Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 57)

Піднявся сміх. Хтось верещить: «Вона сказала «з Бо­жої ласки»! Тю!! Вона ходила до церкви-и!..»

Регіт розлягається з усіх боків. Вся заля шаліє з реготу.

Ата озирається й раптом холоне вся: вона бачить, що вона тут сама одна проти ворожого моря. Коли вона го­ворила «МИ», вона почувала за собою тьму-тьмущу та­ких, як сама, тьму й тьму молодих і дерзких, сміливих, а тепер раптом побачила, що вона одна-однісінька. А пе­ред нею й навколо неї вирує вороже море і всі обличчя на одну колодку, тепер на якусь особливу колодку, — ніби розмазані копії з Страменка — Сазонова — Добрині — партдами Орлової... якось так виходило, що риси цих усіх людей зійшлися в однім обличчі. І те обличчя наповнило увесь світ, ніби розмножене на шклостилі чи понадруковуване в Страменковій друкарні... І в той же час тут ніби зійшлися взагалі всі, кого вона будь-коли бачила чи знала, бо й їхні риси тут, але всі люди якісь сковеркані, як покривлені черевики, перероблені на страменко-сазонівський кшталт. Вони виповнили всю залю», а заля безкрая. Всі сміються й тикають на неї пальцями... І раптом Ата помічає, що вона стоїть перед ними зовсім гола. Гола перед судом і усім світом... Жах, і страшний сором, і одчай огортає душу. А судді й вся за­ля аж за животи беруться і вже тупотять і свистять...

Ату опановує безумний порив провалитися крізь зем­лю, якби земля розступилася. Вона з одчаю скрикує й вибухає плачем...

... і прокидається.

Лежала, вся тремтячи в нервовій пропасниці. Сон не хотів відстати й все гнався за нею в потьмареній, роз­чахненій сном свідомості на реальне й нереальне... Аж мусила засвітити світло... На годиннику було 2-га годи­на по півночі.

Лежала й думала, власне упорядковувала вир почуттів і уривки рефлексій, жаху, розпачу, гніву, дикого сорому, одчаю... А як заспокоїлася трохи, серце защеміло особли­вим болем, їй стало дивно — стало дивно й прикро, що у тім сні всі з'являлися, лише не було одного, того, хто був єдиним володарем її дум і її серця — не було Петра...

Потім зринула тоскна думка, що це ж неспроста його не було, й почало давити передчуття чогось трагічного, що мало статися, а може, й сталося, іменно з н и м, з Петром. Ці думки лізли в голову, а біль в серце все нас­тирливіше й настирливіше. Вона вже не могла зімкнути очей. Тим більше, її опановував страх, що вона ж у жодні сни не вірила, а от звідкілясь прийшло те передчуття й так навально лізло в душу... Над ранок Ата була вже аб­солютно певна, що з тим «божевільним» щось сталося непоправне... І майже була певна, що в тій трагедії, яка, без сумніву, сталася з Сміяном, головну ролю відіграв Павло... Таке лізло в голову.

Коли настав сірий ранок, Ата схопилася й, ледве вмившись та сяк-так причепурившись, подалася до те­атру. Ще й сонце не сходило. Тягар передуманих думок і перепалених вогнів давив її, як купа жужелиці.

В театрі, на подвір'ї, зустрів її здивований Харитон, бурчачи сердито, як і завжди:

—  О!?. О!!. А то чого?! Горить, чи що? Спати треба!.. Ну, чого ні світ ні зоря? Що ви тут забули, Дахненя?! Га?!. — а сам дивився пильно й стривожено в явно пе­релякане обличчя дівчини, ану, що ж вона скаже, чого прибігла, «ну чого?» питали очі.

— Чи хтось уже є в театрі? — запитала Ата задихана, затинаючись.

— Тю! Хто ж це є ще такий ненормальний, щоби пер­ся сюди ні світ ні зоря!

—  Нікого? — перепитала тихо, хоч сама знала, що це смішно, безглуздо, хто б це прийшов спозарання так. Перепитала, а сама думала: «Де ж його шукати? Чи тут чекати?»

—  Нікого... — буркнув Харитон. — Не було. Та ще й не скоро будуть.

—  Гм... Нікого...

—  Та нікого ж... Тільки отой спить...

—  Хто?!

— Та ну, чого кричиш, дитино! — замахав Харитон рукою й подивився здивовано... Потім посміхнувся. — Та отой у своїй майстерні... Хропе на увесь театр... Отой «самашедший» же.

Ата аж похитнулася — так ураз приємно-приємно за­паморочилась голова, так легко закрутилася від рапто­вого звільнення — звалилася велика й тяжка гора, яка так була нещадно придавила її. Посміхнулася, зітхнула на всі груди й опустилася на лаву під рясними акаціями білими, що саме починали цвісти й дурманили залише­ним від млосної ночи своїм запахом, п'янким і мрійли­вим. Опустилася сонна, — їй склепилися очі, так ураз за­хотілося спати, шалено, непереможно. Спати!!. Вії важучі зачинилися під навалою сну, як залізні брами, так що вона не в силі була вже їх зрушити... Мовби швидко-швидко тонула в глибоченній теплій прірві. Спокій огорнув її душу й тиха радість безвідчитна, дитяча...

—  Ну, чого? — бубонів Харитон, а сам посміхався, дивлячись, як дівчина борюкалася зі сном. — Ідіть за сцену або в фойє, на канапі примоститесь, бо тут холод­но... — Старече його серце, батьківське, вже вгадало, чого це «Дахненя» приперлося так спозарання, який це переляк так сюди її пригнав і за кого переляк. О, старий Харитон має очі в лобі і серце в грудях, і стільки літ за плечима — не даром прожитих — щось та тямить. Але хоч він і здогадується, та виду не подає. Для чого! Він ні в чию душу не полізе та й нічию душу не зрадить. Нехай собі. Всякому своє...

Ата, перемагаючись з усієї сили, звелась, посміхнула­ся сонними очима милому тому, сердитому Харитонові, якого вона зовсім ніколи й не боялася, і, заточую­чись, мов п'яна, пішла собі.

—  Я піду додому... висплюсь... — промовила щиро й просто до Харитона. — Прийду, як завжди...

—  Ідіть, ідіть... ідіть, дитино, — підігнав Харитон, ідіть... — й, швиденько обернувшись, бо сонце ударило в очі, пішов собі геть у своїх справах, ніби йому до Атиних справ немає аніякісінького діла. «Приверзлося щось дівчині!»

—  Ідіть, ідіть... Щоб я вас тут і не бачив... Ич! Ні світ ні зоря!..

 

XXIX

Горобина ніч

 

Мовчазні блискавиці спалахують і спалахують одна за одною, перетинають небо моргітливим сяйвом, по­лохають чорну задушливу темряву. Здається, що ось-ось тарахне страшний грім і поб'є все на череп'я. Але грому нема. Ані дощу, ані вітру. Тиша. Задумлива, млосна, та­ка тиша, ніби всесвіт причаївся, затамував подих і ди­виться на ті блискавиці.

А вони миготять і миготять. І після кожного сліпучо­го спалаху стає все темніше й все тихше.

Місто завмерло. Ані співу, ані шуму, ані голосної мови. Ніби тут немає живих. Лише де-не-де хтось ти­хо кахикне або зажевріє в темряві вогник цигарки й погасне. З цього видно, що люди не сплять, що вони спостерігають цю вогненну феєрію, сидячи попід дво­рами, в парках, в садочках, і милуються нею. І тільки боязкі й забобонні позатуляли вікна й позамикали двері й мліють серцем десь перед такою апокаліптичною мерехкотнявою.

Бліде світло електричних лампок на перехрестях не може подолати темряви, вона їх залила, потопила, й ви­даються ті лампки крихітними світлячками, що блука­ють в темряві. Могутні спалахи через увесь обрій рап­том виривають з чорного небуття сильвети дахів, дзвіниць, дерев, димарів, фасади будівель, ряди мага­зинів, — але все це дріб'язок. Головний, мабуть, об'єкт тих блискавиць — театр. Це вони, мабуть, для нього так палахкотять, перебігаючи по всьому обрію. Раз по раз театр всією своєю масою вихоплюється з темряви, спалахкує скляним блискотінням і сліпуче-зеленими на цей раз, фосфоризуючими, площинами стін, немов казковий замок. І знову погасає. Знову... Знову... А на ньому сліпучо-біла діагональ анонсу... Так, ніби хтось велетенський і всемогутній робить сьогодні рекламу, освітлюючи те­атр спалахами магнію...

Коли спалахують молоньї[56], видно вгорі, на великому балконі театру групу людей — вони дивляться в ніч. Ко­ли спалахи гаснуть, в темряві жевріє гроно цигаркових вогників, як якесь сузір'я.

Група людей стоїть на балконі й дивиться на нічне місто, вихоплюване молоньями з мороку по частинках, немов з праісторичного небуття, фантастичними сильветками.

Тільки що закінчилась в театрі генеральна проба. Мав бути «громадський перегляд», як то завжди ро­биться тут перед прем'єрою («громадський перегляд» — це значить закрита іспитова вистава в присутності верхів суспільства — представників партії, уряду, про­фесійних, комсомольських, жіночих та громадських ор­ганізацій, делегатів від фабрик, радгоспів та колгоспів), але на цей раз громадського перегляду чомусь «не пора­дили» «згори» робити. Нехай так. І громадського пере­гляду не було. Була лише генеральна проба в присут­ності самого тільки найвищого начальства області та представника з центру. Тобто був той самий перегляд, але при щільніше закритих дверях, перед очима найвужчого кола відповідальних осіб.

І тепер от те найвужче коло зібралося після перегля­ду на балконі, — прохолоджується, дивиться на спалахи далеких блискавиць і мляво ділиться враженнями...

Тут голова Облвиконкому, секретар парткому, нач. НКВД Сазонов з незмінним своїм Зайдешнером, редак­тор «Червоного Комунара» Страменко, професор Добриня-Романов, голова партизанської комісії Чубенко, секретар обкому ЛКСМУ Павло Гук. І гість з центру т. Маслов. І ще ряд осіб. Ну й директор театру з ними — понурий, розбитий, погноблений т. Ткач. Курять, сопуть, ахкають від особливо сліпучих і тривалих спалахів блис­кавиць і тихо, апатично гомонять про свої враження.

Враження у всіх кепські. Дуже кепські. Дуже кепські...

Для чого було робити стільки шуму, стільки реклами і стільки... витрат! Для чого? Не було для чого... А най­більше бубонів редактор Страменко. «Буржуазна мо­раль... Буржуазна гниль... Гопаківщина... Просвітянщина... І гра погана й тема нікудишня... Неактуальна. Наївна. Навіть смішна. І кому це потрібне! Продав якийсь там пришелепуватий брат свою сестру татари­нові чи туркові (не розбереш, зрештою), бо програвся в карти. Ну, так було, так дійсно бувало в дрібнобуржуаз­ному, ба, в феодальному реакційному суспільстві, при тій підлій моралі наших предків. Але нам що до того! Нам, передовому суспільству світу, найпередовішому, що вже живе в комуні, при нових людських взаєминах, — що нам?! Потім вона в гаремі, жінка паші, наплодила дітей. І це було. Або могло бути. Ну й що з того? Потім вона визволяє невольників... Пхе, широкоштанна буржу­азна козакоманія. Єрунда. Та, зрештою, кому це цікаве! Ну, а потім вона ні з сього, ні з того штрикає себе ножем і вмирає... (чвірк через зуби) — от і вся тема. Нісенітни­ця дрібнобуржуазна... Не дивно, що й актори грали все те без вогню, без апломбу[57]. Радянська людина перерос­ла вже всю ту наївну «чепуху». Нові людські відносини не потребують того штрикання, бо обрії перед люди­ною розсунулись, вона на сто голів вище тієї феодально-буржуазної чортівні. Ні, рішуче погано...»

Так просторікував Страменко. Його підтримував Добриня-Романов. Решта більше мовчала, курила й ли­ше зрідка обережно докидала свої репліки, або умгукала, підтримуючи найбільших фахівців у справах пропа­ганди й мистецтва. Та й тяжко було тут дискутувати. Про що дискутувати? А так собі, аби говорити, — ану ж не те скажеш та і влипнеш. Матерія тонка, сівка. Голов­не ж — зіграно таки погано, на подив, погано, як для та­кого знаменитого й прекрасного колективу; значить, насамперед п'єса погана, бо ж колектив їхнього театру першорядний, республіканський, не раз відзначуваний...

Редактор «Червоного Комунара» настоював виставу зняти. Тобто не дозволити грати п'єсу для «широкого глядача» як розкладову, як виставу дрібнобуржуазну, міщанську, безвартісну. Суспільство радянське перерос­ло такі речі. Добриня-Романов приєднувався. Директор сопів і покірно слухав, не насмілювався обстоювати, су­перечити. Чекав. Інші про себе дивувалися, чому це кон­че виставу треба заборонити, чому ж так?! Ну, кепсько, але чому аж так?! Але не забігали наперед і не висловлювались категорично. Жували мляво слова, нечлено-подільно «гмикали» або й взагалі відхилялися від теми до речей сторонніх. Треба бути наївним, щоб забігати перед Сазонова, цей привілей має тільки Страменко та професор Добриня. Але й вони не могли рішати, вони лише «радили». Все ж залежатиме від того, що скаже Сазонов. Ну, значення має й гість з центру. Але ці мов­чали, слухали інших, зважували, думали. Велика відповідальність на цих людях.

А тим часом, поки нагорі радилося начальство, внизу тремтіли актори, тліли серцем, злостились невідомо на кого. Вони не дискутували й взагалі не говорили. Вони мовчки змивали грим, здирали злісно вуса, брови, ко­ралі, браслети, кидали люто геть широкі шаровари й іншу дурну бутафорію, переходили з театральщини в бу­денщину й сопли понуро. Й чогось чекали, кудись дослу­хаючись, — всі знали, що увесь «синедріон» вийшов на балкон і директор з ними. Настрій гнітючий, похорон­ний. Генеральна проба вийшла погано. Дуже погано! Вистава не те що пересічна, — нікчемна. Буденна. Бліда. І не тому, що освітлення було неповне (та й те ще іноді гасло) і не з якихось там інших сторонніх причин, ні, не було найголовнішого, — не було того вогню, що ним не керує жоден електрик, — не було творчого патосу. Та й чого б справді йому бути?! Тема, сама тема нікчемна! П'єса наївна, штучна, зайва, несучасна, шароварщина, тарабанщина... Це тепер ясно. Таку репліку ки­нув редактор «Червоного Комунара» ще в залі, зразу як тільки впала завіса, і це всі чули на сцені, і тепер усім яс­но — це дійшло до самої глибини душі, а може, й до са­мих печінок кожному. І це вірно, це правда. От що гірко!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6413
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5950

Пошук на сайті: