Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 63)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6375
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5903
Весь персонал театру сходився заздалегодя на свої місця, але настрій у всіх був пригнічений. На всіх вплину­ло вчорашнє судилище, а ще щось таке, невловиме й ненамацальне, ніби прийшло з повітря. Всі поводилися ти­хо, ніби це не був день давно очікуваної й так пильно, з таким творчим запалом готовленої прем'єри, не день очікуваної слави, а день якоїсь жалоби, день неминучої, неуникнимої біди... Навіть упорядчики буфету поводи­лися тихо, поверталися мляво, насторожено, щоб не стукнути, не грюкнути, ніби робили приготування й самі не вірили, що це все буде потрібне... З часом настрій ще погіршав. Хтось приніс чутку, вловлену в місті, не то на базарі, не то в якійсь установі, — шептану чутку про те, що «вищі кола партії й НКВД проти «Маруськи» та що «за кожним, хто підходитиме сьогодні до театру, будуть спеціяльно стежити невидимі агенти й кожного брати­муть на спеціальну замітку»... Ткач коли почув цю чутку (а хтось і йому вніс її в вуха), — торохнув люто кулаком по столі й зібрався бігти до парткому та до Сазонова; але — постояв, поторсав чуба, знизав плечима, а потім мах­нув рукою. Це все одно, що ганятися за якоюсь химерною тінню чи тому Давидові за «п'ятим колесом»... Тільки смішити себе. Та й... здається, десь наснувалося стільки інтриг, що легко й шию собі зломити... А чутку приніс (чи, може, й розніс?) власне, не «хтось», а Січкаренко, — десь він її ніби вловив, повзла... А відомо, що такі чутки хоч і повзуть, але такі вони моторні, моторніші за радіо й телефон, розходяться швидше за найголоснішу й найударнішу, спеціяльну рекламу. Ну, й хто ж це ширить таку чутку?!. В театрі ця принесена чутка моментально обповзла всіх і вплинула зовсім пригнічуюче. Було тепер ясно, чому біля каси так порожньо, чому не продано досі ні од­ного квитка. Щось десь твориться дуже неприємне, насу­ваються якісь хмари. Хтось десь працює в якімось, спеціяльно кимось заданім, напрямку...

Під враженням останньої, такої фантастичної чутки, театр зсередини нагадував скорше шпиталь, де загніздилась печаль, як зубний біль, і нашорошеність. Замість творчого пафосу — стан демобілізації, бажання, щоб все завалилось ще до того, як відкриється завіса. Так буде краще. Замість готуватися, люди огиналися, тинялися, не знали, за що взятися. Режисер пробував проробити ще раз деякі, найслабші, на його думку, мізансцени, деякі деталі, але справа йшла мляво, тупо, пиняво й він нарешті махнув рукою, — «а... до лиха!» Може б, одмовитися? Може би, викинути екстренне оголошення про перенесення прем'єри на інший день? Може би, справді відкликати всю мороку, поки не пізно?.. Може б... Бо в такому стані нічого не можна, зробити. Що можна зробити в такому стані? Але з другого боку, — хто ж візьме на себе сміливість зірвати са­мому виставу, коли вчора ухвалено виставі бути та й на­роблено стільки шуму з рекламою вже давно?! І навіть, якщо виставу ухвалено спеціяльно для компрометації, плянуючи ту компрометацію, то тим більше, — хто ж візьме на себе сміливість зірвати цю плановану компро­метацію?! Зірвати самому — це значить умножити біду... І так погано, і так ще гірше... Оптимістично настроєний був тільки Січкаренко, він собі ходив та посвистував, та посміхався бадьоро, не хвилювався даремно. Ні, ще одна людина на цілий колектив нічим не переймалась і була байдужа до загального настрою й до чуток, либонь, і не чула їх, — це був Петро Сміян. Він у блаженно-незбаламученому спокої щось там докінчував у оформленні, до­робляв, переробляв, допасовував. Мовчазний, відчуже­ний, замкнений, від усього абстрагований. Щось тлума­чив скупими словами, а більше жестами, робітникам сце­ни, водячи їх по хаосу декоративних деталів, згромадже­них у різних прибудівках та попідвішуваних на колосниках угорі; радився з механіком сцени, перевіряв систему освітлення, перевіряв з електриками-освітлювачами ви­носну апаратуру — прожектори на балконах тощо. Все повільно. Серед загального панічного настрою він один був утіленням спокою, зрівноваженості, ідеального ду­шевного миру. І ідеальної мовчазної ігнорації всього зовнішнього світу з його «чутками» й інтригами.

Побачивши Сміяна в такому настрої і при такій його діловій поведінці, Сластьон засоромився, зніяковів. Потім зціпив зуби й звелів усім «готуватися»... Це не бу­ло зухвале рішення дати всім тим «темним силам», що десь там готують біду, великий героїчний бій, ні, це бу­ло просте почуття сорому перед Сміяном і бажання не видатися всім на цьому тлі панікером. Це всі розуміли­ми, й через те настрій від того анітрохи не покращав. І Сміянів приклад для багатьох не мав ніякого значіння. Сміян в очах тих багатьох був просто маньяком, істо­тою без здорового глузду, для якої зовнішній світ тому й не існує й ніякі, навіть великі трагедії його не заторкують, не хвилюють. Що з цього маньяка спитаєш?!

Готувалися. Отак собі. Без віри. Просто для проформи нацуплювали на себе раптом остогидлі й недоречні шаро­вари, плахти й дерги, лаштували різну екзотичну, тепер дурну бутафорію — стеклярусові прикраси, бляшане «срібло» й «золото» східної розкоші, іронічно ліпили собі турецькі та жидівські носи, нацуплювали запорозькі осе­ледці, ліпили вуса, малювали брови... І самі гірко іронізу­вали з себе... Для чого це все?! І не тільки сьогодні, а вза­галі для чого!? Ах, який був правий той Страменко!.. А де­які навіть і взагалі не готувалися, — раптом дістали сміливість зігнорувати розпорядження Сластьона. Таким був той же Січкаренко. Він ходив по сцені з лозовим пру­тиком замість хлистика й посвистував собі та похльоску­вав. А коли хтось нагадав про розпорядження Сластьона, гигикнув — «встигну з козами... Сьогодні встигну!» Він був явно певен, що сьогодні не буде потреби «чіпляти збрую кінську» й «мазатися», бо вистави не буде. Такий був і Костров, штатний декоратор, — цей прийшов напідпитку й, замість допомагати, «робив діловий шум», весело по­крикував на сцені з явним глумом і викликом: «Давай шєвєлісь! Вєсєлєй!.. Дєлай двіженіє воздуха!! — Ха!..»

Ата й її подруги, Оксана Чоботар і Ольга Шведова, за­билися в куточок за високі й рясні листаті пальми в бічно­му порожньому фойє й там, на м'яких кріслах, під порт­ретом Сталіна сиділи й плакали... Не тому, що насувала­ся їхня колективна явна катастрофа, а тому, що Ата роз­повіла подругам про свої сьогоднішні одвідини Кольки Трембача... про всю його біду... І про того хлопчика-вовчика, що дер зубами хлібину по пояс у холодній воді... Дівчата наплакалися вволю. Так що й очі їм понабряка­ли. Ата вже шкодувала, що розповіла все подругам, їй здавалося, що тепер дівчата вже й не перестануть ніколи плакати... Ось вони вже перейшли й до робочої своєї кімнати «готуватися», а Ольга й Оксана все не можуть дати з своїми сльозами ради. Збентежені товаришки, всі інші «дівчата нашої країни», допитуються, що та чого, але хто ж їм відповість отак правду — чого?.. Ольга, го­туючись грати матір, накладала грим на лице, створюва­ла образ материнської печалі й скорби, а тим часом так плакала, що для створення образу безмежної людської скорби їй зовсім не треба би сьогодні накладати гриму. І сльози змивали їй грим, як зайвий. Те саме з Оксаною... Перед очима їхніми стояв зацькований хлопчик-вовчик, що дер зубами хлібину посеред річки... І в тій річці, ма­буть, було менше води, ніж у цих дівочих душах сліз...

 

* * *

Біля сьомої години ситуація несподівано й круто змінилася. Барометр настрою почав показувати надзви­чайний тиск. І той тиск зростав шаленим темпом... До тієї точки в центрі міста, де увесь день стояла гнітюча тиша й була пустка, почали сходитись люди. Та як! Во­ни потяглися з усіх кінців, по всіх радіусах міста, по­одинці й групами, й цілими лавами, побравшись за ру­ки, — то йшла молодь з далеких околиць, з заводів і робітничих кварталів, з колгоспів і радгоспів, з цукрових плантацій і цукроварень... Вона не могла раніше, вона щойно обмила з себе заводську й колгоспну пилюку й піт, причепурилась, як могла, натикала квіток в коси й на груди, побралась за руки та й пішла... Попливла пла­вом. Вона хоче бачити «Маруську»... Оту дивну й химер­ну «Маруську», що про неї ходили легенди по всіх-усюдах, але ніхто ще її не бачив. А тепер от вони побачуть... На власні очі... З молоддю йшли й старші. Вони теж хо­чуть побачити «Маруську», тобто тую «Богуславку», бо занадто вже багато про неї говорилося різного...

О сьомій годині театр був буквально обложений наро­дом, як якась фортеця незчисленним військом. Людей стояло ціле море. Те море місцями було мовчазне, місцями кипіло, клекотало, сміялось, порскало дзвінким реготом, гомоніло молодо, бадьоро, і все тислося в однім напрямку — до каси. Щасливі, що вже дістали квитки, вилізши з несамовитої крутії, стояли оддалік гуртками й парами, чекали нетершіячи, коли вже будуть пускати... А море все прибувало, все повніло...

За сценою, де ще недавно панував дух катастрофи, рап­том все стрепенулося. Ніби в людські душі хтось увімкнув могутній струм. Все забігало, запалахкотіло надзвичай­ним піднесенням, зарухалось, загукало в діловій гарячці. Загорілися вогні в усіх кутках. Загорілись серця. Закипіла робота... Пішло! Неначе крига рушила на річці, що проки­нулася буйна й повна надзвичайної таємничої сили в своїх незбагненних глибинах... Щохвилини прибігали охочекомонні «зв'язкові» між сценою й касою та вулицею, доно­сили гаряче, схвильовано, тріумфально:

«Всі квитки розпродано!», «А люди йдуть і йдуть!»

«Біля каси скандал! — розпродано «броню», бо «па­ни» не з'явилися своєчасно, а тепер іде війна!..»

«Директор упрів! Збився з ніг!.. Так йому й треба!» — веселий дружний сміх.

«Місцева інтелігенція лишилася без квитків, бо оги­налися, проґавили «броню»! І цим так і треба!»

«Дістала квитки інтелігенція! Дістала!.. Їй розпрода­но додаткові «стоячі» місця та «приставні»! Хай сто­ять... От буде давка!»

«Такої сили народу ще не було!»

«Аншлаг!!. Каса закрилася... Все розпродано! Але її штурмують!»

«Без квитків лишилося більше, аніж з квитками!»

«Йде продаж на завтрішній день!..»

«Ура, друзі! Ура!!.»

Все це діяло на змучених морально членів колективу з надзвичайною силою. Можна сказати, що ті, котрі вже були вмерли морально, раптом воскресли. Тепер вони можуть готуватися по-справжньому! Навіть Січкаренка несподіваний поворот справи вибив з його скептичної колії: знизуючи досадно й здивовано плечима, він мусив приміряти бутафорного запорозького чуба...

Імпульсивний Сластьон, відчуваючи вплив гомону ве­личезних людських юрбищ на собі, як ніхто, уже за­горівся, немов смолоскип... Він ішов до високої точки творчого піднесення. Одначе зрозумів, відчув, що пункт морального (психічного) управління всім, що діється, й усім, що буде діятись, і управління ним самим сьогодні уже не в ньому і не в цілому колективі, а деінде. Пункт морального (психічного) управління й фактор, що вирішуватиме сьогодні все, буде т а м, в тому могутньо­му людському морі, в його збірній душі й збірній волі. Він це відчув раптом з усією чіткістю й силою. Це ж уже зая­вило себе сьогодні з найбільшою яскравістю... І Сластьон хвилювався, як і кожен з його колег. Він розумів, що суд цього людського моря — це буде справжній суд, а не той, що був учора... Що ж він скаже, цей суд?..

Людська стихія, що обложила театр, спершу склада­лася виключно з мешканців робітничих кварталів та напівсільських і сільських околиць. Це був народ, оті «трудящі», про яких любить говорити офіційна пропа­ганда, як про «господаря країни», тобто люди, які до те­атру дуже рідко ходять, бо не мають ані часу, ані гро­шей, але як вже й ідуть, то так, як до церкви на Велик­день, як нехитрі серцем і прості душею на надзвичайно урочисту відправу... Вони давно вже відкладали гроші на квиток, щоб піти на тую загадкову, давно оповиту хо­дячими легендами «Марусю Богуславку» мальовану тим божевільним». Вони чекали дня цього, а в цей день вони чекали цього вечора, щоб прямо з праці, сяк-так причепурившись, податися по давно очікуване. І от вони прийшли, пробігши часом десять кілометрів пішечки. Вони мали обмаль часу й далеку дорогу, але не спізни­лися, прийшли саме в час, от тільки що квитків не всім вистарчило... Мешканці ж центру тим часом зовсім по­шилися в дурні. А особливо тая вічно перелякана й вічно нашорошена інтелігенція. Зранку-бо по місту цир­кулювали різні, а часом зовсім фантастичні, чутки.

Пошук на сайті: