Ата зціпила зуби й пішла до кабінету директора, роз­раховуючи, що там ще нікого немає й вона встигне ско­ристатися телефоном. Дійсно, не було нікого, й Ата подзвонила до Павла. А коли той озвався, промовила тихо, навіть не привітавшись в поспіху, боячись, щоб хто не зайшов:

—  Я вас дуже й дуже прошу: того, що сталося вчора з тим... не було. Дуже вас прошу. Ви зрозуміли?

—  Так. Я вас зрозумів, Ато, — промовило в рурці сумно здалеку Павловим голосом і зітхнуло покірно, і Ата відчула, що говорив крізь стиснені щелепи. — Я вас зрозумів...

—  Дякую... — Ата почепила рурку.

«От. А то він міг би наробити руху. А навіщо!»

Так і завмерло все.

Гора заспокоїлась. Сумління тієї «гори» чисте. Нічо­го того не було й не могло бути.

Тільки чутка ще десь ходила, неприборкана. Як ти її приборкаєш? Чутка про те, що в честь весни й квітів тяжко ображено найкращу квітку міста Нашого, дівчину Ату, оту нічию, але найліпшу й наймилішу, таку дорогу всім.

 

XXVII

«Душа армії»

 

Душа армії, кузня її духу, фортеця її культурного й політичного виховання, краса й гордість нового ладу — військовий клуб. Ось він який!..

Тут Ата ще не була. Це одна з білих плям (і, може, навіть єдина на всій території міста Нашого), не досліджених ще допитливою дівчиною.

Звичайно, ця цитадель притягувала увагу взагалі всіх дівчат, як магніт надзвичайної сили, але Атину увагу во­на притягала зовсім по-інакшому, не як дівочу душу, а як душу відкривача незнаного; як фортеця невідомого для неї світу, світу тих, що марширували тоді такими химер­но-грізними й чужими для неї колонами, підробленими під монументальність скульптур, в кованості шинель, з закам'янілістю облич...

Це звідси лунала завжди ота, модна в верхах суспільства міста Нашого, розсаджувана звідси, як з досвідного плекальника, пісня про «любімий ґорад», на сторожі якого вони стоять:

 

Любімий ґорад

можеш спать спакойна...

 

А починалася ця пісня і зовсім зворушливо, таки зво­рушливо: «В далекий край товариш відлітає...»

Хіба це не бере за серце?! Тільки в пісні він відлітає по-російськи. І це також бере за серце й робить цю цитадель ще таємничішою. Що ж це за цитадель, що з неї товариш, абориген міста Нашого, відлітає й куди?!

Але сьогодні інтерес до цієї цитаделі в Ати пригас. Во­на має нагоду відкрити Америку, але — вже їй те байду­же, й вона йде сюди не цікавістю гнана, не як відважний відкриватель, а з нудьгою, гнана сюди досадним обов'яз­ком «скомороха» — «приставляти» й «паясничати», гнана примусом і в той же час стримувана глибоким болем душі, потоптаної й потолоченої, повергнутої в смятіння.

Вони мали тут давати концерт, вірніше, брати участь у концерті, як складник, хоч і мали би становити його головну суть. Вони — спеціяльно складений дівочий ан­самбль на зразок славнозвісного «ТЕАЖІНАНСу».

Виявилося, що відкрити цю «Америку», так дбайливо охоронювану «сьома печатями», зовсім просто, їм при­слали спеціальні перепустки, з ними вони опинилися тут, по цю сторону всіх брам, грізної варти й спеціального контролю. Дуже просто. Було тільки прикро, що по них не прислано авто, з тих люксусових авто, якими роз'їжджа­ють «пани»-комісари й інші головні риби цього царства. Коли взяти до уваги, наскільки це царство могутнє, упривілейоване, багате (багате царство в царстві зли­денному!), то така неуважність прикра, — це означало, що до них тут не особливий інтерес.

Проте це була неправда. І це вони відчули відразу, як тільки переступили поріг демаркаційний, що відділяв це царство від світу зовнішнього, — все виструнчилось на­зустріч їм. А коли вони переходили блискучий вести­бюль клюбу й минали більярдні кімнати, заставлені зе­леними столами, надимлені, як пекло, й наповнені ко­мандирами всіх рангів, озброєними більярдними киями, — всі ті командири, як по знаку якоїсь чарівної палички, покинули гру й висипались в коридор — проводжали очима гостей, тримаючи більярдні киї, мов списи на па­раді... Коли б же хтось узявся устійнити фокус, у якім зійшлися всі погляди, всі серця, всі хороші й всі нехороші (лукаві й єхидні) посмішки — то це була би Ата, що йшла попереду, опустивши голову, неначе її вели на страту...

Концерт мав бути пишний, але... якось навіть чудно думати й говорити про концерт, про мистецтво в цій фортеці — школі убивства — куди не кинь оком, з усьо­го криком кричить щось протилежне красі й мистецтву, що збудовані ж на любові й ніжності: скрізь якнайна-очніше представлено всі знаряддя калічення й смерті — в схемах, в діаграмах, в моделях учбових, в плакатах, в гаслах, в карикатурах, — рушниці, пістолі, гранати, протигазові маски, танки, літаки, кораблі, дротяні заго­рожі, міни, бомби... шанці... доти... розриви... завали... зразки ран і язв від іприту та інших газів... корчі ране­них... — все це наочно явлено в розрізі і в деталях, ліпле­не з пластмаси, різьблене, мальоване й зовсім оригінальне... І ось все це має бути тлом і середовищем для муз, що їх сюди покликано, чи просто наказом при­мушено з'явитися!..

Трішки моторошно в цій цитаделі. Зовсім незвична атмосфера. І зовсім парадоксальна ситуація — мисте­цтво має нібито обслужити знаряддя смерті.

Почуття лячности посилилося, коли Ата побачила у вікно з їхньої закулісної кімнати, де вони готувалися до концерту, як на подвір'я ДЧА[54] з запілля вмашрирувала сіра колона... Ні, спочатку задудніла земля здалеку, а тоді, ритмічно й грізно погойдуючись, вмаширувала ма­са в сталевих шоломах, — маса, таких самих, як тоді во­на бачила, понурих, карбованих самими прямими лініями... «Слухачі прийшли!» — майнуло в голові. І ста­ло зовсім тоскно. Як їй в такому душевному стані та пе­ред такою масою виступати!

Тоскно...

Концерт почався. Почався він виступом власного дивізійного «балабаєчного» ансамблю, з претензією на наслідування знаного «ансамблю пєсні і пляскі» Александрова. Ансамбль співав і триндикав, а дівчата за кулісами в своїй кімнаті дослухалися, ждучи своєї черги, тобто другої частини концерту. Гнітюче почуття в Ати не зникало, а посилювалось; саме від слухання тринди­кання того «ансамблю» й реакції залі на нього, реакції отієї грізної маси в сірих дубових шинелях, з дерев'яни­ми обличчями... Вона не бачила залі, але чула її вухами й нервами, — все те має бути дуже понуре й таке ж далеке від неї, як і ті плакати й стенди з розібраними гранатами й протигазами, з мальованою кров'ю (для виразності) й заляпаними кров'ю санітарами з пластмаси... Ансамбль співав немудрих солдатських пісень, та­ких зчовганих уже, грав на балабайках, гоцав «камаринського» з гуркотом. Заля понуро й зовсім скупо, нескладно, аплодувала, іноді іржала (як здалося Аті — іржала!), мабуть, з пласких якихось солдатських ви­бриків на сцені.

Тужно...

Але як же ж і здивувалась Ата, коли під час антракту виглянула нишком у залю, в щілинку межи завісою й бічною колоною... Вона уявляла собі залю, повну тих грізних кам'яних воїнів у сталевих шоломах, в ремінцях на обличчях, як у намордниках, шорстких, понурих... А поба­чила величезну — залю, повну ніби школярів, — повну стрижених хлопців, несміливих і тихих і зовсім не грізних, без шоломів і без шинель, посаджених рядочками, ніби на шкільних лавах, тісно, один при одному... Всі вони такі смішні в їхній обстриженості під «одну гребінку», в їхній зв'язаності й несміливості, в упокореності якійсь могутній силі, якійсь «дисципліні», уособленій різними блискучими начальниками, яких натикано рясно в перших рядах, та їхніми (начальницькими) жонами й дамами. Дами — це щось таке чужерідне в солдатській стихії цій, що, мабуть, поневолі будеш губитися, ніяковіти й втягати голову в плечі, коли ти смішно обстрижений, коли ти в казенну со­рочку вдягнений і, в громохкі, незручні чоботища взутий... словом, коли ти знеосіблений, мовби арештант... Щось є спільне між цими милими й такими бідолашними юнака­ми й арештованими, або школярами. Це три категорії суспільства, яких стрижуть під одну машинку й «скопом» і які зовсім не становлять суспільства, бо не мають такого права: вони або ЩЕ ТІЛЬКИ школярі, або ЛИШЕ безіменні солдати, або ВЖЕ арештанти...

Коли дівчата вийшли в національних своїх пишних строях перед рампу, починаючи другий відділ (їхній відділ), — зала принишкла. Зітхнула, як одними грудь­ми. І замерехтіла очима. Аті здалося, що тиха, радісна усмішка попливла, як хвиля, по тих усіх юнацьких облич­чях, по всьому тому знеосібленому стриженому морю... І раптом вибухнула громовими оплесками. Аж комісар, що сидів у першім ряду, здригнув, й ніби стривожено озирнувся по залі, й знизав плечима... Такі несподівані й такі грімливі були ті оплески після недавнього знудже­ного ляпотіння й того невиразного «іржання» (як було видалося Аті), що супроводили перший відділ концерту. А заля гримотіла й промінилася очима на сцену...

Дівчата пересміхнулися, зринаючи з депресії. «Диви! Це та страшна публіка, що так грізно вмаширувала!..»

Дівчата заспівали...

Кожна їхня пісня була стрічана й проваджана бурею оплесків. Хлопці, всі ті стрижені селянські й робітничі діти, дуріли з радості, з захоплення. Так їм подобалося те, що співалося, і як співалося, і ті, що так чудесно співа­ли... Вони гримотіли й кричали «біс!» і кричали «браво!» І знову гримотіли, викликаючи по двічі ту саму пісню...

Комісар чогось хвилювався, йорзав на свойому стільці в переднім ряду, озирався. А потім, нахмарений і схвильо­ваний, криво посміхаючись, звівся й десь пішов... Мабуть, домовлятися з кимсь, щоби продовжити цей прекрасний, цей небувалий досі тут, у цих стінах, концерт, що приніс тим стриженим дітям стільки радості...

А концерт гримів. Дівчата, окрилені успіхом, промінилися, й промінилися їхні пісні, маршируючи тріумфально через людські душі й серця. Співачкам здавалося, що це вони самі маширують так через ті душі й серця. Побідно.

Найбільше повезло пісні «А ще сонце не заходило, та й настала темнота». Коли дівчата її проспівали, заля довго не могла вгамуватися, трепетала в оплесках і ту­потіла, кричала «біс!» «біс!» «ще!!» «дайош!!». Стрижені голови аж підводилися, громадилися на всім просторі хвилями, вище, вище, перевершуючи хвиля хвилю. А в передніх рядах сиділо начальство — старші «воєначаль­ники» й шереги блискучих молодших командирів всіх рангів і всіх родів зброї (від танкістів до авіаторів) — і так само били «браво», сміялися весело й гатили в до­лоні... «Не бере, не виходять!» Тоді командири, сміючись, стали бити організовано, всі враз, кричучи: «Бі-і-іс!!» А посередині командирського грона, в самім центрі тієї блискучої й мерехкучої старшинської молоді, сидів командир місцевого полку Денисюк і, сміючись, теж бив у долоні. І теж кричав «біс». Це особливо дода­вало охоти всій залі.

Між рядами в галасі й гармидері прослизнув комісар і сів поруч командира полку. Блідий і насуплений, він щось шепнув тому на вухо... Командир полку сховав раптом руки в кишені й зімкнув уста. Усмішка щезла, лице посіріло... Переставши бити «браво», він трішки підвівся й метнув з-під стрішкуватих брів поглядом по залі — й все ущухло моментально. Дівчата, що саме вийшли на естраду, «на біс», розгубилися, помітивши, як шепотів комісар, як позирнув командир і як нес­подівано й незрозуміло все перемінилося враз, як тріумфальний шум вщух нагло, немов осипався цвіт, побитий морозом.

Розгубившись, дівчата так і стояли біля рампи, не зна­ючи, що ж їм робити. Вони ж вийшли на «біс», а заля мов­чить, похнюпилась, опустила очі. Мовчить. Що ж робить? Дівчата стоять і дивляться в перші ряди, чекаючи відповіді, мовби питаючи в начальства, «чи співати».

Комісар склав обличчя в величаву гримасу, махнув до них рукою милостиво й, розтягуючи склади, прорік:

— Пой-тє!

Дівчата проспівали свою останню пісню, ту, що за неї їх так викликано.

«А ще сонце не заходило, та й настала темнота»...

І замовкли. Заля — ані звука. Комісар поляпав у свої ладошки, два-три чоловіки поруч нього скромно підтри­мали компанію, але вся решта, вся зала — ані звука.

Дівчата почувалися так, ніби їх вистьобано дубцем за якусь невідому провину.

Бідолашні, вони не знали, що вся справа в т. зв. «бдітельності» та в дбайливому оберіганні вояцтва від впли­ву «місцевого націоналізму»... Поки вони співали, поки їхні пісні тріумфально марширували людськими душами й серцями, блюститель ладу й політичної чистоти «про­летарського воїнства», комісар полку Шубін побіг і забив десь на сполох, і потім припинив усе це чарівне дійство.

«Ніззя!»

Ще сяк-так це можна «там», за стінами, але зась «тут», у цій цитаделі.

Крапка. Дисципліна. Виконання.

Заслона зашморгнулася й закрила розгублених співа­чок. Паленіючи з сорому, з образи, з хвилювання і бліднучи з остраху, вони зійшли зі сцени за куліси...

Вони тут зайві!!. Їм тут зась!..

Це було чітке й пекуче почуття, що з особливим бо­лем відгукнулося в Атиній душі.