.. Славим день...

 

Петро тре очі, мружиться й зітхає. Чорна брудна пля­ма. Брутальна і жорстока. Немилосердна... Пустеля. Руїна. Смерть. Порожнеча. Він проводить очима по залі, заваленій старим реманентом чи утильсировиною, дивиться на повибивані вікна вгорі, захаращені паву­тинням і пилом, дивиться на повиламувану місцями підлогу, на похабні написи внизу по стінах, в межах засягу людської руки («в межах можливостей!») і втягає го­лову в плечі, спирає її підборіддям на груди, заплющує очі й так сидить...

Він тут один. Це він утік сюди, шукаючи спокою, утік від тих там, серед яких він зайвий і чужий, що прийшли десь сюди на квітучі гори, на тихі води, в веселі діброви справляти своє свято. Це ж сьогодні масова «культвилазка»... І він приволікся теж... Тільки він приволікся сторо­ною, слідом, за тією дівчиною, нишком, небачений і не­знаний, тягнучись за нею серцем. І пройшов навіть поуз біля печер, непомічений. Пройшов мимо них — мимо ве­селої компанії — мов тінь, стороною, лабіринтом пере­снованих стежок і зник у гротах. А тоді крізь підземну плутанину печер, лише йому одному знайомими ходами пройшов на інший бік... Лише око зафіксувало моментальну відбитку похиленої уважно голівки та вухо схопи­ло чиюсь веселу тираду про Саніна арцибашівського:

«Це ось тут арцибашівський Санін млів в еротичнім ча­ду й ганявся за Карсавіною...» — такий комічно-поважний тон, як то буває в провідника при обходах музеїв. — «Плас­ка любов всеімперського мішуха, самодура й циніка...»

Далі Петро не чув. Щасливо прослизнув, уникнувши зустрічі. Навіщо він їм! Сама-бо його поява приносить не­щастя. Шукаючи самоти, Петро забрався сюди, його впус­тив сторож цієї «цитаделі модерної цивілізації», що явля­ла собою нібито музей сільського господарства, а фактич­но поки що тільки зруйнований чужий храм, обернений на пустку, завалений всіляким сміттям. Сторож впустив йо­го як старого знайомого й лишив тут самого.

Боже, в що можна обернути красу і велич! І як можна зганьбити найкращі людські надії й людські пориви! Боже...

Петро сидить, схиливши голову на руки, й журба та жаль обступає його. Яка мерзость! Яке запустіння! А тут же не тільки «чаділа пласка любов всеімперського міщуха», тут цвіла й інша любов, справжня, велика любов, і цвіли інші серця.

 

Ми дзвіночки, лісові цвіточки,

Славим день, славим день...

 

Пошук на сайті: