Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 7)

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Файл	Розмір файла:	Завантажень
Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx	786 Кб	6385
Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2	1581 Кб	5915

Одначе від якогось часу індиферентність її порушено: знайшлася людина, яка на неї зовсім не озиралася, ніколи, і навіть не помічала ніби. І цим спокій її серця був збаламучений. Знайшлася людина, що якимось дивом ні з того ні з сього змусила її серце забитися швидше. І чо­го б нібито!? А от серце защеміло і затрепетало...

IV

Коли доля жартує

По місту ходила легенда. Легенда про одного юнака, що передчасно перестав бути юнаком, бо був списаний в окрему старість — в божевілля. Це легенда про бо­жевільного. Але не про звичайного божевільного, а про надзвичайного божевільного. Звичайних божевільних у цьому місті, як і всюди, ніколи не бракувало, й ніхто не звертав на них особливої уваги, на отаких різних не­сповна розуму блаженних, юродивих з уродження чи після уроку. Хоч і серед них бувають цікаві. От, скаже­мо, є тут славний в історії цього міста і його околиць ти­хий дурничок Давид — така собі дивна істота, що стала невід'ємним атрибутом міста Нашого, екзотичною де­таллю, як колишнє чудо. З цього чуда чудуватися давно перестали, але часом ще потішалися над ним за дав­ньою звичкою... Давно колись комусь спало було на думку поскаржитися Давидові (а в ранній молодості Да­вид служив у жандармського вахмістра за писаря чи за денщика і відтоді все життя вважав себе за начальника, це, власне, й був пункт його психічного звихнення) — спало на думку поскаржитися Давидові, що від воза, який стояв біля земської управи, вкрадено п'яте колесо. Давид, яко «начальник» і «блюститель ладу», ударив на сполох і зчинив велику бучу — бігав з вулиці в вулицю, з двору до двору, ловлячи злодія, шукаючи п'яте колесо; переймав усіх перехожих і вимагав повернути вкрадене п'яте колесо; а оскільки п'ятого колеса ніхто не хотів по­вертати, то Давид, виявляючи неабияку енергію й ініціативу, викликав поліцію на місце трагедії з тим проклятим «п'ятим колесом»... Минули десятиліття, а Давид до того колеса вертався дуже часто, шукаючи йо­го всюди, як то шукається казкова квітка папороті в місцевих народних переказах, — і протягом тих деся­тиліть ходить по місту легенда про Давида й про його вкрадене «п'яте колесо».

Але тут легенда інша, бо й божевільний зовсім інший. Незвичайний божевільний. Це — ще молода лю­дина, що мала щастя народитися в цьому місті і бути колись нормальною. Родився тут, виховувався в т. зв. «дитячій республіці», а брат його був ніби знаменитий боротьбист, Микола Сміян. Коли компартія (РКП(б), пізніше ВКП(б)) взяла гору ускрізь і стала всемогут­ньою, а від того всі інші партії опинилися поза законом, а особливо опинилися поза законом ті з боротьбистів, що не хотіли вливатися в КП(б)У, а лишалися неприми­ренні і до ВКП й до КП(б)У, знаменитого боротьбиста Миколу Сміяна було заарештовано і згодом, під час провадження на допит до т. зв. тоді «Політбюро» (ЧК), застрелено серед білого дня, тут же, в цьому місті, на головній вулиці, на бульварі Шевченка, на розі біля дру­карні... І, як твердить поголоска, застрелено так з нака­зу центру. Кажуть, що той міліціонер, який застрелив Миколу Сміяна, живий і досі, і називається він Бова...

Отже, коли старшого Сміяна застрелено, молодший Сміян (Петро Сміян), що дуже любив свого брата, ніби­то утік з «дитячої республіки» й організував у околицях «банду» (як тоді кричалося всюди) та й водив її, наганя­ючи страх на місцеву владу. Потім його впіймано, ра­зом з кількома товаришами, романтиками, суджено до розстрілу, але не розстріляно через неповноліття, а, че­каючи, доки він підросте та буде придатний для продірявлення кулями, віддано в колонію ім. Дзержинського на «перековку». Як хлопець надзвичайно здібний, всебічно обдарований, молодий Сміян «пере­ковувався» дуже успішно, набув кілька фахів і був гордістю цілої колонії, і про нього навіть писалося в пресі як про зразок чарівних вислідів «геніальної перевиховавчої політики ГПУ». Кінчилася ж геніальна «перековка» тим, що з наближенням повноліття, власне як­раз напередодні того повноліття, за яким мав прийти розстріл, Петро Сміян утік. Щез ніби, як камфора[7]. Далі, згідно поголоски, — відважного романтика ловлено по всій есесерії кілька років, — і, нарешті, впіймано. Обви­нувачено в керівництві великою підпільною політич­ною організацією, розпочато слідство на високу скалю... Але Сміян знову утік...

І от ніби бігав він, як у тому американському детек­тивному фільмі, а його «ловлено по всій Росії, і в Сибіру, і в Середній Азії, і на Кавказі, і по всіх великих містах України — одначе він був невловимий...» Так твердить одна романтична поголоска, шептана, але повна пієтету до відваги й невловимості їхнього земляка. Але друга, дещо прозаїчніша, твердить, що Сміян прос­то втік в Донбас, заліз під землю з фальшивими доку­ментами і там працював собі; і замалим не зробився «знатним шахтарем», тільки засвоєне ним правило не засиджуватися довго на однім місці стало на перешкоді. Скориставшись з набутої доброї репутації передового шахтаря, він ніби пішов до армії на артилерійські курси, короткотермінові, скінчив їх і служив в артилерії. Запустив собі бороду і виглядав щонайменше на Гамарника[8], і — «ліз по драбині повище... Тут його й накрито»... Далі по­голоски сходяться, що він потрапив у «єжові рукавиці». Це були часи апогею єжовщини. Вожено його по тюр­мах всюди, де він за своє «летюче» життя бував і жив, та все ведено слідство. Спробував він тюрем і льохів у всіх найбільших містах СРСР і спробував на своїй спині практики найталановитіших слідчих... Але психологічно й розумово нібито виявився сильніший за тих усіх слідчих. Безкінечний процес слідства петляв ніби, пет­ляв і нарешті дійшов до самозаперечення, до абсурду. Тоді його просто заслали на каторгу — й кінці в воду.

Але згодом хтось у центрі похопився, що Сміянова спра­ва так і не доведена до кінця, й Сміяна знову вернули до «лабораторії». На цей раз узялися до нього краще... Скінчилося ж все тим, що Сміян збожеволів. Довго був у психіатричній лікарні тюремній, потім на Сабуровій дачі і знову в тюремній лікарні, а тим часом вгорі заіснували великі зміни: після «розгрому єжовщини» Москва стала вимагати не «липового», а «законного» оформлення справ арештованих, за всіма правилами, передбаченими Карно-процесуальним кодексом і «в строгій відповідаль­ності до Конституції». Почалася забава в закон... А ос­кільки слідство над Сміяном не було завершене і не могло бути завершене після пройденої школи, а ще й то­му, що він «несповна розуму», значить він не міг бути й суджений до закінчення слідства... У висліді — Сміян опинився в цьому місті. З ним поступили «мудро»: його випустили в рідне місто «під нагляд». Це означає — його звільнили умовно, тобто отак він на волі, а отак — в'язень. Віддано під постійний і строгий нагляд місцевого НКВД, під особисту відповідальність начальника його, — це означає перебування далі під слідством. Страшна до­ля мученика. У рідному місті, під впливом його, Сміян, мовляв, прийде до пам'яти, до психічної рівноваги (бо ж це тут колись ходила «банда» під його проводом! Прав­да, це було п'ятнадцять років тому, але ж хіба такі речі за­буваються! І це ж тут було дитинство й колискові пісні матері, а такі речі хіба забуваються!) — прийде Сміян до пам'яті, і от тоді його буде-таки розімкнено!..

Чи це все дійсно так, як говорять поголоски, а чи всю цю карколомну біографію божевільному створила сла­ва й фантазія малих сірих людей, що хотіли все-таки ба­чити щось небуденне, — хтозна. Може, ця біографія створена заштовханими аборигенами міста Нашого за принципом «бажання — мати думки».

А тим часом Сміян опинився в повній ізоляції. Отак — ніби між людьми, а отак — в'язень, оточений муром жаху. Цілковита й страшна самотність.

О «перестраховко»! Кажуть, що перші дні люди прос­то кидалися врозтіч при появі божевільного. Хоч він і не кидається на людей, але — «ану ж кинеться»! А головне — ану ж запідозрять у співчутті йому!

Лише легенда никає по місту безперешкодна і неуникна — залазить у всі душі, і їй не поставиш ніякої греблі, бо вона незбагненна, як той місячний відблиск чи як хвилі радіо...

Минуле — це тільки частка легенди. Це, так би мови­ти, легенда-міф, легенда про невідоме, зрештою. Друга половина легенди складається з добре відомого, з те­перішнього, з того, що відбувалося й відбувається на очах у всіх, і від чого чутки безпосередньо йдуть хвилями.

Наприклад: розповідалося пошепки про те, як Петро Сміян прийшов додому з в'язниці. Він прийшов до рідної хати босий (а був це місяць березень!), у лахмітті, власне, в самих рубцях, що лишилися від зітлілої в тюрмі одежі, худющий, як мрець, з обличчям, густо за­рослим чорною щетиною, простоволосий... Кажуть, як тихенько відчиняв двері до хати, — плакав перед очіку­ваною зустріччю з матір'ю... Але сльози його швидко висохли — мати не вийшла зустрічати, його одинока старенька мати. Не було її в хаті. Переступивши поріг без стуку, Сміян побачив у хаті не матір і не когось бо­дай з далеких рідних, а якусь чужу червоновиду жінку — вона стояла з закасаними рукавами посеред хати біля оцинкованих ночов і прала; з виду жінка не скидалася ані на селянку, ані на дружину ремісника чи робітника, а на супругу якогось чиновника, а ще більше скидалася на традиційну перекупку, пихата, широкостегна й широ­когруда. Глипнувши на Петра, жінка раптом визвірила­ся й гиркнула непривітно:

— Ану чого!.. І хто ти?!. — явно здогадавшись, хто це.

—  Мені треба господиню... — промурмотів Петро, во­дячи гарячковими очима по хаті, по всіх кутках і по стінах.

—  Яку таку господиню!

—  Господиню цієї хати...

— Я тут господиня! І ніякої іншої господині, крім ме­не тут немає й не було!..

—  Ні, мені треба господиню цієї хати, — повторив Сміян тихо, але уперто.

Жінка раптом затіпалась вся, затупотіла, закричала:

—  Геть! Я тут господиня! Чув! Ану, геть звідси... Е-е... Геть, кажу! Троцькіст паршивий! Враг чортів!..

Сміян тим часом щось углядів на стіні, мовчки відсто­ронив жінку рукою і попростував туди, куди прикипів його погляд, — на стіні, під материним ще люстром, накри­тим материним ще рушником, висіла якась фотографія в чорній вузенькій рамці, завбільшки з зошит... Петро підійшов до стіни й ушнипився поглядом в фотографію — то була знимка з його матері в домовині... Коло матері стояли сусіди, якісь дітки, якісь незнайомі дівчата — все це заплакане, убого вдягнене, худе, понуре... Сміян довго стояв, ніби отерплий, дивився на фотознимку, приголом­шений, — він не проронив і сльозинки, лише зціпив зуби й понуро дивився на материне лице й на заплакані облич­чя чужих людей на фото... Жінка тим часом приступила до Сміяна й намагалася його виштурхати:

—   Геть! Чуєш! Ану геть, кажу! Та геть же, «троцькістська» ти шкуро, Петлюро недорізаний! Геть! — і аж вищала, аж ногами дріботіла, захлинаючись. Сміян не чув, стояв як стовп, не міг одвести очей і душі від знимки. Тоді жінка раптом здерла знимку зі стіни і з криком «Ах, це давно треба було викинути, я ж казала!» — пош­пурила знимку до дверей, штовхаючи й Сміяна слідом у спину. Сміян ураз ніби від сну очнувся, стрепенувся увесь і, полихаючи божевільними очима, ступнув до жінки... Та спершу оніміла під божевільним поглядом, а тоді з кри­ком «рятуйте!» кинулася з хати прожогом. Сміян вхопив ночви і з усім гамузом викинув геть услід за жінкою в двері. А тоді відчинив вікна в двір і на вулицю, зірвавши зимові заклейки, і почав викидати у вікна все, що потрап­ляло під руку, не думаючи над тим, кому воно належало колись або чиє воно тепер. Викидав стільці, перину, подушки, стіл, етажерку, якісь чемодани, скриньки, цебер­ки, миски, кошики — геть все, на що натрапляла рука. Надворі чувся лемент. — то лементувала «господиня», але ніхто з сусід не поспішав їй на допомогу, бо люди чу­ли крик про «троцькіста» й «Петлюру недорізаного» й здогадалися, в чім справа, — висипали рясно з дворів і стояли позакладавши за спину руки. А Сміян не чув нічо­го й не тямив — піряв усе з вікон без пам'яти. Нарешті, погасивши дикий і страшний свій гнів тим, що викидав усе геть, Сміян підняв знимку Матері й довго стояв з нею посеред хати, дивився на неї й навіть не помічав, як за­глядали сусіди оддалік у вікна і в двері. Потім Сміян поче­пив знимку на місце, де вона була раніше, під люстро, що дивом лишилося не викинене (бо пам'ять гостро тямила, що це МАТЕРИНЕ люстро), пішов десь у комірчину, приніс материного кожуха, закрив двері кімнати на гак і позачиняв вікна, а тоді простелив кожуха посеред кімна­ти й ліг на нього лицем униз... За вікнами під хатою ле­ментувала «господиня». Потім затихла, десь подалася. Сміян пролежав нерухомо в «очищеній» ним хаті зо дві години так на підлозі, лицем униз. Потім повернулася «господиня» в супроводі гнівного супруга з течкою й дов­готелесого міліціонера. Про їх прихід сповістив ще зда­леку її крик і несамовиті прокльони та словечка — «Контрреволюціонер!», «Троцькіст!», «Враг прокля­тий!», «Мой муж покажєт!», «Товаріщ міліціонер! На місці... застреліть його на місці, гада! Як собаку!»

Підійшовши до дверей, міліціонер постукав. Дужче. Ще дужче. Ніякого результату. Ніби в хаті не було живої душі.

—  Одчини! Тут представник власті! Чуєш? — так меланхолійно, маєстатично[9].

Ніякого результату. Міліціонер почухав голову. Мо­же, там нікого немає. Господиня здерлася на стовпчик і зазирнула в вікно, і заверещала як різана:

—  Там він! Там! Стріляйте! Негайно стріляйте, то­вариш міліціонер! Він скажений! Він, мабуть, сказився.

З нього піна летіла шматками... Еге ж. Наша хата... з на­шої хати він нас викинув... Нам цю хату власть дала.