Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 56)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6391
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5923
І тільки тепер вона звернула увагу на факт, що ніде тут, в цій цитаделі, так рясно списаній великими й блис­кучими гаслами та різними цитатами й написами на дверях, вона не бачила жодного українського слова. Жодного слова, написаного по-українському! Отже...

Отже, загадка зі зміною поведінки стриженої маси розгадується дуже просто:

«Ніззя!»

За куліси прийшов штивний і зарозумілий комісар і спитав, чи не знають вони щось гарне по-російському?.. «Ні, не знають!..» «Як «ніззя» так, то «ніззя» й так».

Ніхто не прийшов їх проводжати чи щось сказати, бо­дай з чемности. Мов утяло. Лише командир полку офіційно й сухо, й сумно (так, сумно) подякував їм за спів і так же офіційно одкозиряв, сказавши, що гонорар вони отримають завтра... їм пришлють...

Коли вони виходили, блискучі й хвацькі командири, оті всі, що так захоплено й так спонтанно вибігали з більярдних кімнат при їх появі, а потім так завзято били «браво», зараз трималися обережно, стороною... Стри­жені ж хлопці витупотіли масою геть і десь «строїлися» — чути було на подвір'ї горлаті й безтямні команди, — там смирні й милі хлопці робилися знову страховиськами — вповзали в свої дубові шинелі, в шоломи, підтягали на обличчях ремінці, як намордники, гатили страховинно чобітьми, — ставали, знову грізною, бездушною масою роботів з кам'яними обличчями...

Від усього Аті зробилося тужно.

«В дальокой край товариш од'їжджає» — чути меланхолійно звідкись з місцевим непоправним акцентом.

Ага! Ось він!!. Нарешті він дійшов до самої глибини серця — зміст тієї пісні про «любімий ґорад»:

«В далекий край товариш від'їжджає...»

 

Від'їжджає! І в цьому вся суть.

 

XXVIII

Перед трибуналом

 

Довжелезний стіл застелений червоним сукном, і нудьга смертельна на серці... Стіл, як катафалк, лише не чорний, а червоний, тим зловісніший, — червоний пара­лелограм стоїть монументально як уособлення кари й смерті, як печать сургучева над тими, хто має бути спроваджений в небуття за бунт і непослух, як символ чужого безпощадного й лицемірного «правосуддя» — тяжкі збрижі звисають низько, мерехтячи металево зо­лотою лиштвою й китицями. І в тон лиштві мовчазно мерехтять холодним відблиском бронзові пірамідки на столі, високі карафки[55] й черепахові окуляри, що чигають, як сови; і такі ж зловісні, вороні апарати телефонні, прип'яті шнурами до страшної невідомості, до небуття, з яким мають безпосередній зв'язок ті, що сидять за червоним столом...

За столом сидить суд. Грізний і безмилосердний суд. За його спинами мерехкотять багнети нерухомої варти, — такої мовчазної й такої понуро-величавої, як ті воїни з плякатів чи ті, що йшли з муштри, в задубілих шинелях, складених з прямих ліній...

Серце Атине шалено б'ється... Вона хоче думати, що це сон, але знає, всім єством відчуває, що це ж дійсність. Вона мобілізує всі сили, щоби прокинутися, й немовби прокидається, — ні, це дійсність! Страшний стіл трибу­налу стоїть. Вона знову одчайдушно хапається за надію, що це ж сон, хоче знайти ту щілину між реальним і нере­альним, у яку можна вискочити з кошмару, але такої щілини нема. Реальні думки й почуття, що були й є, ре­альні слова й рефлексії, що були й є, не раз думані й пе­редумані, серцем пережиті, реальні відгуки серця й ре­альні обличчя перед очима, до яких рефлексії були ске­ровані завжди в житті, сповнюють її всю, насичують тверезим відчуттям реальності. І вже надія, що це сон, як переломлена соломинка, жалісно блідне й зникає... І тоді душа Атина наливається раптом гнівом, гнівом відчаю й безоглядної рішучості від безвихіддя... А стіл трибуналу, який їй не раз уже увижався, як неминучість, у відповідь яриться все дужче й дужче, неначе набрякає злобою, розжеврюється, надимається, бубнявіє чимсь невмістимим...

Судять її. Притягли сюди, перелякану, схоплену нагло, поставили ось тут, обставили багнетами і самі обстави­лися ними, і судять. Нагло. Швидко. Уночі. І тікати їй нікуди. І на милосердя розраховувати нема чого... Добре!.. Дівчина одчайдушно стріпує головою. В неї ще є надія, що, може ж, вона, прокинеться і все мине. Одчайдупюо стріпує головою й стинається всіма нервами, кусає губи в сльозах... Гай-гай! Це дійсність, і прокидатися нема куди...

За столом сидить Сазонов з своїм моторошним Зайдешнером, з тим джурою, катом і радником воднораз. Поруч той сержант-«хлопчик». По боках, у бліках відсвітів червоного сукна й бронзових пірамідок сидить «колегія» — вся партійна верхівка: Страменко, Добриня-Романов, Рогач, партдама Орлова, якийсь невираз­ний дволикий Янус з ротом, повним золотих зубів і з одвислими губами від надмірного зосередження уваги; комісар полку Шубін, Гаврюшка Цигип, ще якісь війсь­кові в уніформах НКВД... Також між ними сидить і Пав­ло Гук і дивиться на неї лютими очима... Всі інші див­ляться не на неї, а в якісь папери, моторошно насуплені, суворі, або десь поверх її голови, закривши очі черепахо­вими окулярами, а Павло дивиться на неї, від того сер­це її щемить... Але дивно, їх, Павлів, чомусь два — один сидить за столом поруч Сазонова, а другий — біля неї, ніби видимий і ніби невидимий, — сидить біля неї й смутний такий. Ата знає, що цього не може бути, це у неї роздвоєння зору від хвилювання, — вона хоче зосе­редитись і з'єднати докупи ці два обличчя, але не може з тим дати ради — їх два!

Аті страшенно жаль себе — як же ж і швидко вони її поставили до суду! Вона цього сподівалася, але не так скоро. І серце її закипає. Вона стискує кулаки, й зціплює зуби, й дивиться на цей трибунал, чи на якусь там «ко­легію» таємну — люто мерехтить на неї зором. Ах, як вона їх усіх ненавидить! Тільки тепер вона розуміє, як же ж вона їх ненавидить! Всіх. Навіть того Рогача.

Вони вже її щось питали, щось говорили, але вона не чула до пуття, так у неї шумить голова й б'ється серце. Не б'ється — гуготить, клекоче, їй ставлять знову якісь запитання, щось кажуть, але вона не відповідає, бо й не розуміє. І тому вони особливо всі такі люті, нахмарені. Але ж вона нічого не розуміє! Вона тільки розуміє, що вони її ненавидять, а вона їх. Якщо раніше вона з них тільки беззлобно кепкувала, як з равликів, то зараз вона їх ненавидить. Це вона усвідомлює всім розумом і відчу­ває всім єством.

Нарешті Ата здогадується, — її судять за те, що вона не хоче вступати до комсомолу. Сазонов дзвонить у дзвіночок, закликаючи до тиші, бо зала шумить (виявляється, що заля повна людей), і важно так, театрально простягає до неї руку, поглядає єхидно й каже:

— Да-ак гетта (копіює Сталіна)... Да-ак чаво ти не ха-тиш вступати до камсамолу? Га? — і заскалює око.

Ата торопіє. Вона бачить, що Сазонову відомо все. Відома її розмова з Павлом Гуком і як він її втягав до комсомолу. Відомі всі її «страшні», «єретичні» думки й переконання. Від раптового страху їй здається, що вона летить з височенного якогось мосту у прірву сторч голо­вою... Вона ладна заломити руки... Очі її наповнюються сльозами, й вона нічого не бачить. Прокліпує їх і на­решті бачить, мов крізь туман, як підвівся Павло Гук і став проти неї там, за столом, такий грізний, орденами обчіпляний, бородою зарослий. Він — прокурор. Він усе знає. Дивиться на неї пронизливо, а сам заріс бородою й змарнів увесь (то ж нелегко, мабуть, поки зважився віддати її!)... Що ж їй робити?! Він усе знає! Ось чим закінчується гра в кота-мишки, розпочата тоді!.. Аті так моторошно, що вона на краю притомності, але ози­рається, бачить залу, повну-повнісіньку людей, та все молоді, і враз страх її минає. Ніби вона воскресає.

«Ага, так?! Ну добре! — каже її знову притомне, її за­тяте, її непокірне серце. — Ага, так?! Ну добре!..»

І вона говорить. Вона говорить перед усіма те, що сказала колись на самоті Павлові. А всі за столом слуха­ють її й спочатку регочуться, а потім починають зляка­но шикати, щоб вона мовчала. Потім тюкають на неї. А Ата вже їх ні крихти не боїться, бо вона їх зневажає. Які вони жалюгідні, які мізерні, такі злодюжки, як Страменко, як і Добриня.

І як це вона могла їх злякатися! Раптом вони всі і з лиця стають подібними на того Добриню-Романова, ко­лишнього, що слухав її докори про поета Стешенка, мовби шкідливий кіт, — такі всі підленькі й злякані і в той же час хижо по-крисячому ощирені... Вона їм гово­рить і зараз про Стешенка й про багатьох інших... І про спідлене життя, яке вони зіпсували, бо зробили по своєму образу й уподобі, скопіювали цю нікчемність з власних душ; про те, що винищили героїзм, зліквідували святощі й красу людських душ, потоптали всі хороші по­риви й заздалегідь оганьбили їх, бо вони не відповіда­ють їхньому стандартові... Особливо оці підлі пристосу­ванці, оці «бившіє люді», — безпринципні руїнники усіх людських чеснот, пристосуванці до нового ціною зради всього і всіх, вони за право жити віддали всі свої прин­ципи й тому стали принциповими зрадниками й лица­рями підлоти. О парадокс! Знак епохи!.. Вона говорила все, що думала й передумувала за своє коротке життя в часи гіркоти, розчарувань і бунту гарячого юнацького серця й дерзкого розуму. Вона їм говорила про те, що вони всьому поколінню молодих прив'язали ганебну й гидку колодку своєї ніщоти, своєї немочі й духовної ницості — колодку свого маразму. І створили таку каторгу. Особливо каторгу для молодих, що прийшли жити, а не гнити... «Мертве хапає живе» мертвим похватом!.. Мертве — це вони. Як вони сміють говорити про ощас­ливлювання людей, коли вони такі духовні старці й каліки, немічні, приречені вже давно на злам, як не­потріб! Брухт! Вони злобні, а злоба — ознака старості, причому не тихої, а підлої, відьмячої старості — духов­ної старості, що не хоче попуститися; сам не гам і дру­гому нізащо не дам!.. Ви гляньте на себе! І гляньте на нас. Он коли, приміром, Люся йде, все кругом цвіте й сміється, бо вона має ясні очі й ясну душу. А коли йде ваш Добриня-Романов з його чорною душею, вчуваєть­ся похоронний марш. Як же ви смієте судити інших?! Яким правом?!.

Десь регіт і свист. Трибунал блідне, блідне, ніби роз­пливається в тумані, вони махають руками, щось кричать і розпливаються, лише стоїть червоний саркофаг, але він не страшний уже. Хтось з них репетує стандартно:

«Це буржуазно!!. Це буржуазна вилазка!.. Буржуазна класова філософія!»

Це, здається, Добриня.

—  А-а, — каже Ата. — Це ви! Ах, киньте. Не вига­дуйте страшних слів. Я вам уже раз говорила про це, про «буржуазність», тоді, в педінституті. Але я тоді не договорила, головного не сказала. Що ви маєте спіль­ного з пролетаріатом, ви, «бившіє люді»?! Чого ви так багато кричите про пролетаріат? Пролетаріат — це ми, але ми не потребуємо про це кричати, бо в цьому наша біда. Я вам тоді не сказала, хто ви. Ви — ч а д! Чад!    Чад того, що відходить, що мусить відійти. Страшний чад. Ми не хочемо вас! Ми не хочемо успад­ковувати ані вашого чаду, ані вашої гієнячої моралі, всього того, що ви мусите забирати з собою в моги­лу... Колись догоримо й ми й, може, теж станемо чадіти... Догоріти й чадіти — це нібито, уділ всіх... Але там буде видно. Поки ж що — вашого чаду ми не по­требуємо! Ні, ні!..

—   А-а-а...   —   каже  Сазонов чітко так і раптом визвіряється, а Аті зовсім і не страшно. — А-а-а... — каже Сазонов. — Добре! А ви збудували би краще життя? Га? (Так провокативно, мовляв, ану, посмій сказати «так»!).

—  Так!

Увесь трибунал жахається, а тоді злорадно сміється й випливає з туману. Всі кричать:

—  Ага, попалась!..

—  Га! Ви збудували б краще життя?! (Іронія, глум).

—  Так, ми збудували би краще життя!

—  Хто це «МИ»?

—  Хіба ви не чуєте з самого звучання? «МИ».

—  А все ж таки?

—  МИ! Діти роджених життя будувати, діти невтом­них і чесних будівничих, лише скутих по руках і ногах, як той Прометей... Діти робітників і селян...

—  Подумаєш, які будівничі! Що за геніальний при­плив...

— Це не приплив. Це зовсім просто і без жодної геніальності. Наше таке призначення...

—  Я ж і кажу...

— Не кваптесь... Наше таке призначення, як призначен­ня маленьких і зовсім не геніяльних комах. Вони будівничі тому, що вони так живуть, така їхня природа, натура, покликання, якщо хочете, — будувати, бо жити.   А жити — значить будувати. От і ми такі. Ми збудуємо краще жит­тя, бо хочемо жити, а тим самим і будувати... Тим більше, що збудувати життя, краще від цього н е ж и т т я, зовсім легко. Нема з чим змагатися. Бо тут досі ніхто не будував, лише руйнував... Це жахливий дух руйнації — ваш дух, прикритий криком про «будівництво»... Ні, ми хочемо не красивих слів і порожніх ідей, і космічно-гігантичного горлороздирання. Ми хочемо жити! Ж и т и!!. І тому ми збу­дуємо краще життя... Власне, збудували б и...

—  Що ж вам перешкоджає? (Іронія).

—  Коли бджоли будують свої чудесні й прості (і тому геніяльш) стільники, то їм перешкоджає той, хто прихо­дить і брутально загарбує їхню працю після кожного до­конаного сантиметра, не чекаючи й не думаючи про те, що ці прості й щирі комашки, ці великі будівничі з Божої ласки хочуть самі жити й будують для себе... для себе...

—  Хитро...

—  Вибачайте. Тоді просто — зніміть пута!.. Пута зніміть!!.

Пошук на сайті: