Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 6)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6375
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5903
—  Ах дитя моє!.. Та суть-то в тім і є, що життя ніко­ли не збігається з літературою, зі справжнім мистецт­вом. Суть-то в тім і є, що справжнє мистецтво далеке, як небо від землі, від буденного брудного життя (а жит­тя все буденне й брудне, все!). Шляхетність, героїзм, ве­лич — це все атрибути мистецтва. В житті цього немає. Життя вимагає від людини підлості, й вона ту підлість мусить робити. Мусить! Бо інакше загине. І нічого тут не вдієш. Ми всі приречені на підлоту. І те, про що ви го­ворили... Ну, що ж, я не винен у тім, а винна дійсність, винна епоха, хижа, люта... І так вона вимагала... При чому ж я?! Ми всі слабкі істоти й не в силі боротися проти зла... Так, так. Я не герой, бо героїв узагалі немає, вони тільки в літературі... Над нами тяжить прокляття, і ми покутуємо... Е, в житті людина слабка, безпомічна. Во­на може тільки страждати і... і любити... Ата аж скинулась:

—  І любити?! — перепитала пошепки, дивлячись на професора широким, спантеличеним поглядом.

—  Так, і любити... — прошепотів професор досить недвозначно.

«Ах! Який цинізм!»

—  Стоп, професоре!  — аж заламала Ата руки зі щирим одчаєм. — Після ваших слів я хочу повіси­тись!.. І повісилася б... якби... якби в ваших словах була правда, хоч крихітка правди. Коли вас слухаєш, то жит­тя стає чорне як сажа, людина теж чорна й брудна, пас­кудна, гірша худоби, історія людської цивілізації і куль­тури видається помилкою, це омана, брудне непоро­зуміння, а Ваші розмови про мистецтво, про красу, шля­хетність — видаються безмежним цинізмом, шарлатан­ством. А слова про любов... О, Боже мій! Ха-ха-ха!.. — і раптом замерехтіла очима на професора й зашептала гаряче, з великою внутрішньою експресією: — Але я не повішусь, професоре! З однієї простої причини — ви брехун! Життя вас спростовує, професоре! Ви кажете, героїв немає, а тим часом це неправда! Той юнак Стешенко порівняно з вами таки був Герой! Він був Герой! Хіба ні? І він мав героїчну молодість... І молодість завж­ди героїчна. Наша молодість! А ви... ви «бившій арістократ», уламок мертвого. І тому... і тому ви все перепінили б...

Професор підвів голову, що під час Атиної тиради була опущена, подивився на Ату довгим поглядом і... зімкнув щелепи, аж наче вони клацнули, очі йому блис­нули недобрим вогником. Ата поперхнулася на дерзкім слові й замовкла. По хвилі професор мовчки протягнув руку. Ата зрозуміла, вона підвелася, покопалася серед книжок на етажерці и подала професорові томик со­нетів Д'Ередія. Професор узяв, і видно було, що хотів зразу книгу перелистати, щоб щось перевірити, але стримався. Замість того глянув на Ату й спитав мляво:

—  Так ви й не читали?

—  Ні.

—  Гм... І навіть не листали?

—  Ні.

—  Гм... А ви ж казали колись, що Ередія вам подо­бається...

—  Подобався. А тепер уже ні. Подобається більше «Декамерон» (злісна іронія крізь фарбу сорому, що зали­ла обличчя).

Професор ніби не почув. А може, й справді не почув, листав задумливо книжку. По довгій павзі листаючи книжку, знічев'я запитав:

—  Чи не можете ви мені сказати, коли вже буде на­решті ваша прем'єра «МАРУСІ БОГУСЛАВКИ»?

—  Не можу. Бо не знаю. А що, хіба, може, через ме­не збираєтесь погромити увесь наш театр у столичних газетах? О, ви можете!

—  Ви не тільки нечемна, ви ще й занадто гостра на язик... Сучасна молодь... Але... Подивимось...

—  Погрожуєте?

—  Що ви!.. Так ви, кажете, й не читали цих... е-е... прекрасних сонетів?

В цей час з книги випала суха торішня волошка. Ата посміхнулася самими кутиками уст:

— Ні, не читала. І навіть не бачила цієї прекрасної во­лошки.

Волошка впала на підлогу. Професор, розгублений, як школяр, тремтячою рукою підняв її й поклав знову в книгу. Потім вийняв і поклав її на стіл... Не знав, що з нею робити. Такий смішний. Ата взяла волошку й, прис­тупивши до професора, вставила волошку в петлицю його піджака. Професор розхвилювався, аж піт йому виступив на чолі. Встав і, тикаючи книгу до кишені й не потрапляючи, попростував до дверей. Ата за ним. А вже біля дверей дівчина заступила дорогу та:

—  Професоре! Скажіть же мені на прощання, про­фесоре, як же ж пов'язати цю синю волошку, цю прек­расну  синю  волошку,  символ  любові  й  поезії  з розстріляним Стешенком і зі збожеволілою матір'ю? Га? Скажіть, професоре!..

Професор увесь раптом затрясся. Ата думала, що він її вхопить за горло, але натомість професор вхопився за клямку дверей і вилетів у сіни, лише прохрипів глухо: «О, варварка!.. Варварррка!!.» А Ата вже прокричала йому навздогін:

—  Ну, як же ж, як же ж пов'язати її зі збожеволілою матір'ю!? Га? І чи й у вас була мати, професоре?!.

Але професор уже нічого не чув. Він біг по вулиці, на бігу стромляючи книгу сонетів Хозе Марія Д'Ередія до кишені й не потрапляючи. Ата провела його очима й закрила двері. Постояла хвильку й раптом струснулася вся, як у лихоманці, піднесла високо плечі й заплющила очі:

—  Брр-р-р-р!..

А потім додала журно:

—  Але і в нього була мати... Напевно була...

А ще по хвилі зітхнула:

—  Тепер він мене з'їсть, напевно з'їсть. Було досадно. Прикро. Брудно.

Остаточний висновок, до якого Ата дійшла, — це той, що вона «божевільна», «неможлива», не вміє три­мати язика за зубами, «дурна». Та помалу Ата заспо­коїлася й узялася знову до праці.

Вона взялася лагодити віночок королеви, зроблений зі стеклярусу, сухозлотиці й іншої театральної мішури. Це, правда, справа бутафора, але він у них якийсь занад­то «модерний», а насправді занадто невправний, незарадний, мов слон. А в серце знову добувався рефрен, так брутально сполоханий гостем, рефрен її душевної самоти:

 

Геллади карта. Коцюбинський.

На етажерці лебідь.

Оце й уся моя кімната...

Заходьте коли-небудь!..

 

Одначе той, кого серце потайки ждало, не заходив. І навіть, далебі, й не збирався.

 

III

Шкіц анфас

 

Не тільки поважний професор Добриня-Романов і не ті­льки молодий романтик Павло Гук були закохані в Ату — закохане в неї було, можна сказати, ціле місто. Відколи вона з'явилася тут, перед рампою[4] державного театру, — вона зійшла мов зоря над цим містом і сяє над ним, роз­горяючись все яскравіше й яскравіше, чаруючи всіх своєю юною красою й своїм хистом, помножена на чари усіх тих героїнь, що вона їх грала. А особливо чарівна чарами Мавки з «Лісової пісні». І не було в місті, мабуть, нікого, хто б цієї Мавки не знав. І не було, мабуть, ні одного тако­го, хто б її знав справді. А з хлопців не було, мабуть, тако­го, що не був би в неї закоханий по самі вуха. Лише ніхто не мав щастя у цілому місті похвалитися бодай малесень­ким успіхом. Бо — Ата прекрасна, але Ата — й химерна. Дівчина повна суперечностей. З одного боку — вона «стара», досвідчена досвідом, і постарена мудрістю всіх граних нею героїнь, і оповита їхньою славою, а з другого — вона по-дитячому юна, в її природі і душі незаймана і чис­та, як кришталь, і наївна, як весняний пролісок, і строго оберігає цю свою чистоту, цю свою гордість і святість з того самого інстинкту, з якого інші квіти згортають свої пелюстки від чужого дотику. З одного боку, вона смілива і язиката. З другого — ніжна і замкнена, неприступна. Сер­це її заповнене чим іншим по вінця, — серце й розум прив'язані до сцени, до мистецтва, в яке вона залюблена з усім молодечим вогнем і пристрастю, до великої тайни завойовування мистецтвом людських душ і трансформу­вання їх, чародійним виводженням їх з нетрів трагічної дійсності в світ інший, в світ краси й радісних хвилю­вань...

П'єси, в яких грала Ата, йшли по кільканадцять разів підряд з непослабленим успіхом, хоч, здавалося, вже в них нічого дивитися.

Ніхто не знає, звідки вона взялася, лише знає ди­рекція театру, що вона прийшла із столичного теат­рального технікуму. Але для інших і це невідоме. От десь узялася, та і все.

Що вона була родом з цього міста, власне, з його околиць, — це навіть і в голову нікому не спадало. А ще більше не спадало в голову, що вона дочка однієї знаме­нитої (може, найзнаменитішої) людини в історії цього міста, жорстоко змеленої в млинку чужої системи, — за­гублена дитина тієї трагічної загиблої людини. Та це ве­лика Атина таємниця, яку вона й сама не знала до всіх глибин. Як і таємницею для всіх були початки її біо­графії в «сторозтерзаній» столиці України — її передчас­не й трагічне сирітство, безпритульництво, потім життя в дитячім ізоляторі для безпритульних, втрата не тіль­ки свого роду, а й свого прізвища, що десь загубилося на пустирищах та смітниках тієї столиці «сторозтерзаної»... Тепер у Ати ім'я власне, дане ще батьком, але прізвище чуже. Та про це ніхто не знає. Вирісши й «ви­бившись у люди», дівчина прийшла інстинктово до рідного міста, прийшла з якоїсь примхи долі, як інкогніто, щоб ходити й дихати, жити й діяти там, де вперше пролунав її дитячий крик, де жив і діяв її ге­роїчний батько. Про це не знає ніхто й не знатиме. Хіба, може, колись... А тим часом для всіх вона дивна не­сподіванка, дар неба, що злетів неначе метеор, і летить далі, лишаючи по собі сліпучий слід, переконуючи всіх про своє якесь велике, таємниче призначення.

Ата сама вірила в якесь своє особливе призначення й берегла це як теж таємницю. Й була до цієї віри прив'яза­на всім своїм серцем і всією душею, бо віра та наповню­вала її вщерть, лишаючи до всього іншого байдужою.

Її закидали квітами. Її засипали писульками, листа­ми, листівками, похвальними рецензіями, комплімен­тами, а найбільше її засипали пломеніючими погляда­ми юнаки та юнки... та хіба тільки юнаки та юнки! Од­наче квіти в'яли в її кімнаті та в кабінетах директора, режисера й помрежів[5], листи збаламучених мужчин ли­шалися без уваги, і лише пломеніючі погляди безлічі очей не давали їй часом спати, проте не з тієї причини, як то, здавалося би, мусило бути. Дівоче серце не зачіпав жоден погляд, не палило жодне полум'я навіть найбезтямніше закоханих. Натомість ті погляди зачіпали її душу інакше, — змушували гордо пишатися зі свого тріумфу, відносячи все те шаленство перепов­нених зал на рахунок великого, всемогутнього мисте­цтва, що з її допомогою так підносить і окрилює лю­дей, руйнує брудну буденщину, кличе й веде людей до високостей прекрасного, змушує забувати хоч на хви­лину юдолю людських сліз і горя, ошляхетнює, пере­роджує їх, удосконалює або бодай на хвилину робить щасливими, кращими, повноцінними... Ось тому дівчині часом не дають спати грона мерехтливих, пло­меніючих очей.

По тих очах вона бачить тріумфальне здійснення сво­го покликання, свого призначення.

Серце ж дівоче лишалося недоторканим. Багатьох вводила в оману та двоїстість, що існувала в цій дівчині, власне, вводило в оману враження, що цій дівчині, такій юній і такій чистій, відомі вже всі таємниці, відомий уже смак забороненого яблука з де­рева пізнання добра й зла. А тим часом це лише чужа печать, віддзеркалення досвіду тих героїнь, яких їй до­водилося втілювати, це враження масок, які доводило­ся натягати на себе. Звідси ота ніби аж рафінована дозрілість, ота ніби посвяченість у всі таємниці і ота індиферентність та стареча іронія в трактуванні їх. Це все од театру. Ата знала увесь ритуал поведінки й роз­мов закоханих, знала цілі класичні любовні монологи й діалоги напам'ять, знала всі звороти косноязиччя коханців, знала й вимовляла (та ще з яким успіхом пе­ред тисячами слухачів!) найпалкіші фуги[6] й найніжніші медитації любовного шалу, безтямної закоханості. Але все це на помості театру, язиком. А в житті серце її ще сонне, байдуже, і вся вона інша — не цілована ніким, неприступна. І навіть вся ота театральна розв'язність і гостроязиччя правили якраз за панцир її дівочої недоторканості, були барикадою на підступах до її дівочого власного світу, до її гордості й свободи, ще ніким не завойованої.

Вона посміхалась усім і кепкувала з усіх, навіть не ду­маючи про те, що, може, декому робить і занадто боля­че. Але що їй до того. Не любивши сама нікого, вона й не уявляла по-справжньому, як то може бути з іншими по-справжньому, не по-театральному. Поки що для неї проблема кохання виглядала як суто театральне явище.

Перші часи, коли Ата йшла по вулиці й на неї всі ози­ралися, вона не раз запитувала свою супутницю або су­путника збентежено, думаючи, що, може, в неї щось не в порядку з одежею абощо:

— Чого вони на мене озираються? — і навіть нишком оглядала свою чепурну одіж — чи все в порядку? По­правляла рукою коси на тім'ї чи не вибилося де пасемко. Від того люди озиралися ще більше й посміхалися.

—  Чого вони на мене озираються?

Супутник або супутниця заспокоювали:

—  Все в порядку, бідолашна ти дівчино! Вони на те­бе давно всі озираються, тільки ти не помічаєш.

Звикла до того і вважала, що так воно й мусить бути; нехай собі озираються.

Пошук на сайті: