Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 61)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6375
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5903
Ата шпарко обернулася й подалася. Вона подалася до лікарні, ген туди десь, на край міста. Вона була збен­тежена й зворушена до самої глибини душі. Дедалі йшла швидше. Щось їй підступало до горла й лоскотало нестерпно.

«А я думала!.. А я думала!!.»

По дорозі заскочила до власної хати, покинула книгу «ТРИ КОЛЬОРИ ЧАСУ», взяла з кухлика жмут квітів червону півонію, гарячих тюльпанів і багато білих роменів — і подалась.

Уявляла, що того веселого шибайголови, того хлоп­ця «без роду, без племені» давно вже немає, десь зако­пали й земельку притоптали... — уявляла, як то її при­топтали, і бігла спіткаючись.

Потім пішла рівніше, бо лікарня на далекім кінці міс­та аж за комбінатом «Червона Зоря», й треба розрахову­вати сили. Думала про Вітра, була сердита на нього. Хоч знала, що він зовсім ні в чому не винен, але була серди­та. Уявляла його сіре, скорбне й злякане обличчя, його всю тендітну постать і сердилась чомусь. Теж мені вітер! Не вітер — макуха якась! Горобців навгороді по­лохати!.. Але всі ці сердиті відрухи тільки для того, щоб заглушити те інше, що лізло в голову. Лізло ж у голову безглузде, вкрай жалісне — як-от закопували того не­потрібного нікому шибайголову десь уночі. А якщо не закопували, то будуть закопувати завтра і як при тому не буде нікого, лише одна чужа, майже зовсім чужа, сторон­ня дівчина з жмутом білих лілей... А вона конче добере білі лілеї...

Колька Трембач був живий. І це спершу навіть трохи розсердило Ату, бо виходило зовсім прозаїчно, не співпадало зі зворушливим сценарієм вифантазуваного. Сіра полатана ковдра, стандартне прозаїчне лікарняне ліжко, брудні стіни, задушливе повітря, а головне — та­ке сіре, до невпізнання змінене обличчя. Й таке старече, зовсім не юнацьке. Й таке чуже. Зовсім чуже. Й зовсім вороже, колюче своїм понурим, злим поглядом.

Ата зайшла до палати й розгубилася. Настрій упав. Чого вона справді прийшла!.. Це зовсім не той юнак, до якого вона летіла. А хоч і той, то для чого він їй взагалі, отакий? І вона для чого йому? Он як він дивиться! Ніби на ворога лютого, ніби вона йому страшну кривду за­подіяла, поріг переступивши... А юнак дивився вороже, по-вовчому. Ата зовсім розгубилася, не знала, що їй ро­бити з квітами; озирнулася за кухликом чи чимсь подібним, але не побачила нічого такого ніде, — та й поклала квіти просто на тумбочку жужмом, а сама стоя­ла ні в сих ні в тих. «Може би краще піти геть?» Надто вже цей скелет злий. Ось він скаже їй щось образливо-недоречне або й глузливе.

—  Добридень, — витиснула Ата з себе.

Колька не відповів. Щось поворушив безкровними губами, дивлячись на гостю спідлоба — сердито, воро­же, затято... Простяг руку, взяв квіти з тумби й підніс їх для того, щоб кинути... А далі сталося щось не­сподіване. Випустивши раптом квіти, скелет шпарко обернувся ниць і затремтів увесь. Заридав. Спершу ти­хо, тільки плечі скидалися дрібно, а далі голосно, і за­кричав крізь плач:

—  Ідіть геть!.. Ідіть геть!.. Ге-еть!!.

«Ага-а», — посміхнулася Ата, вірніше, скривилася в посмішку, щоб самій не заплакати. — «Вовченя ти та­ке! Он воно що! Ну, стривай же!..» — Окинула оком велику й порожню кімнату, де лежав сам Колька і де стояло ще кілька порожніх ліжок, навіть без матраців, побачила в далекому кутку табуретку, пішла навшпиньках і взяла її, поставила біля ліжка хворого, зібра­ла розсипані квіти на підлозі й не знала, що з ними зробити. «Ага, ось!» — на одному підвіконні стояла порожня шклянка; Ата взяла її, уткнула в неї квіти та й поставила на тумбі в головах хворого. «Води би, але де тут узяти? Нехай, потім». А тоді сіла й сиділа ти­хенько. Чекала, поки напад плачу мине. Нехай випла­четься. Вона уявила, як цей хлопчина лежить тут сам довгі-довгі дні й ночі, як він гарячкував при смерті, а біля нього за увесь час жодної близької душі, всі відцу­ралися, а рідні й взагалі нема. І от озлобився хлопець на всіх і вся, як вовк, затявся напропале й вирішив зне­навидіти всіх, заплатити їм око за око, та й умирати в самоті. І от — нічого з тієї злоби не вийшло... Нехай виплачеться.

А Колька помалу заспокоївся, затих. Полежав, ніби дослухаючись. А тоді повернувся, підсунув подушку ви­ще й наставився на Ату вже ясними, виплаканими очи­ма. Ата посміхнулася:

—  Ну, ще раз добридень, чи що?

— Добридень ... — і добра юнацька усмішка осяяла бліде, виснажене обличчя. Воно знову стало подібне до обличчя колишнього Кольки Трембача, вже не було вовкуватим, старечим, шорстким. Очима він посміхався, а голосом вимовив сердито:

—  Чого ви прийшли?

—  А хіба що?

—  Та ... — і прикусив губу, а на очі знову навернулися буйні сльози.

—  Ну, ну, товаришу Миколо! Ви ж мужчина!.. Зітхнув.

—  Я не мужчина, А... Ато. Я вже дід. Д і д! І як дід, уже впав у дитинство. Знаєте, скільки мені років?

—  Рівно дев'ятнадцять.

—  Ні. Мені вже сто років. За ці дні й ночі, що я тут, і за той один день, що був перед тим, мені вже стало сто років. Не смійтеся... Ах, це не зрозуміти!

—  Як ви сюди потрапили?

—  Якщо ви мене тут знайшли, то ви знаєте.

—  Значить, ви пияк?

—  Я не пияк. І ви в те не вірите. За все життя я лише раз напився, ну й... зійшов з усіх копилів. Але не через те зійшов, що напився, а...

—  Я знаю.

—  Хто вам сказав?

 Пауза.

—  Це не важно...

—  Правда, це не важно... — і зітхнув. — Єрунда все, зрештою. Аварія. Катастрофа. Але це — особиста ката­строфа. Каюк. І мені все одно вже. Шкода, що оклигав.

—  Ви мали запалення легенів.

—  І це правда. Так. І тепер от вичухуюсь. І дуже шко­дую... Ви пам'ятаєте цвинтар тоді... і церковцю?..

Ата здригнулася.

—  Так.

Микола поклав руку на руку Ати і стиснув по-змов­ницькому, довірливо.

—  Я хотів би тепер знову піти туди... Я невіруючий, Ато, але я хотів би піти туди... Сам... Туди ходять тіль­ки ті, хто сам...

Серце Атине стиснулось. «Значить, катастрофа стала­ся таки на цьому пункті! І його напевно викликав Сазонов, але поводився не так, як зі мною, дівчиною. І, може, він не витримав?.. Цікаво, про що він його ще допиту­вав?» Але не промовила й слова. А Микола, вгадуючи інтуїтивно запитання на Атиних устах, чекав, морщив брови тривожно. Але, не дочекавшись запитання, зітхнув.

—  Так... Піти туди... І, може, назавжди... До того смішного янгола, що тужить, пам'ятаєте? У мене все вигоріло внутрі, і я тепер такий, як і ті старенькі бабусі й діди... І вже нічого мені не треба... Лише піти туди... — нагло урвав мову й пильно-пильно глянув Аті в очі. — А те, що ви думаєте, Ато, це неправда.

Ата вся згоріла.

—  Не «думаю», а «думала»...

—  Ну, от бачите. Але то неправда... Бачите, я маю тепер сто років і бачу все наскрізь. Але нічого, нічого. Я теж думав так... про вас, а тепер бачу, що то неправ­да. Я тепер бачу все наскрізь...

Заплющив очі, прикусив губу й лежав нерухомо, лише на чолі ворушилися уперті зморшки, блукали.

Ата почувала себе зовсім розстроєною, їй до крику шкода було цього хлопця, і вона не знаходила слів потіхи, щоб йому сказати; не знала, що ж їй сказати, бо всі слова слабі й банальні.

—  Може, вам тяжко, може, вам не можна говорити багато? Тоді лежіть спокійно і не хвилюйтесь... А я піду.

— Ні, ні! Сидіть! — схопив за руку. — Мені можна гово­рити. І я лежу спокійно. А щодо хвилювання... Я ждав ко­гось і хотів говорити, але ніхто не приходив, і мені не було з ким говорити, і я говорив сам з собою. І хвилювався. І геть виговорив усе й перехвилювався. Так що я хвилюва­тись уже й не буду. Все переговорено, і все передумано.

—  Ой? Таки все?

—  Справді.

—  То ви не маєте чого й мені сказати?

—  Ні, маю.

—  Що саме?

—  Мм... — пауза. — Насправді нічого особливого. А може, це й буде особливе. До речі — вам нічого не страшно?

—  Ні... А хіба що?

— Та нічого. Знаєте, це, мабуть, від безкінечних думок, від безкінечного напруження нервів і серця в цій самоті і в цьому одчаї, що був, — нерви мої дзвенять, як натягнуті дроти, тривожно і лячно. І все набирає якогось особливо­го смислу й значимосте. Всіляка дрібниця. І тому вви­жається різна нісенітниця... Але то дурне...

—  Вам треба лікуватися.

—   Знаю. Але   цього   вже, мабуть, не можна вилікувати...

—  Чого саме?

Замість відповіді Микола махнув апатично рукою й замовк. А по якомусь часі:

—  Чи ви знаєте... Чи ви мою біографію знаєте?

—  Ні, не знаю.

— Я... теж не знаю. У мене нема біографії. Так, якийсь біль, якийсь чад, туман якийсь, але це не біографія. Біо­графія має завжди якийсь початок, я так думаю, а це не має початку. Цей біль і туман не мають початку... Це ту­ман досади й пекучої злоби, й невиплаканих сліз, і ще чо­гось, що йому немає й ім'я. І тільки. І серед того всього лише один сліпучий кадр, як удар блискавки... І от тепер я лежу цілими днями й ночами й думаю... Гляньте в ко­ридор, мені здається, що нас хтось підслухує.

Ата вийшла в коридор. Було в ньому порожньо, пах­ло мокрим пилом і щурами, що десь шаруділи попід підлогою; лише в далекому протилежному кінці понуро вовтузилась прибиральниця з відром і мокрою рядни­ною. Сіро, вогко, півтемно. Хтось десь надривно каш­ляє й стогне... Ата повернулася назад.

—  Заспокойтесь. Ніхто нас не підслухує... Але яка ж тут і порожнеча, яка непривітність! Бр-р-р... Про що ж ви думали всі ці дні й ночі?

— Уявіть собі... Ні, ви цього не зможете уявити... Я хо­чу написати книгу... колись... як живий лишуся... Книгу про той сліпучий удар блискавки, про той кадр, що за­ступив собою увесь світ, викарбуваний у моєму мізкові, затьмарив усе, як божевілля. Ви слухаєте?

—  Так.

Микола знизив голос зовсім, до шепоту:

—  Я недавно читав «Хведька Халамидника» Винниченкового. І, уявіть собі, плакав. Але не від цього оповідання плакав, а від іншого. Я бачив іншого Хведь­ка... І то про нього я хотів би написати книгу. Таку... Та­ку... щоб світ увесь скрикнув!.. І там не було багато подій, лише один маленький шкіц, але його вистарчило би на цілу велику книгу, на багато книг...

Відсапнувся й, бачучи, що Ата слухає дуже пильно, розповів, що ж то мала би бути за книга. Розповідав, заплющивши очі.

—  Уявіть собі сонячний-сонячний сліпучий день. Та­кий сліпучий, як сьогодні там. Лише — осінній, холод­ний, морозний уже. Уявляєте?

—  Уявляю.

—  А тепер уявіть собі вбогий робітничий квартал ве­ликого індустріального міста на Україні. Уявляєте?

—  Уявляю.

—  А тепер уявіть собі хлібний ларок і величезну чер­гу обідраних людей біля нього. Уявляєте?

—  Так, зовсім чітко.

—  Гаразд. А тепер уявіть собі маленького Хведька Халамидника нової ери — отакого собі замурзаного, лахатого безпритульника, отакого хлопчика років 11-ти, «злочинця неповнолітнього»... отаке вовченя заць­коване й ощирене на всіх, бо ті всі його сахаються, як скаженого, й ненавидять, як злодія, й штурхають нога­ми, як шматок бруду... Уявіть собі отакого вошивого, коростявого хлопчика, що дивиться на увесь світ спідло­ба й пильнує очима голодного зацькованого вовченяти, де б потягти шкуринку хліба... Уявляєте?

—Уявляю... — Ата справді чітко уявила собі отаке зацьковане вовченя, бо це ж і не тяжко, це можна завж­ди бачити.

Пошук на сайті: