Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 54)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6391
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5923
— Я так люблю це все, цю мою прекрасну землю, що навіть найбільші паскудники не можуть в моїх очах і в моїй душі її запаскудити!..

Павлові робиться гаряче. Від серця йому відступи­лась тривога, бо це ж мимовільна відповідь на всі його невисловлені запити, на його турботу. Він бере Ату під руку, — бо вже вони рушають далі, — і Ата не проти­виться, оперлась покірно на міцну юнацьку руку. Пав­лові робиться й зовсім гаряче, аж млосно. Вони повер­нулися й пішли в темряву, пішли в глибину бору, пере­тинаючи його навскоси, навпрост.

Проблиск оптимізму погас, і Ата знову така, як і бу­ла, — печаль обступила її, як ця темрява. Вона думками не тут. Вона, напевно, навіть не відчуває, що сперлася на гарячу й тремтливу юнацьку руку, таку радісно-тріумфуючу, у якій кров запульсувала шалено, загуготіла, жену­чись як той, сповнений полохливого щастя, дівочий ве­реск там, по діброві... Нервово вичерпана до решти. Бай­дужа. Апатична. Рука її холодна й вогка, по ній зрідка пробігає легенький трепет, як згадка, як відголосок пере­житого й ще не вгамованого жаху... Павлові досадно. «Чи ви й тепер будете втягати мене до комсомолу?» — який же й убивчий і який терпкий від болю був її голос!

А ніч млосна, запаморочлива. Вони в темнім бору самі. Ніде ні звуку, ні гомону. Лише шелест пристрасний і таємничі зітхання — то десь верховіття сосон пе­решіптуються нишком...

Самих сосон поодиноких не видно, вони лише відчу­ваються всією своєю масою, великою армією старезних дерев, що подихують теплом і живицею, і то власне по тому теплу й по духові живиці відчувається близькість кожного дерева, яке встає їм на шляху. Вони йдуть по­малу, ступають по м'якому килиму падалішніх шпильок, лявіруючи помежи невидимими стовбурами. А бір по­лонив їх, і, мабуть, вже вони з нього й не виблукають, та вони й не квапляться виблукувати. Так ідуть собі, мов­чать, кожен думає своє й відчуває кожен своє, що лежить на серці. Бір подихає раз прохолодою, а раз п'янким теплом, запаморочливою духмяною втомою, сповне­ний пристрасті й млості... Бір, де стільки божеволіло закоханих, де стільки розігралося драм і трагедій, і радісних обіймів, і поцілунків за всю його історію. Пах­не сосною, живицею, вогкою пріллю, землею, медовим цвітом якимсь, — пахне земним терпким духом кохан­ня... Павлові голова йде обертом. Завеликий для нього іспит — йти поруч, лікоть до ліктя, з такою дівчиною, з оцим своїй вічним болем серця, з цією своєю невідступ­ною мрією... А вона ж мовчить, ані пари з уст! Так ніби це вона йде не з ним, а з нечутливою, мертвою, чужою дерев'яшкою. Ніби підмінено Ату, вийнято з неї її таку прекрасну, дзвінку й життєрадісну душу. Холодна рука лежить в його руці, як і перше, не здаючи собі справи, де це вона. Зрідка та рука здригає, й пальці конвульсійно стискають хлоп'ячу руку. Павла від того б'є струм...

Вони сіли, потомлені, на старезнім якімсь пні й відпочивають. Це вже вони десь недалеко від міста — чути брехіт собак і цокіт коліс по шосе. Ще трохи — й вони вийдуть на шлях, увійдуть в широку вулицю і підуть міськими околицями. Серце Павлове калатає від якогось, ще не усвідомленого, ще зовсім неясного наміру чи вчинку, що він його ось зробить... Тут дещо видніше, а чи то так йому очі поширились, він слухає брехіт собак і дивиться на дівоче обличчя, яке біліє про­ти зірок (бо це тут галявина). Ата сидить, закинувши го­лову і заплющивши очі, спершись спиною об товстелез­ну сосну. Думає щось... І тут сталося те, про що ще хви­лину перед тим Павло й подумати не насмілився б ви­разно... Нахилившись над блідим дівочим обличчям,

Павло дивився пильно на нього, на напіврозкриті дівочі уста і — не зміг перемогти себе, перемогти раптового безумного пориву, шаленого припливу крови до серця, до мізку, — він, завмираючи увесь від хвилювання, по­силеного стократ жалем до цієї печальної дівчини й ба­жанням забрати увесь її біль, усю її тугу, прихилив лице й сам не зчувся, як поцілував її... Власне, доторкнувся... Він хотів поцілувати в уста, але не потрапив і тільки до­торкнувся своїми устами до гарячої нижньої губи... Ата враз скинулася, шарпнулась перелякано — точнісінько так, як «тоді» «там» над річкою. Замалим не скрикнула безтямно. Але не скрикнула. Широко витріщеними очи­ма дивилась на Павла. Серце її заторохтіло від якоїсь, ще не зовсім усвідомленої, внутрішньої бурі — від бурі крови, найпевніше. Але та буря розрядилася зовсім в несподіваному напрямку — Ата провела рукою по ус­тах, зітхнула й саркастично, убивчо процідила крізь стиснені зуби (люто, злобно, майже зі зненавистю):

— А-а-а-а... І ви теж!!. Хочете зіграти в Саніна!?. Ах... І ви теж?..

Боже! Скільки ж тієї люті, глуму, жовчі, злоби! Безод­ня сарказму! «І ВИ теж» — цебто як і той мерзотник Страменко! Павла ніби штурхнули ногою в груди з усієї сили. Кров так само швидко відкинулася від серця, як і прилилась. Він звівся й, заточуючись, відступив. Голова йшла обертом. Хотів сказати «пробачте», хотів пере­проситися, але язик задубів. Стояв розгублений. Думав, покличе, пожаліє... Не покликала... Відчай підступив йо­му до горла і воднораз почуття пекучого сорому за підленький вчинок, почуття біди непоправимої й почут­тя досади, обиди та ущімленої мужської гордості... По­хитнувся й пішов геть. Пішов у темряву. Ішов, а серце йому стискалося з мукою. А думка завмирала: «Покли­че чи не покличе?» Бо ж як їй самій лишатися в цій тем­ряві?! Відійшов і стояв серед душного мороку. Мов на варті. Беріг її ... «Покличе?..»

Ні, не покликала.

Пішов... А Ата сиділа й слухала, як чвохкає кров у скронях. Обхопила скроні руками. І слухала, як завмира­ли кроки по м'якому килиму падалішніх шпильок сосно­вих... завмерли...

Було шкода Павла. Це вона виразно відчула. Шкода цього хлопчину бідолашного. Бо ж він її любить! Лю­бить же! Щиро й гаряче!.. Ах, як все виходить у житті по-дурному, безглуздо, якось наперекір і плутано, за якимось зовсім чужим планом, ніби зумисне якнайхи-мерніше... В тім дотику уст, несміливих і полохливих, вона відчула, як він її любить, але — вона його ні! Ну, ні ж, ні! Серце її до іншого лежить і йому належить... хоч... може, він того й не хоче, і знати не буде, і теж скаже отак — «Ну, ні ж, ні!!.» Але належить! А Павло цей... А може, вона його любить? Хтозна... Ні, ні! Таки ні! їй тільки його шкода, й вона зовсім на нього не гнівається, бо ж він ніби щирий і хороший товариш...

Хотіла покликати, щоб вернувся, але не покликала. Чомусь не покликала. їй страшно самій лишатися в цім чорнім, зрадливім бору, але... не покликала. Злоби й гніву вона зовсім на нього не має й зовсім не думала про нього так, як сказала. Це щось інше...

Вгорі перебіг вітерець по верховіттях сосен, і вони тривожно зашепотіли десь там, але наче до неї униз:

«Ш-ш-ш-ш-шо ж ти... ну, ш-ш-шо ж ти!.»

— Павле!.. — покликала Ата тихо, зламано.

Ніхто не відповів. Та й покликала вона тихенько, зовсім тихесенько, тільки самими губами поворухнула.

...Він хотів потішити, тільки потішити... Ну ясно ж! А вийшло навпаки, чи що? Зовсім навпаки.

Ата ще довго сиділа сама й дослухалася до свого серця, щось вичитувала в ньому. Так... Вона би цілува­ла зараз з плачем, з риданням, але — іншого! Так, зовсім іншого. Він — єдиний, кого би вона хотіла за­раз бачити. Сміян... Вона би тепер не злякалась, о ні, вона би тепер від нього не кинулася, ні, — сама би впала йому на груди й розридалась... І наплакалась би донесхочу. Увесь свій біль, усі образи, усе своє горе виплакала би і висміяла би на грудях у нього... в того... в «божевільного»... Та ба ...

Посидівши ще трохи, Ата зітхнула, потім звелась і стомленою ходою пішла на собачий брехіт.

Другого дня в місті Нашому на похмілля задеренча­ли всюди тривожні телефони начальства, перелякані чуткою, що никала, тиняючись, шепотлива, тихенька ніби, але саркастична, про неподобства поведінки одно­го з стовпів суспільства міста Нашого, що його хтось ба­чив... Телефони навально хотіли її зразу ж погасити, знищити в зародку... Дзвонив Калашников, дзвонив Ро­гач, дзвонив Сазонов. Дзвонили в редакцію, дзвонили всюди.

—  Ти шши-т-то текою там?.. — розтягував слова Сазонов у телефон до Страменка, позіхаючи люто й тяжко поводячи щелепою з похмілля, бо її зводили корчі, через що слова в нього сьогодні виходили особ­ливо якісь дубові, на грузинський чи вірменський штиб, як жаргон одеських чистіїв черевиків, так що йо­му й не треба було зумисне кульгати язиком для наслідування «Самого», тобто «людини в Кремлі» («Людина стоїть в зореноснім Кремлі»). — Шит-то такое?.. Пачему текая балтовня? Ти каво ізнасиловал? Кажи!..

Страменко вже перед цим мав з самого ранку пару подібних запитань, та ще й перед тим мав цілу ніч до надуми і пристосувався — в нього вже виробилася й за­тверділа чітка формула пояснення, яку він і говорив у телефон, сміючись:

—  Ви що, перепились? Ха-ха-ха! Нікого я не «знасилував», а, можна сказати, навпаки — мене хтось, п'яно­го, знасилував, укинув у воду. А хто — не знаю. Ви ж ба­чили, який я прийшов, га!..   —   тон у Страменка непідробно веселий, грайливий. — Ви не бачили, який я був у рясці й чуханцях!?.

Сміх. Всі бачили, який Страменко вчора прийшов п'яний, у рясці й баговинні та в чуханцях, повні череви­ки болота, і бінокля десь утопив у багні, — бідкався не­притомним язиком. Ясно! Хтось займається контрре­волюцією, ширить провокації.

Таку резолюцію виніс і Сазонов, а слухавши Страменка, реготався. Для проформи промурмотів «знаю я тібе!» й позіхнув. Він Страменкові повірив. І повірив не тому, що любив Страменка чи вважав за гідного довіри, а тому, по-перше, що ставився наперед з презир­ством до всіляких чуток, розмірених у престиж влади, як до «ворожих вихваток», а по-друге, — тому що ста­вився з презирством і іронією до самого Страменка: «Ха! Ну кого така гнида, така макуха може знасилувати! Ха! Це навіть образа людській гідності! Ще якби про нього, про Сазонова, таке говорили, ну це могло би бути й правда. А то — Страменко! Ха! А до того ж — хіба таку геройську дівчину так собі й знасилуєш! Не з тих!.. А хахли оці ще й кажуть таке: «Корова не схоче — бик не скоче». Так хіба ж вона такого йолопа схоче! Теж мені бик! Ха-ха-ха!» Це було зовсім смішно. І тому вся ця телефонна історія настроїла Сазонова з самого ран­ку на веселий лад. Для проформи він ще ганяв телефо­ном по різних підвладних йому інстанціях — обкомах та виконкомах тощо, питаючись довірочно в певних осіб, хто ширить чутки, хто може підтвердити про «Страменків страм», чи є свідки, которі поширюють цю напасть?

Ніхто не може підтвердити! Ніяких свідків немає, й не було, і бути не може. Все блеф; замах на партійну честь і авторитет соввлади та її передових, заслужених людей. А хто чутки ширить — невідомо. Певно, воро­ги, «куркульські недобитки» та інша «контра». А вки­нув у воду редактора хтось напевно. Це факт. Якийсь гад. Вкинув підпилого, у хмелю... Тоді в Сазонова навіть зринула ідея — створити «діло»! Він швидко й звично склепав концепцію такого «діла» й висловив по телефону редакторові:

—  Тібе втапів у воду якийсь враг народ а... Факт! Це терористичний акт!.. Свідки є? І х т о вкинув? Га?..

Але Страменко «був п'яний»... «не пам'ятає»... «ніяк не може згадати».

Так все й заспокоїлось. Вляглось.

Ще Сазонов посилав Рогача з місією до театру. Оскільки самому Сазонову не випадало піти до Ати Дахно чи викликати її й так ні сіло ні впало спитати в дівчини: «Чи тебе ніхто не ґвалтував?», то він підіслав Рогача, «хитрющого хахла», з цим завданням. Як найавторитетніша по чину особа й вроді ж обласний «староста», він найбільше надавався для такої місії. Рогач під'їхав машиною до театру й пішов оглядати все всередині, — хазяїн мусить цікавитись своїм госпо­дарством, а він, безперечно, формальний хазяїн всьо­му тут. Полазивши поза кулісами, він «випадково» зустрів Ату й покликав її щось сказати «по секрету», бо «залюбився».

Він жартував, говорив про се, про те, і ніяк не зважу­вався поставити занадто делікатне запитання. На­решті «хитрий хахол» знайшовся: чи не бачила това­ришка Дахно часом таке — вчора хтось хотів утопити редактора Страменка... вкинув його в болото п'яного... чи не бачила?

Ата подивилася на Рогача презирливо й гордо... Вона зрозуміла, з якою місією приїхав цей «обласний старос­та», — тая мета просвічувалась з його очей, винуватих і в той же час колюче-попередливих. «Цить, дівчино, не зро­би божевільного кроку!.. Не кажи ніде нічого!.. Мовчи, якщо хочеш жити!» — здається, говорили понуро ті очі.

—  Ні, не бачила... — відповіла холодно. А в виразі стільки презирства, до всіх. І до нього. І стільки чортя­чої гордості. Такої гордості, що в Рогача навіть погас­ло те співчуття, яке було ворухнулося в душі.

Він вибачився, попрощався й поїхав.

«Ні, мабуть, цю не зґвалтуєш... О ні! ..» — думав, чо­мусь незадоволений. Образила його та гордість, те презир­ство сатанинське. «Ич, ти!.. Як королева, чортовка!..»

В Ати Рогач дійсно викликав на цей раз огиду. І якраз дивлячись на нього, на його винуваті й в той же час по-передливо колючі очі, збагнула з усією ясністю, що було би безглуздям ставати їй на прю, навіть з усією її гордістю й правдою. Проти кого? Проти цілої систе­ми?!. Справа-бо так обернулася, що усім цим панам треба найперше боронити честь партії й системи, а не якоїсь там, та ще безпартійної, дівчини. Честь окремої людини нічого не варта проти чести партії. Цю логіку знають навіть діти. Будь обережна! Досить поки що з тебе твоєї гордості!.. І твого презирства...

Пошук на сайті: