Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 59)

Сазонов стояв і сміявся, спершись на парапет. Сміяв­ся голосно й щиро. Решта всі мовчали ніяково. Вони би дали дорого, щоби розгадати той регіт. А Сазонов дав би дорого, щоби побачити їхні обличчя в нормальному світлі, — цікаво, які у всіх дурні рожі, напевно! От ціка­во!.. Мабуть, ту цікавість вгадували всі, й тому раптом усім згадалася купа їхніх, конче важливих, справ, пізній час, втома, і всі почали збиратися розходитись. «Чортів той Чубенко! Варнякає сп'яну катзна-що, а тобі ще дове­деться, може, одмежовуватися!»

Так і розійшлися. Можна сказати, Чубенко розігнав; і сам пішов.

На балконі лишилися тільки Сазонов з Зайдешнером і Страменко. Коли вони лишилися втрійку, редактор Страменко сплюнув з балкона униз, в темряву:

—  Тип! Тріпло чортове. Ти, Сазонов, цю розмову за­пам'ятай.

—  Добре. А навіщо?

— А так. Потім здасться. Куркульська то шкура. Отак робітник, а отак куркульська шкура, класовий ворог!

—  Він просто п'яний і злий сьогодні.

—  Е, ні. Кажу ж, що то класовий ворог!

—  Та ти що! Тю на тебе. Таж він партизан, червоно-прапорний герой і робітник з діда-прадіда. Це, брат, провірено.

—  Що з того! А анекдотку чув?

—  Та чув. Тільки ж може ж то й правда. Він і про блискавиці щось там говорив, а блискавиці от і є... — в голосі явна іронія.

—   Неправда! Блискавиці — блискавицями, елект­ричні розрядки в атмосфері, а анекдотка — то вже інша розрядка, то явна вилазка клясового ворога. Контрре­волюційна анекдотка. Ніколи того не було. Ніколи. На­ше місто індустріальне, робітниче, пролетарське, а ця анекдотка куркульська.

—  А чому не індустріальна?

—  Куркульська, кажу! Глитайська. Як я кажу, то вже вір...

—  Гм... — і Сазонов раптом на повен голос зарего­тався.

—  Чого ти?

—  Та так... Ти все говориш про пролетаріат, про робітників, а... А я от стою й думаю: якщо з вас двох (ти й Чубенко) хтось куркуль, то, мабуть, ти, їй-бо! Ти ж з куркульського кодла... Га?

—  Ні!

— Як же ж ні! Таж твій батько таки був куркулем, ба не тільки куркулем, а навіть лихварем, глитаєм... Ха-ха-ха!

— Ти забуваєшся, Сазонов! — вигукнув Страменко гнівно і... і в той же час підхлібно; якось воно так вихо­дить, що ці дві суперечності зійшлися в цій людині й тримаються купи. — Ти забуваєшся! Ти ж знаєш, що я зрікся свого батька, засудив його...

—  От іменно... Знаю... Але відколи світ світом, відо­мо, що яблуко від яблуні... Ха-ха-ха... Ну, ну, не буду, не буду... Але хватка в тебе, брат, глитайська, куркульська хваточка... мертва... вовча... Як ти того Чубенка! Зразу за горло! Ха-ха-ха... Ну, ну, не буду, не буду... Бідний Чубенко... Так ти кажеш, що його розмова — це вигадка? Страменко без слів підійшов до дверей, відхилив їх і гукнув у порожній театр:

—  Харитон!!. — і вернувся до Сазонова. — Ось зараз прийде жива хроніка цього театру й навіть самого цьо­го будинку від дня його сотворення.

По якомусь часі на балкон просунувся Харитон, забілівши при спалаху блискавиць в своїй полотняній сорочці й підштаниках.

— Хто мене кликав? — пробубонів Харитон сердито, незадоволено.

—  Я... Сідай... Скажи, Харитоне, ось товаришу Сазонову... Ти ж знаєш, хто такий товариш Сазонов? (Спеціальний натиск). Так от скажи йому, чи було ко­лись тут, в цьому театрі, ось таке (і стисло переповів Чубенкову байку).

Харитон прослухав байку. Помовчав. Чути, як посміхнувся, чмихнувши. Пошкріб п'ятірнею потилицю ніби спросоння, а насправді затягуючи час і маскуючи розгубленість. І нарешті зашкандибав:

— Воно, конєшно... І обратно ж — хтозна... Буває вся­кого. Але такого щоб, так не пам'ятаю. Ні, не пам'ятаю. Не було, значить. Мабуть, не було. Хтось вигадує.

—  От бачиш! — Страменко до Сазонова, а тоді зно­ву до сторожа й завгоспа театру:

—  А скажи, Харитоне, про що говорять там у вас у театрі?

Харитон знову пошкріб потилицю.

—  Та говорять... Ви ж чули сьогодні.

— Ні, так, поза сценою?.. Анекдоти там які чи так, скажемо, які куркульські теревені?..

—  Та говорять все, що в голову збреде,— значить і нащот дівчат которі, а которі так нащот і молодиць... І про горілку обратно ж... Про все...

— Е-е-е... Теє... Там у вас дійсно є й дівчата, і нєкоторі є язикаті з них... Вони говорять?..

— Та говорять... Раз є язик, то чого ж. Обратно ж про все: про хлопців, а которі й про любов...

Сазонов знову зареготався. Весело. А тоді поляпав старенького Харитона по плечі:

—  Іди, діду, спати. Вибачай.

—  Спасибі. Прощавайте.

—  Спи собі...

«Дід» пішов, а Сазонов все сміявся. Нарешті:

—  І скажи, яка ошибка! Тобі б бути начальником НКВД, а мені редактором твого «Комунара». Ха-ха-ха! Чистий Пінкертон, чистий тобі слідчий!.. І так прямо на балконі! Ха-ха-ха!

Страменко скипів, розгнівався — не в жарт.

— Ти, здається, хопив через край!.. Ти ігноруєш!.. Забузаєшся, товариш начальник!.. Забуваєш обов'язки... Притупив бдітєльность, не туди дивишся... Я тобі про Чубенка, куркульського прихвостня, а ти все на мене... Добре... Тоді ми поговоримо на бюро Обкому...

—  Добре. Давай і поговоримо. В бюро.

— Це... це... це нахабство... Це... — Страменко оста­точно рознервувався, шарпнувся, сплюнув і пішов геть.

А як уже Страменко діходив до дверей, Сазонов про­мовив мляво, спокійно:

—  А вернись! (Редактор вернувся). Сідай! (Редактор сів). Сазонов тихо, мляво: — А тепер от що — ти питав Харитона про різні там настрої... Це все добре, але стрільба по горобцях. Та ще й на балконі. А я от хочу тебе спитати, і про речі серйозніші. Тільки не тут. Ми зараз підемо он туди через дорогу, до твоєї редакції, до твого кабінету (бо до бюра Обкому далекувато), й ти мені розповіси, як воно там «угорі»... Ну, в Обкомі, і в Рогача теж, і в Педінституті в осередку... І на ливарні — серед наших панів та в осередку, і так... В тебе там бага­то «кореспондентів» скрізь...

—  Так-так. Авжеж, багато... Ну, чудесно. От добре, що ти той... — залебедів Страменко, — ну, ясно ж!.. Будь ласка... Знаєш, той Рогач ще й досі плутає УКП з

КП(б)У. Я йому не довіряю... А Кайдан — так це ж зінов'євська шкура. Знаєш, він...

—  Добре, добре, — перебив Сазонов з явним глу­мом. — От бачиш, як гарно. Але стривай, стривай! Не тут, не тут! Виключ пока свій гучномовець, і пішли до тебе. Зайдешнер!..

Зайдешнер з темряви кахикнув у кулак, реєструючи свою присутність. Потім почвалав до дверей і відкрив їх, освітивши їх зеленим електричним ліхтариком.

В ті двері вони й вийшли.

Ліхтарик погас.

 

* * *

Погноблена й розбита морально Ата вийшла з теат­ру в темряву, розпанахувану мовчазним блискотінням. На вулиці стала нерішуче, — яка темрява! їй було страшно. Страшно йти самій в таку чорну ніч, в те грізне й загадкове миготіння.

Хтось зупинився біля неї. При спалахові упізнала — Петро Сміян. Інстинктово схопилася за рукав:

—  Мені страшно. Проведіть мене... Пауза.

—  Давайте руку... — промовив спокійний, ледь-ледь насмішкуватий голос.

Подала руку. Але враз і вихопила її, — його рука була шорстка, тверда й гаряча і ніби тремтлива... Вихопила свою руку й вони пішли так, торкаючись ліктем ліктя, щоб не розгубитися.

Мовчали. Аті було солодко, було страшно, було хвилююче.

— Вам страшно? — запитала вона супутника, аби щось запитати, аби якось розполохати власну розгубленість.

—  Аякже, — відповів той самий ледь насмішкуватий голос. Ніби холодної води трохи линув на голову.

Це стільки й розмови було. Йшли мовчки. Думали ко­жен про своє. Ата напружено чекала, — ану ж він щось скаже; чекала кожну мить... Але супутник її мовчав. Тоді зринула стара гіркота й додалася нова. Взагалі дурне все, все! Недавнє почуття страшної порожнечі, гіркого розча­рування, катастрофи зринуло з ще більшою силою. Йшла й думала, все про те ж, все про те ж. Почуття, що зроди­лося на сьогоднішній генеральній пробі, стероризувало їй душу, затопило її, знекровило, обеззброїло. Почуття аварії. Надворі тепло, задушливо, а їй наче холодно, їй хо­лодно від тих поглядів. Ще й досі відчуває їх на собі... Там був і Павло; сидів сам у переднім ряду порожніх стільців; зразу дивився просто, а потім опустив очі в підлогу... Все те було не перегляд п'єси, а якийсь трибунал, що, як ма­ячіння у сні, заморожував кров, мав судити її (і всіх їх!) на страту. Конче на страту...

Немов мороз упав і побив цвіт радости, цвіт надій, погасив вогонь її творчого лету... І, мабуть, у всіх так...

Ну й вийшов пшик. І вийшов пшик. Пшик. А хіба щось інше могло вийти? І як можна було сподіватися чогось іншого?!. Та й, мабуть, правда, що сама п'єса наївна й нікому непотрібна нині... Все на купу...

Цілковитий провал.

Ах, все забути, все геть забути!..

В тяжкому настрої мовчки дійшла Ата до своєї хати з своїм супутником. Він так і не проронив ані слова до неї.

Біля хати вони зупинилися. Стояли й дивилися на захід, як бігли вогняні корчі в чорноті по хмарах... Влас­не, на корчі дивився Петро Сміян, а Ата при тому ми­готінні дивилася в його обличчя, зосереджене в собі, за­гадкове, — особливо загадкове тепер від чаклунського того миготіння. Таке, мов з подзьобаного граніту. Задивлене не на неї! Але, без сумніву, схвильоване від неї! Чи то так лиш видається їй?

Ата думала, що він щось скаже-таки до неї. Але він не сказав нічого. А вже як розставалися, взяв її простяг­нену руку й промовив спокійним, усміхненим голосом одне-однісіньке просте слово:

— Добраніч...

І потис злегка руку. Лиш ледь-ледь затримав її й пустив.

«Добраніч».

І пішов у чорну задушливу темряву.

На руці ще довго трималося тепло його руки, а у вухах бринів спокійний, рівний і трохи насмішкуватий голос.

Ата проплакала на самоті всю ніч. Чого? А так. Проплакала, та й усе. Дивилась у відчинене вікно на да­лекі тривожні спалахи й тихенько плакала. То здавалось їй, що вона одна-однісінька, самотня на увесь цей веле­тенський, чужий, ворожий і чорний, як цяя темная ніч, світ. А то здавалося, що їх двоє... І, може, сльози від то­го голосу насмішкуватого, що помандрував десь, теж один і самотній, але такий упевнений і спокійний у цій чорній задушливій ночі, під тими загадковими вогнями блискавиць.

 

XXX

Хлопчик-вовчик

 

Яскраве вранішнє сонце заливає світ повінню радості й проміниться на всьому, і все сходить сяйвом. Зо­лоті німби стоять над квітами, над коронами дерев, над стовпами телеграфними, над ластівками, що сидять на телеграфних дротах, над чорно-синіми банями недоруйнованих церков... Золоті німби ходять навколо лелек, що кружляють в синьо-ультрамариновому небі.

Золотий німб стоїть і в Атиному серці... Вона встала сьогодні трохи смутна, але ніби й опромінена зсереди­ни, — смутна радісним смутком. Буває такий радісний смуток, така легенька замріяна печаль... Ще тільки про­кинувшись під ударом сонячної стрілки і лежачи в ліжку, в тумані тієї печалі, Ата згадала вчорашні мовчазні молоньї, мовчазного свого супутника, мовчазний потиск руки, мовчазний голос (атож, мовчазний голос, до того спокійний, що в ньому нічого не бринить, лише трішеч­ки, трішечки іронії), з його єдиним словом «Добраніч», його спеціальну відчуженість від неї; зумисну отаку відчуженість бранця, прип'ятого міцно до її серця (прип'ятого ж!) — згадала все це і засміялась. І промені з серця видерлися назовні й замерехтіли в очах... Ата піднесла праву руку, подивилася на неї пильно, роз­чепірюючи тонкі пальці, ніби хотіла щось на ній вглядіти, якийсь слід, й притисла її долонею до лиця. Потім враз схопилася, швиденько одягла купальний костюм, хопила халатик і рушник і подалася в сад до річки; на кладці з розгону кинула халатик і рушник і — шубовсть у воду, в гостру, шипучу, кипучу водокруть...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6413
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5950

Пошук на сайті: