Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 58)

Поки робили репетиції протягом усієї весни й протя­гом червня, — було цікаво, чекали чогось особливого, за­хоплювались. А як от уже все готове — відчувається ніщота всього того, ніби хтось вийняв, украв душу. Госпо­ди, чим захоплювались! Дурні лубкові турки, яких напев­но ніколи не було, пришелепуваті яничари, опереткові одаліски, неправдоподібні шароваристі ґевали[58], буцімто «запорожці»... на якого чорта ті матнисті опереткові «за­порожці», кому сьогодні потрібні!., безглузді пискляві євнухи, ходульні слова, високопарні й пусті, дубові вірші... Аж тепер відчувається, як болить язик від тих незграбних віршів... Ніщота! Все ніщота! Ніщота мислі, ніщота духу й мистецтва!.. А скільки енергії убито! І скільки надій! Оформлення ніби нічого, але при такій кепській решті, та ще й при поганому освітленні й воно згубилося. Та й що таке оформлення, коли решта — ніщо! Все бліде, анемічне, фальшиве, ходульне — балаган циганський... Куди дивився режисер! Куди дивилися помрежі! Куди ди­вилися всі!!. І було всім гірко й досадно... І так показати­ся перед найвищим начальством! Це ж були всі стовпи! Певно, що заріжуть. І так і треба. Це буде ліпше, аніж висвистить зала завтра. А висвистить.

Так не тільки думали нишком, ба деякі й говорили це вголос. Приміром, Січкаренко. — він ці думки тараторив злобно вголос, бігаючи по всій сцені й по всіх закулісних закутках і змиваючи гліцерином грим. Йому припала до серця атестація редактора Страменка, і тепер він її сар­кастично повторював і «розвивав» «порядком самокри­тики». І відчувався в його голосі затаєний тріумф. якась злобна радість від такої поразки. «Це смерть!,. Думка «Червоного Комунара», думка самого редактора Страменка, — це значить смерть! Кришка! Кришка й покришка!»

Всі дослухалися мимоволі до Січкаренкових слів, ще більше хвилювалися, хнюпилися, нервувались.

Особливо погнобленою відчувала себе Ата. Їй здава­лося, що вона падає з високої-високої гори в прірву, — як то часом буває у сні. Все потерпло. Відчувала ніби якийсь внутрішній параліч, Такий явний провал, конфуз, пшик!.. І було в тому щось загадкове. Отак ніби хтось раптом наврочив хтось раптом відібрав усе. що бутто дане людині ви­щою силою, й все, що вона надбала сама: талант, вогонь, творчий пафос, досвід... Лишилась порожнеча. І от з тією порожнечею людина вийшла перед рампу... Власне, по­рожнеча прийшла тоді, коли вона вийшла й коли глянула в залю — і побачила там страшну темряву, а в ній немов вовчі вогники, блиск кількох пар очей... Очі купки страш­них людей... І вогонь у ній погас моментально.

Дехто не чекав вироку «синедріону» й тихенько ви­слизав геть з задушливих закулісних хащів у таку ж за­душливу темряву горобиної ночі. Ніби утікав.

Вирок «синедріону» був зовсім несподіваний і ніби алогічний: «Дрянь, звичайно. А посєму — може йти».

Це так підбив підсумок Сазонов. Вчинив зовсім як Соломон. І вмотивував:

—    Якщо   центр   дозволяв   до   вистави   «КУМА МІРОШНИКА», то знав, що робить? Якщо дозволив цю «МАРУСЬКУ», то, значить, теж знав, що робить. «Кум мірошник» не шкодить? Ні, навпаки. Значить — це теж ні. Ось це й буде резолюція... Га?

Ніхто не суперечив. Навіть Страменко присів, згубив тропи. «Як же ж!» — заїкнувся був та й прикусив язика, — резолюцію вже зроблено, значить крапка. А Сазонов засміявся про себе, але так, що було чути його горлове кихкання.

«Ото ж... Чим гірше, тим краще!.. Ких-ких-ких!» Гість з центру, тов. Маслов, останнє заперечив, але то така манера ствердження в формі заперечення, ма­нера, винайдена в цю епоху «критики і самокритики»:

—  Не скажи! Гм, гм... Річ не така вже й погана, а може, навіть і корисна. От я, скажем, люблю пісню «ЗАКУВАЛА ДА СІВАЯ ЗАЗУЛЯ». Прекрасна пісня. Там теж є й шаровари, і казаченьки і Україна — все; І во­но нікому не шкодить, нікому не вредно... Ажи да? Ето тоже да! Пусть будєт... Та в конці-концов правий товариш Страменко  —  народ нашої соціалістичної держави політично дозрілий і сознатєльний, так він сам і оцінить належно. А корисна ця річ тим, що там про турків, і так смішно, а турки ж одвічний ворог нашої Росії... І України теж... Тож так їм і треба, гадам, тим туркам... І Дарданелли ж обратно, сказати б, річ актуальна...

Сазонов захоплено ляпнув Маслова по плечі й прорік, ніби підвів риску:

—  Оце да! Умниця! Молодчина! От голова!.. Мені навіть і не снилося, таке... така політика... Тепер я ро­зумію, чому цю «МАРУСЬКУ» дозволили в центрі! Хе-хе! Смали, Ткач! Тчи, браток!

І не збагнеш, чи в цього ідола було більше глуму з гостя з центру, чи власної зарозумілості й глупоти.

Але як би там не було, виставу дозволено.

Чути було, як Ткач зітхнув з полегкістю. Всі засміялись, так само з полегкістю. Тяжку проблему було розв'язано.

Ось так було вирішено долю кількамісячних страж­дань і творчих мук режисера, директора і його ентузіастського колективу.

Після цього Сазонов, задоволений з власної мудрості не бажаючи так просто сходити з цього прекрас­ного й такого високого балкона, а відчуваючи наглу по­требу саме тут поглибити враження від тієї своєї мудрості, вдарився в сентенції на театральні теми.

—  Взагалі, скажу я вам, братці, хіба це театр! І що з нього спитаєш, так одверто кажучи? Український репер­туар взагалі ні до чого, якщо можна, називати «реперту­аром» отих усіх «Кумів мірошників» та отаких «Марусьок». Це не те, що в Москві. От у нас в Москвє!.. Чи хто бачив «Єгора Буличова» в МХАТі? А «Бєлєєт парус»?.. А «Хлєб»!? А «Большой художествєнний»?.. А опера?!. А!.. А Козловський!?.

І пішов оповідати про Москву.

Збоку в солом'янім кріслі, що так жалібно по-старе­чому рипіло, сидів Чубенко зі своїми запорозькими вусярами, ну точнісінько такими, як на сцені були, тільки реальними; в спалахах блискавиць видно було, як він саркастично посміхався, саркастично і загадково. Його брало зло на того задаваку з його «от у нас в Москвє!» й хотілося сказати щось ущіпливе, щось шорстке, колюче («бережись, НеКаВеДе, Чубенко йде!»).

—  Слухай, Сазонов! — промовив Чубенко ні сіло ні впало, перебивши патетичну тираду. — Чи ти той... Е-е... Чи ти оці блискавиці бачиш?

—  Га?!. Що?!. Ну, ну.. Ага! Ну, бачу... А хіба що?

—  Та от ти кажеш все «в Москвє, в Москвє». А от у Москві ти отакі блискавиці бачив?

—  Ні, не бачив.

—  Отож...

—  Що «отож»?

—  Та отож, я теж таких блискавиць у Москві не ба­чив... І більше нічого.

Сміх.

—  Дурний ти, Чубенку!

Ще більший сміх. А Сазонов далі резонерськи:

—  Гм... Я бачу блискавиці, але не чую грому.

— Почуєш і грім... — відповів Чубенко в тон, задум­ливо й насмішкувато.

— Адже немає диму без вогню, немає ж і блискавиць без грому. Ажи?.. Хе-хе, Козловського він у Москві ба­чив! А що той з Кременчуга, то це йому ноль?! Га?..

—  Розбалакався дід... Сміх.

—  Дурний ти, Чубенку!..

—  Та я вже чув.

— Нічого, ще раз... Ти не про блискавиці б і не про Кременчуг. Ти б краще сказав щось про п'єсу, про театр, якщо ти такий розумний. Як ти нащот театру? — це все Сазонов.

—  Та як же... Гм... Признатися, я в театрі тямлю стільки, скільки твоя руда кобила Мурка в цигарках «НАША МАРКА».

Дружний регіт. Потім мовчанка. По тій довгій мов­чанці Чубенко прорік:

—  За все життя я бачив тільки одну цікаву п'єсу. В цьо­му театрі-таки.

—  Овва? І яку ж саме?

—  Та це було давно-давно. Саме як пройшла колек­тивізація і ще й «комнезам» був... Чи розказати?

—  Валяй, бреши.

— Ну так от, тут була обласна конференція перших ударників колективізації. Значить, це було в 1930 році. І от після конференції показували їм кінофільм «ЗЛИВА». В цьому театрі. Гарний фільм «Злива». Може, бачили?

—  Дозволь, дозволь! Ти ж казав, що бачив п'єсу, а те­пер про фільм. Хіба ж фільм п'єса? Щось ти брешеш невлад. — Це Сазонов, а хтось: — «Злива» не п'єса, це фільм Кавалерідзе.

—  А ти не перебивай. Я не про Кавалерідзе. Я про п'єсу. Я казав, що бачив п'єсу, значить бачив п'єсу...

—  Ну, бреши далі.

—  Так-от, значить, повен-повнісінький театр отборної публіки. Та якої публіки! Сам партієць та ударник, та от-борний комнезамож, та комсомолець з села... ну й з міста которі... Змичка, значить. Всьо народ передовой. Ну й ди­вились картину. Це такий фільм, бачиш, був з часів гайда­маччини, чи, як то кажуть учені, з «Коліївщини»... Ну, «Коліївщина» — це такий, примєрно, бандитизм був, як сказав би наш товариш Сазонов. Це колись було. Фільм, можна сказати, «виключно виховавчо-пропагандивного значіння», як сказав би наш Страменко; не якийсь там «дрібнобуржуйський». Театр тріщить. Партер і «гальорка» ломляться від народу. Жалко, що фільм був ще німий, бо тоді кіно ще не говорило. І от фільм дійшов до такої кар­тинки... Ви ж пам'ятаєте «Зливу»? Ну, так от... Там є така картинка: вбогий селянин оре корівчиною чи теличкою, хіба розбереш, запряженою в соху. У «феодальну соху», як сказав би наш редактор «Червоного нашого комунара», ге-ге. Поганяє вродлива дівчина. Ох і гарна ж дівчина, сто бісів його мамі! Але не в тім діло, а в тім, що це його доч­ка, босоногенька така, таке ж хороше... Аж плакати хочеть­ся, що воно таке гарне, а таке нещасливе, босоноге, бідо­лашне. Всі вони — дочка, теличка і селянин — страшенно вимучені, пнуться з останніх сил, сходять потом, а може, й сльозами... А буває, коли від тяжкої праці й сльози ж ідуть... А тут приходить пан з посшакою, окономом, чи що, й починають домагатися сплати подушного, що його той дядько нібито й досі не сплатив. Дядько той, селянин бідо­лашний, благає ще відстрочити, та пан і слухати не хоче, — він з посшакою забирають теличку, випрягають її й беруть на налигач... А дівчина з плачем, з великого горя, тую те­личку за шию, а селянин за налигач — не давати б то з одчаю, — плачуть та благають... І от як вони вхопилися за те­личку, тоді панський гарапник[59] я-а-ак не опереже, як не стьобоне того дядька та тую дівчину вповздовж спини... Га-а... Заля так і ойкнула... І ось тут, брат, і вийшов тіятр, п'єса вийшла, що я її бачив... А ти кажеш... Ойкнула заля, стало тихо-тихо після того ойку, після того, як пан опере­зав тую бідолашну дівчину... Тихо, мов у могилі. Тільки со­путь слізно, а хтось там ще й сьорбає носом. І враз тут як не прогримить у потьмах на всю залу, немов ієрихонська труба з неба, хтось на всю пельку:

—  «Ага-а!!. Продразвьорстки не виконав, гад!!. Так тобі й треба!..»

«Чи не сволота! Ти скажи, га!!— скрикнув Страменко, не витримавши. — «Ць-ць-ць!» — зацмокав він язи­ком скрушно. 

— Еге ж, і я так кажу, — Чубенко в тон. — Ну, зала так і вмерла. Тихо, я тобі скажу, як у запічку. Тільки й чути, як цвірчить кіноапарат, як той цвіркун в степу, як ото підеш на дрохви[60]. І враз як не гагакне регіт, ніби репнула бомба. А за реготом як не гагакне грім рукоплескання... Сучі діти! Неначе стеля впала... І знову нагла тиша... А коли засвітили світло, коли тії лампки глипнули в залу, як ті бдітєльні очі, сказати б, нашого товариша Сазонова, — в залі й ознаки не було, що тут хтось оце сміявся чи в долошки ляпотів. Ніби то було помраченіє слуху... Всі див­ляться на екран, і все в порядку... Так і зосталось невідо­мим, хто ж то, який гад агітував так... Який то сволоч... Отака, брат, п'єса! Зосталося навіть невідомим, чи те взагалі було... Я от і тепер зовсім не надійний, чи те було справді, а чи примерещилось колись у сні сп'яну. А ти ка­жеш... Отаку п'єсу я вроді бачив, о!

—  Ну, брат, — скипів Страменко, — це ти теє!.. Це, брат, куркульський анекдот! Це агітація! Це з арсеналу Барата. Цього ніколи не було! Ніколи!

—  Та не було ж, а я хіба що?

—  Для чого ж ти мелеш, чортів сину!? Це куркулеві личить, а ти ж робітник!

Чубенко насмішкувато, закурюючи:

—  А в робітників так хіба душа з лопуцька? І їм же сміятись хочеться.

—  Чорт! Ти сьогодні випив?

—  Та вроді би...

—  Так ішов би спати.

— Та оце й я так думаю, спасибі тобі... Нехай лиш переморгає...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6413
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5950

Пошук на сайті: