Ата вилазить на кладку й стає, замружившись, напро­ти сонця, розставивши руки в таких самих крапелинах роси, як дерева й квіти. В її серці стоїть золотий німб... Який же ж і гарний, який прекрасний світ! Такі сліпучі пустотливі зайчики на хвилях і на всьому — аж скачуть у очі, лоскочуть тіло! Такі спектральні грайливі веселки від бризок напроти сонця! Така казково-променяста ро­са на пелюстках квітів, як великі сльози радости від незміримого щастя жити, — у тих сльозах, у кожній — сонце... Ата дивиться крізь власний сонячний німб на світ і дослухається, і — враз стрепенувшись «Чи не підглядає хто?!» — шубовсть у воду!.. Аж веселка стає на тім місці від водяного пилу... «Ні, ніхто не підгля­дає». Тут люди так зайняті кожен своїми турботами, що, мабуть ніхто й на сонце й на небо не дивиться. А вже на річку так рано з цих садиб ніхто купатися не хо­дить. «Ні, ніхто не підглядає». І відчуття цілковитої сво­боди наповнює душу такою радістю, що хочеться дико й пронизливо закричати, отак, як то кричать на дзеркаль­ному озері лебеді. Але вона стримує крик у собі. Плаває горілиць, набирає води в уста й шпур проти сонця — ве­селка загоряється бенгальськими вогнями й осідає на лице, на розплющені очі, на радісну посмішку. На хвиль­ку зринула десь з глибин душі якась незрозуміла, раптова досада, але одразу й щезла, відійшла десь далеко... Ата зашпувала її веселками, все більше й більше. І от її взагалі нема. На серці так чисто, як на небі, лише плавають-мріють лелеки з золотою сонячною лиштвою; так чисто, як он в тій крапелинці роси, лише сонце мерех­тить з неї... В одній маленькій крапелинці ціле велике сонце!.. Але... Що це?.. Десь знову вилазить хмаринка досади й насувається на те сонце!.. Уперто насувається, й її ніяк не можна загітувати. Що це?.. Може, це турбо­та за успіх, бо сьогодні ж прем'єра!? Може, це острах...

Ата стає на дно при березі й замислюється. Дивиться у воду на своє лице, й вони думають удвох — вона й її двійня у воді, отака смішна модернізована русалка в купалевому костюмі, десь там у глибині. І раптом її штри­кає ніби тоненькою голкою в саме серце — згадала! Зга­дала один біль і один невиконаний намір, як гріх. Згада­ла колишній виклик до Сазонова й її постанову конче по­бачити отого шибайголову, того Кольку Трембача, та й глянути йому в вічі. Глянути гнівно, допитливо, гостро, проглянути йому всю душу й побачити там, чи її тривога, чи її підозріння — оте болюче й пригнічуюче підозріння — обґрунтовані. Якщо обґрунтовані — то це жах. А як необґрунтовані — то це ще більший жах. Таке ганебне підозріння!! І в цьому страшний гріх. Але вона тоді тієї постанови так і не виконала. Не виконала й досі. І най­більший гріх саме в тому, що вона не виконала власної постанови. Так закрутилася, так одуріла від усього!

Шукаючи виправдання сама в собі, раптом згадала, що вона ж Кольки давно й не бачила. Дивно! Але вона таки його давно не бачила!

Негайно йти й побачити! Розшукати його. І вирівня­ти це надщерблення у власній душі... На душі й на серці не мусить бути чорних плям, не мусить бути тяжкого відчуття гріха супроти інших, відчуття заподіяної крив­ди, так само як не мусить бути й почуття власного боя­гузтва, нездібности заглянути правді в очі. На душі му­сить бути чисто й ясно, як у погожий весняний день...

Ата швидко вистрибує на кладку, розпускає й викру­чує волосся; схопила свої речі й подалася до хати. «Не­гайно прибратися й іти!»

По якомусь часі Ата вже маширувала до редакції «ЧЕРВОНОГО КОМУНАРА», прибрана в ясно-білу по­лотняну суконку, акуратно випрасувану і в білі полот­няні туфельки, гладенько й скромно причесана, з вели­кою білою трояндою, вткнутою хвостиком у книжку, затиснену під пахвою. Книжку Ата взяла, щоб щось мати в руках та й, може, десь вдасться вхопити з неї «пару листочків». Це цікава книжка — «ТРИ КОЛЬОРИ ЧАСУ» Виноградова. В ній пишеться про французького письменника Стендаля, про його життьові пригоди, про його легендарних друзів — італійських карбонаріїв, про поета-повстанця Уго Фосколо, про боротьбу італійсько­го народу... Аж дивно й неймовірно, що на тлі сірого стандарту сучасної продукції в літературі з'явилася така книга — книга про інший, нормальний світ, про інших, нормальних людей, про героїзм, про свободу... Це прос­то як бальон чистого свіжого повітря, ця книга. Ата ма­ширувала сонячними тихими вулицями й завулками й думала про книгу та її героїв, про того Уго Фосколо... А скільки таких Уго Фосколо є в них? Є! Є їх немало і в їхніх сірих, трагічних буднях, в їхній дійсності! От хоч би й такий поет Стешенко... Або... глянути тільки навко­ло... Ата глянула навколо — через паркан переглядають головаті пишні соняшники та височать у городах коноплі-матірка, здоровенні, як гіллясті дерева, й розпов­сюджують терпкий приємний запах, — і більше нікого. Соняшники теж гіллясті, як дерева, — багатоголові, не соняшники, а цілі родини соняшникові на однім стов­бурі; великі й зовсім маленькі відщепи, соняшники-діти, цвітуть буйно й весело, товплячись юрбою на родовім стовбурі. По цих «дітях» нишпорять великі чорні та бру­натні джмелі й золоті бджілки. Думка покинула Уго Фосколо й усі «Три кольори часу» й побігла по інших кольорах іншого часу — по кольорах буйного, сонячного, обсипаного перлами роси літа, по кольорах божест­венної природи її міста, що стоїть отака велична. Який гарний світ!..

В редакції Кольки Трембача не було.

Взагалі в редакції ще нікого не було. Зайшла до контори — тут сидів сам бухгалтер Шийка. На запи­тання, де вона може бачити Трембача, понурий бух­галтер подивився на Ату довгим поглядом, не то зди­вовано, не то скептично, не то презирливо (от, мов­ляв, ті артистки, як за хлопцями устілки стелять!) і бурк­нув щось невиразне собі в вуса, ніби: «А я знаю?» Який злий чоловік. Мабуть, посварився з жінкою або з невісткою. А втім, це ж зовсім в дусі «кольорів» їхньо­го часу отака, ще з Біблії знана й для теперішнього ча­су приготована, відповідь: «Я не сторож братові моєму!» Одначе, подумавши пильніше над Шийчиним «А я знаю?», Ата засміялась: «Ні, це не Каїн! Це прос­то равлик. Равлик!»

—  До побачення, равлик!

Звичайно, вона цього не сказала вголос, а лише в думці, задьористими іскорками очей; вголос же вона ска­зала з трохи ображеною, а трохи сумною ноткою, тихо:

—  Вибачте... — і легенько вклонилася на прощання.

Старий бухгалтер Шийка раптом почервонів. Почер­вонів буйно, розгублено закліпав віями, губи його за­тремтіли, й він, як школяр, упійманий на непристойнос­ті, усвідомивши ту непристойність (непристойність нечемності), забелькотав:

—  Ах, простіть... Дитя... Простіть... Його нема. Там спитайте... Там... — і показав олівцем нагору. — Ах, ви­бачте... Ну, Боже ж мій!.. — і затнувся зовсім, замовк, лише губи йому все тремтять. Здавалося, що він ось-ось заплаче, цей «равлик». Аті стало його шкода:

—  Нічого, нічого, — проговорила вона теж розгубле­но, — я піду нагору... До побачення... — і, зачинивши двері, швидко побігла нагору, утекла від цього нещасно­го «равлика».

Нагорі постояла, відсапалася, поторкала ще раз по­замикані двері редакційних кімнат і побігла вниз, стри­баючи через одну ступеньку. На сходах зустріла самого Страменка... Він заступив їй дорогу зухвало, окинув по­глядом з голови до п'ят — її волосся, її шию мистецьки вирізьблену, її груди, всю її сніжно-білу постать, її ноги в білих туфельках і, заіскрившись очима, хотів покласти фамільярно руку на її плече. Ата спалахнула, стрельну­ла диким поглядом, сповненим раптовим вибухом ди­кої зненависті, і, підбивши Страменкову руку вгору, побігла вниз. І троянду загубила. Страменко подивився услід... Потім збив ногою білу троянду геть зі ступеньки вниз і пішов нагору... А Ата зупинилася на вулиці, роз­гублена й сердита, з сльозами гніву на очах. Побачила, що бракує троянди білої, але не схотіла вертатись. По­стояла трохи на зовнішніх сходах, поки не заспокоїлась. А як заспокоїлась, угледіла, як за вікном, у цеху дру­карському, до неї вітався Вітер Олекса. Покликала кив­ком голови, й за хвилину він опинився біля неї.

— Добридень, Вітре!

— Добридень, Сонце!..

—  Дотепно, але невірно.

—  Хіба ні?

— От, бачите, ви й самі іронізуєте. Якби було вірно, ви б не мали такої нестерпно кислої міни, «сонце» уздрівши. Так, ніби ви лазили сьогодні в чужий сад, накрали там кислиць зелених та й наглиталися їх, і тепер маєте оско­му... І ніщо її не може прогнати. При чому ж тут «сонце»?

Вітер навіть не посміхнувся, зітхнув:

—  Може, я й маю оскому... Це вічне у мене... — по­хнюпився, задивився вбік. — Ви ж знаєте.

—  Та знаю. Ви справжній поет. Як Байрон. Поети ніби всі кислі. Удають. Але сьогодні ви не удаєте, сьо­годні ви по-справжньому й особливо кислі, й слово «сонце» в ваших устах прозвучало просто як тяжка обра­за. І тепер я навіть не знаю, як до вас прикласти той ря­док з пісні — «Та й вітра питає...»

— Вам щось треба? — стрепенувся Вітер, весь готовий до послуг, до відданої служби, навіть до самопожертви. — Питайте! І Вітер скаже... Наказуйте! І Вітер зробить!..

—  Ой! Я бачу, що ви готові до самопожертви навіть. Це у вас на виду написано... У вас вигляд самогубці. Але це просто тому, що ви хотіли би вкоротити собі віку че­рез ту вашу оскому.

Вітер посміхнувся:

—  Ну, до того ще не дійшло, і тут ви помиляєтесь. Може, в мене, скажемо, просто... живіт болить...

—  Не вірно! Ви мусили би сказати: — «мій поетич­ний живіт болить», бо я прекрасно знаю, що звичайний біль звичайного живота на вас ніколи не діє й не може діяти. Він он у вас так гарненько підтягнений ремінцем. Ой Вітре, Вітре! Який же ви й далекий від того «вітра буйного», в якого можна й поради спитати, і попустува­ти з ним, і сили черпнути!..

Вітер ураз випростався, аж груди випнув, зломив брови суворо й гордо, ніби хотів промовити: «Ви ду­маєте, що такий уже й далекий?!» Але замість того за­питав тихо, дивлючись десь убік:

—  Ви когось шукаєте, Ато?

—  Так. Кольку Трембача такого.

Вітер свиснув і подивився Аті пильно в очі. І покру­тив головою:

—  Нема.

—  Стривайте! Що значить «нема»! — аж стрепенула­ся Ата від тону Вітрового голосу. — Ви це серйозно? І як це розуміти?

Вітер ще пильніше глянув на Ату, потім озирнувся назад і ступнув зі сходів: — Пройдімось трохи...

Збентежена Ата за ним. А коли вони зайшли за ріг, завернули в вузесенький перевалочок поза будинок ре­дакції й зупинилися в затінку рясного клена, Вітер зовсім приголомшив Ату:

—  Це треба так і розуміти, що нема. Нема Трем­бача. Нема тут і, може, взагалі вже нема.

—  Дозвольте, дозвольте! — вхопилася Ата за Вітро­ве плече. — Я щось не розумію нічого. Поясніть, ради Бога. За порядком. Чому «нема тут»?

—  Звільнили. Понад тиждень тому.

—  За що звільнили? Як?

—  Не знаю.

—  Хто звільнив?

—  Страменко... На наказ згори, ніби...

«А-а-а»... Ата зовсім чітко збагнула враз, чому Коль­ку звільнили з редакції. І саме через це їй мороз чкурнув поза шкірою. Згадала церковцю на цвинтарі й їхню візи­ту... Згадала виклик до Сазонова... І тут же згадала свої страшні підозріння... Боже!!.

—  Боже! О Вітре буйний! Ви вже кращий, аніж той, що в пісні співається... Скажіть тепер... чому «взагалі не­має»? Швидше!

—  Гм... Я сказав «може, нема»... Розумієте... — Вітер раптом якось стрепенувся весь і заговорив швидко, урив­часто: — Після того, як його звільнили, він напився п'яний. Та як напився! Напився з горя. Як чіп. Як стєлька. Я-ак звощик. Як останній швець чи босяк... І завалився потім десь біля річки в кущі, в сиру тванюку... Там, на другім кінці міста... біля «Червоної Зорі»... І проспав там ніч,.. А вранці його знайшли вже готового та й одвезли до лікарні...

—  Стоп, стоп! — схопила Ата Олексу міцно за лікоть. — Що значить «готового»!

—  Вибачте. Я не так сказав. Значить, уже непритом­ного, в гарячці... Запалення легенів... Крупозне...

—  А Боже!.. Але він може ще живий?!

—  Не знаю. Ніхто того не знає. Ніхто до нього не хо­див. Ви ж розумієте... А рідних у нього нема... От і хто-зна... Бояться, брат, усі... Чутка, що вже нема. Сам Стра­менко ніби вчора комусь телефоном брякнув: «Був Трембач і нема Трембача!»

Ата зірвалася з місця, але ступивши кілька кроків, швидко повернулася й наставилася пломеніючим по­глядом у Вітрове сіре, смутне обличчя.

—  Ще одно запитання. Останнє. Чому ж ви мені й досі про це не сказали. Га? Хіба це чесно?

—  Гм... Бачите, Аталейо... Я сам не знав... Ще до вчо­ра ніхто з нас про це не знав нічого... взагалі нічого. Щез Трембач — ну, то й що, мало що буває, може, в коман­дировку поїхав. І тільки вчора вияснили... Як? Не питай­те... Та й зараз мовчіть, взагалі... — Вітер махнув без­надійно рукою й замовк.