—  А тепер уявіть собі отаке: хлопчик, улучивши мо­мент, потяг із ларка хлібину. Цілу пухку білу хлібину! Ви уявляєте? Хлібину!!. Й кинувся навтьоки. Зчинився ле­мент. Ой-йой-йой!.. Все, а насамперед продавець та з ним кілька міліціонерів, кинулося з лайкою й тютюканням навздогін. Уявіть!.. Ні, ви собі уявіть! — попереду хлопчик з хлібиною, а за ним така страшна погоня! А назустріч уже біжать інші міліціонери й інші заюшені «статечні» люди — летять на того хлопчика, як хорти на зайця. Куди тікати? Куди?!. Га? Куди?!. Де дітися з хлібиною? Можна б ту хлібину покинути, але як же ж хлібину покинути?!! Хлопчик стрімголов подався до річки... Тут текла річка, ши-и-рока, хоч і не дуже глибока. Рятуючись від погоні, хлопчик кинувся просто в річку. Побрів. Все далі й далі. Бреде, бре­де... Погоня лишилася на березі. Лементують. Але боять­ся брести, бо вода холодна. А на другім березі теж уже лю­ди... Міліціонери погрожують стріляти. Та хлопчик бреде собі, туди-сюди тиняється, тримаючи обома руками хліби­ну. А забрівши на середину, став, озирнувся, як вовчик, на крикливу юрбу обабіч і, почуваючись у безпеці, впився в хлібину зубами. Рвав її, й, не встигаючи розжовувати, ков­тав! Цілими шматками. Квапивсь. Боявся, що відіймуть. Он там уже хтось роззувається, щоб забрідати... І давився, запихав шматки хліба руками в рот, швидше, швидше!.. Він тинявся по річці сюди, туди, брів уповздовж, назад, уперед, по пояс у холодній, крижаній воді, крутив на всі бо­ки головою, стріляв очима на ворогів спідлоба і рвав, рвав ту хлібину зубами й руками й глитав її, глитав... глитав... Ось такий кадр. Уявляєте?

—  Уявляю, — прошепотіла Ата тихо. Вона до болю, до крику чітко уявила, як той голодний хлопчик дер хлібину зубами й кришив її тремтячими руками, запихаючись посеред річки перед несамовитою юрбою. Боже! Який жах! І яка страшна, розторощуюча правда. Цього не можна вигадати. Ні, цього не можна вигадати. Це може тільки бути...

А Микола закінчив тихо:

— Хлібину хлопчик устиг з'їсти. Встиг, поки добралися до нього «закон і порядок», поки добралися ті мисливці. Але ті мисливці вже його не лякали і він тепер навіть не утікав від них. Куди втечеш? А мисливці   —   якісь працівники міліції й «угрозиску» в цивільному — витягли хлопця з води й разом уже з форменими міліціонерами та завларком збили його тут же перед ларком до непритом­носте... За «розтягання соціалістичної власності наро­ду»... Уявляєте? —закінчив Микола зовсім тихо.

—   Так...  —  прошепотіла Ата здушеним голосом, крізь корч у горлі. — Уявляю...

Вона прекрасно розуміла, що той хлопчик — то сам цей Колька Трембач, а кадр цей — це єдиний кадр із його біографії, що його він пам'ятає, й з якого ціла та біографія складається, отой самий кадр, що «заступив собою увесь світ, затьмарив усе, як божевілля». Господи! Тут треба мати мужеське та ще й добре загартоване серце, щоб не розридатись... Ата трималася з усієї сили, кусаючи губи.

А Колька помовчав і зітхнув:

—  Ось те, що не дає мені спокою, що невідступно лізе мені в голову і що може затьмарити увесь світ. Правда ж? З цього могла би бути на весь світ приголом­шуюча книга, ажи?

Схвильована й украй розгублена, Ата не відповідала. Не відповідала, щоб той не чув, якби тремтів її голос. І, може, тому, що Ата не відповідала, Колька зів'яв і махнув рукою.

—  Але я тієї книги й не напишу... Навіщо? Е-е... — і знов махнув рукою. Помовчав. — Я не маю ні до кого жалю. Ні до кого. Так само, як не маю ні до кого й вдячності... Лише... Лише до вас, Аталейо.

—  До мене? — здивувалася Ата. — Чому ж до мене?

—  А так... Ви будете сміятись, але не смійтесь і не ду­майте, що я той (язик не повернувся сказати «закоханий», лише легенька червінь залила щоки)... ні, інше. Ви бачите, який я старий, який я дід? Бачите?.. Я все життя хотів хоч одним оком побачити свою Матір. І — не бачив. Я навіть не можу уявити, яка вона могла б бути. І навіть не певен, чи вона в мене була взагалі... А хотів би її мати... Як не матір, то хоч би сестру... Але я не мав ні матері, ні сест­ри... І от ви — як сестра... моя сестра...

Ата поклала на хлопцеве чоло руку й одвернулася. Якась сила одвернула її голову набік... А в Кольки чоло було холодне, як у мерця, і вогке, в крапелинах поту. Пе­ремагаючись, Ата промовила якнайсерйозніше:

—  Ви сантиментальний, товаришу Миколо... Це вам не личить.

—  М-можливо...

—  Зовсім не личить! Я вас би просила... Ні, якщо я сестра, то я буду вимагати: ви не будете сантиментальничати! Обіцяєте?

—  Обіцяю (шепіт).

—  І ви будете оптимістом! Будете триматися на но­гах, будете їсти, поправлятися... Що ви любите? — і за­зирнула в мерехтливі очі. В обох їх очі були повні сліз. — Ну ж! Я вас запитала!

—  Я люблю все... — і поправився з гіркою посміш­кою: — Я л ю б и в усе.

— Киньте минулий час! Давайте теперішній і май­бутній — «Я люблю все», «Я любитиму все!» Добре?

— Так, — поморщив брови, подивився на Ату, й бро­ви розморщилися, щира, ясна посмішка залила лице. — Добре!

— Ви мусите встати! На зло всім. Вас одвідуватимуть... Вам допомагатимуть. Але ви не вередуйте. Обіцяєте?

—  Обіцяю. Вам обіцяю...

—  Гаразд. Дайте мені вашу руку, — і Ата міцно стис­нула худющу, кістляву й гарячу руку.   —  Хтось іде. Здається, виганяти вже.

Справді, відчинилися двері з рипом і просунулася в них «діжурна», похмура офіціальна службовка, й досить злісно та глузливо прорипіла, кривлячи рота на один кут:

—  Прийом скінчився, мої милі!

Ата чомусь почервоніла від того «милі» й від того похабного кривляння.

—  Ну, бувайте, Миколо! Пам'ятайте обіцянку.

—  Пам'ятатиму. Потисли руки. Й Ата пішла.

—  Їжте! Багато їжте!.. — кинула на прощання, не знай­шовшись сказати щось сердечніше, краще, в присутності тієї несимпатичної, зовсім несимпатичної «діжурної».

Скільки Ата йшла назад у сонячній повені, стільки їй у тій повені ввижався безпритульний хлопчик по пояс у холодній воді, рве зубами хлібину й глитає її, глитає під тютюкання роз'юшеної юрби... Гляне Ата на леваду — а там в Вітер навіть не посміхнувся, зітхнув:і н! Гляне на блакить далекого озера — він!.. На кущі кукурудзи, на грядку одцвітаючої редьки з опу­далом посередині, за чиїмсь тином — він!.. Може, то й справді опудало лякати горобців і щигликів, а може, й він по пояс у холодній воді...

Здуріти можна! Ата тре очі й намагається розігнати те пригнічуюче враження, що тепер іде слідом за нею. їй здається, що, мабуть, за кожним кущем, за кожним рогом вулиці чи перевалка стовбичить отакий хлопчик, отакий вовчик... І ніби на потвердження, з-за одного рогу вивали­ла мальовнича юрба дітлахів. Всі вони худющі й припе­чені сонцем, як циганчата, в неуявнім лахмітті, подряпані, голоногі й простоволосі, але страшенно веселі. Вони їдять рогіз, несучи його оберемками (з лугу), забігають один наперед одного й захоплено розповідають про якесь, тільки що відбуте, побоєвище з такими ж, як і вони. Всі розповідають, і ніхто нікого не слухає... Ата аж зупини­лася. Подивилась на дітлахів, послухала й розсміялася, — ой! скільки Хведьків-Халамидників зразу! Мільйон!!. Трохи відлягло від серця. Мара з хлопчиком в холодній воді щезла. Тепер їх он таких хлопчиків-вовчиків ціла юр­ба, вони йдуть з лугу, їдять рогіз, запихаючись, і галасу­ють, сміються, витанцьовують. І — все в порядку.

В порядку?..

 

XXXI

«Маруся Богуславка» — прем'єра…

 

Заносилося на повний провал...

Коли Ата підходила до театру, поспішаючи пораньте бути на місці в цей важливий день, серце її охопила доса­да й тоскне пригнічення: вже перевалило за полудень, а біля театру — ані душі живої! Це небувале! В дні прем'єр цього ще ніколи не бувало. Завжди в такі дні, навіть коли то якась явно нікудишня агітка, навіть коли це випадало й зовсім серед літа, біля театру увесь день панувало оте специфічне пожвавлення, оте піднесення, отой, ніби ве­ликодній, настрій, що так характерний при кожнім очіку­ванні нового, — люди завжди товпляться біля фотореклам, біля каси, поспішають забезпечитись квитками, щоб побачити новинку першими, обмінюються припущення­ми, говорять про улюблених акторів та про театральні інтимні «новини», розглядають стенди з зразками окре­мих сцен, окремих кадрів нової, ще не баченої вистави, га­дають про успіх чи неуспіх. І навіть ті, що не збиралися йти на прем'єру за браком грошей, розглядають вистав­лені отак раптом фота, щоб хоч тим задовольнити свою цікавість. Особливо коли від моменту остаточного прого­лошення дня прем'єри й до її початку дається всього яких 15 годин часу, як-от сталося тепер. При отаких наглих, раптових проголошеннях, зумовлених збігом різних непе­редбачених обставин, біля театру завжди кипить. А театраломани, так ті навіть спостерігають за тим, як іде роз­продаж квитків, ніби тим самим беруть участь у забезпе­ченні успіху чи неуспіху вистави... Але зараз — як на диво — нікого. Мертво. Блідий і стурбований касир визирає напружено з віконечка — чекає... чекає... чекає... Нікого. Побачивши Ату, касир зніяковів і одвернувся, ніби від со­рому, ніби це він винен, що так погано йдуть справи.

З тяжким серцем Ата пройшла в сутінки й холодну порожнечу настороженого й мовчазного, мовляв Харитон, «храму культури»...

А фасад театру горить від кольорів, від реклами. І ці­лий будинок театру має надзвичайний, урочистий, свят­ковий вигляд. Вікна помито, навколо прибрано, підме­тено, площа перед театром і доріжки навколо театру та в скверику театральнім посипані жовтим пісочком. В роз­чинених вікнах директорського кабінету, на балконах, у вікнах лабораторій, бібліотеки, у вікнах фойє виставлені живі квіти, квіти, квіти...

Адміністрації було дано цей раз занадто мало часу, наказавши десь там згори, з чиєїсь там примхливої волі зробити виставу цього дня — й крапка. А цей день — це був день зразу після «громадського перегляду». Одначе адміністрація показала зразок оперативности й устигла зробити все, що треба, в авральний спосіб.

За ніч було додруковано й домальовано безліч афіш і гасел і пообліплювано ними всі тумби міста, всі щити рекламні й так паркани по околицях:

«ПОСПІШАЙТЕ!!! ПОСПІШАЙТЕ!!! СЬОГОДНІ ПРЕМ'ЄРА!.. СЬОГОДНІ ПРЕМ'ЄРА...»

І в центрі, і на околицях, і на заводських подвір'ях, і на подвір'ях колгоспних найдальших околиць, і навіть по всіх найближчих селах і радгоспах... Це невтомний вітроногий Юрко-кур'єр і такі ж вітроногі його «напар­ники», велосипедисти з молодечої «Допоміжної бригади», ще вдосвіта об'їздили й оббігали всі площі, вулиці й перевалки, передмістя й ближчі села та й поприкрашу­вали все афішами, зробивши вранішню несподіванку обивателям, ніби підіймаючи їх на аврал, — сповіщаю­чи всіх-всіх-всіх про те, що давно очікувана «Маруська» нарешті буде. Сьогодні! 21 червня! В суботу! О 20-й ве­чора! Початок точно!..

Крім того, адміністратор і директор, не досипаючи ночі, провели кропітну роботу — розверстали (розписа­ли) належну частину квитків по установах і підприємствах та різних «партійних, громадських, про­фесійних, жіночих і юнацьких організаціях». Так вже за­ведено, що для установ і підприємств, та всіх тих згада­них організацій утворено «бронь», тобто залізну га­рантію на забезпечення завжди і повсякчас певною кількістю квитків, які можна отримати без черги... Це такий привілей... Отже, зроблено все, щоб задовольни­ти всіх. І щоб повідомити всіх...

І от — вже далеко за полудень, а біля театру — як на цвинтарі, жодного руху. І ні одного квитка не продано. І навіть — що особливо дивно — з підприємств та установ, та з організацій ніхто ще не з'явився вибрати «бронь», що завжди, нормально, робилося з самого ранку. Що таке?

Директор нервувався. Вже хотів когось посилати, щоби самим рознести квитки по установах і ор­ганізаціях й втелющити де й скільки буде можливо; мовляв, нехай хоч якась виручка буде й нехай хоч хтось прийде на виставу. Але Сластьон категорично запро­тестував. «Нехай так!..» Він був ще під враженням учо­рашнього й мав фаталістичний настрій і тяжко ущімлений гонор. «Нехай так... Прийдуть — прийдуть, а ні — то ні...» «А може, й краще, як ніхто не прийде, — нехай ліпше зірветься вистава, аніж провалитися з громом». А що пахне провалом і ганьбою, в цьому Сластьон після вчорашнього не сумнівався ні крихти, як не сумнівався й у тім, що десь хтось «риє», спеціально «риє»... Йому навіть відома була формула дозволу, висловлена збоку Сазонова: «Чим гірше — тим краще». Отже, виходить, що й дозволено виставу тільки в надії на провал і комп­рометацію. Так би мовити, спеціально дозволено, і, ма­буть, в зв'язку з цим стоїть і ця пасивність «організова­ного громадянства», чи «організованого глядача», тих усіх завкомів і місцевкомів, для яких заведено «бронь» і які з тієї «броні» сьогодні не хочуть скористатися; ма­буть, дістали інструкцію...