Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 64)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6361
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5891
Спершу чутка про провал генеральної проби в присут­ності начальства, про його незадоволення. Потім про можливу заборону вистави ще сьогодні,.. І, нарешті, відома вже, тихо, але уперто нашіптувана чутка про те, що сьогоднішня прем'єра — це буде капкан, у який ло­витимуть дурнів, нотуватимуть кожного, хто прийде по квитки, щоб потім потягти на цундру... Тож нічого й дивного, що свобідні, але вічно перелякані, громадяни центру цілий день боялися й підходити до театру. Ану ж! І були всі певні, що тая «Маруська» так і захиріє, піддана остракізмові[61]. Та увечері цих переляканих свобідних громадян нагло облетіла інша, громоподібна чутка — чутка про те, що театр обложили незчисленні маси народу! Незчисленні! І прем'єра буде. Тоді всі мешканці центру, оті всі «члени» різних «партійних, професійних і громадських організацій» кинулися стрімголов до театру... Тиск збільшився. Навколо каси відбувалися цілі баталії за квитки. А директора мало не розтерзано за ту «броню». «Броню» вже розпродано, а тут раптом з'явилися претенденти! Треба було комбіну­вати. Найгірше вийшло з начальством, з тими «стовпа­ми міста», — начальство теж пошилося в дурні. Воно було певне, що з усього вийде шпик, і тому махнуло ру­кою на ту «Маруську», мовляв Сазонов; але увечері бу­ло здивоване, взнавши про облогу театру глядачами. Воно ніколи такого напливу маси народу не сподівало­ся, — народ штурмує театр. А народ все-таки єсть на­род, та ще й «пролетарський народ!», і з ним треба ра­хуватися.. Задзвонили телефони з усіх-усюд до директо­ра, вимагаючи (категорично вимагаючи!) забезпечення законних місць для стовпів суспільства, ще й для їхніх ближніх і знайомих, бо воно (начальство) вже ось одя­гається й ось зараз прийде зі своїми жінками й чадами та тими ближніми... Це, звичайно, найперші й найкращі місця в партері, А тії місця — вже розпродані! Вони розпродані «ударникам» і «стаханівцям» «індустрії й соціалістичних ланів» — різним трудягам, орденоносним молотобойцям, слюсарям, токарям, трактористам і комбайнерам та комбайнеркам... Бідний директор! Він потрапив між молотом і ковадлом — між тими ордено­носними молотобойцями з одного боку й орденовидавальним начальством з другого. За короткий (рекордно короткий, стаханівсько короткий) час він обернувся в тремтячий кім'ях нервів, засмиканий, затурканий, загуканий телефонами й так без телефонів. Він мусив тепер проектувати (і перевести!) переселення «ударників» і «стаханівців» десь на гальорку! Або на приставні місця десь в кутках партеру!.. Для цього змобілізовувалися й зносилися додаткові стільці з усіх кімнат, фойє й кабінетів цілого будинку. А це ж ще не все, це ще тільки стільці по­зносити, а от — коли бухне теє людське море всередину, треба буде перевести ще саму операцію переселення тих «ударників» і «стаханівців», тих слюсарів і трактористів та комбайнерок! Треба буде директорові їх умовляти, у Сірка очей позичати, щоб здали свої позиції й пересіли з найкращих місць (які їм, власне, й належаться в теорії!) на найгірші в практиці, звільнивши ті місця для людей ще найкращих, для начальства, для «уряду й партії», бо вони — ті найкращі місця — законно належать тому началь­ству давно, завжди і повсякчас і сьогодні були розпродані слюсарям і трактористам помилково. Жах!..

Перед восьмою почали впускати в фойє з вулиці. Публіка, тиснучись, обриваючи на собі ґудзики, вливалася в головні двері, виповнюючи всі фойє — долішні й горішні, праві й ліві. За тутешніми звичаями, вхід до акто­вої залі театру відбувається в два тури — спершу з вулиці до просторих фойє при строгій контролі квитків, а потім вже, перед самим початком вистави, впускалося до залі. Особливо при такому товпищі народу ця подвійна проце­дура обов'язкова.

Всі, хто мав квитки, втиснулися до театру, але на вулиці людей ніби зовсім і не поменшало. Ті, що лишалися, нака­зували тим, що мали щастя йти досередини: «Ну, дивіться та й нам скажете!» — і збиралися тримати облогу цієї фор­теці культури до самого кінця. Навколо театру утворився ярмарок — понаїздили (державні, звичайно) продавці ци­гарок, морозива, зельтерської, квасу й пива, з візками мар­ки «РОБКООП і НАРХАРЧПРОМ»[62], закипіла торгівля. Люди, хто мав гроші, їли морозиво, пили пиво та зель­терську й стовбичили юрбами, розташувалися в скверику й садочку на лавках і так на траві в ровах, а молодь, по­бравшись за руки, ходила по бульвару конвеєром, утворив­ши безперервний потік, що рухався в обидва боки безупин­но — пари й четвірки доходили до мосту через річку Чор­ну, вкінці площі, й поверталися, йшли назад аж до собору, й знову поверталися... І запитували: «Чи вже там почало­ся?» «Як там?» — «Ні, ще не почалося!»

Такий самий, як і на вулиці, тільки ще густіший, му­рашник був у всіх фойє. Розкішно обставлені квітами, великими люстрами, обчіпляні портретами вождів, обставлені скульптурними фігурами, ті фойє були за­повнені публікою по самі вінця. Тут було представлено все суспільство міста Нашого, у всіх його зразках, у всіх його прошарках і категоріях і у всій його неспрепарованій прозаїчній реальності. Колгоспники й учителі, робітники й службовці, чорнороби й інженери, військові й цивільні... Вся республіка в мініатюрі. Все те вдягнене в найкраще, що воно мало, але — гай-гай... Люди пози­рали одне на одного, позирали в люстра й ніяковіли під сліпучо-яскравим світлом електричних ламп, помноже­них люстрами, — всі вони (за винятком військових стар­шин) були такими буденними, вбогими!.. Хоч би вже швидше починалося, хоч би вже швидше гасло світло, щоб не було видно їхньої біди, латаних ліктів, пом'ятих заялозених штанів, нечищених, та ще й часом дірявих, черевиків і чобіт... Та біда кричала криком на тлі все-та­ки пишних оздоб цього «храму культури», пишних гардин і портьєр, пальм і платанів, на блискучім фігурнім паркеті,   —  під поглядами великанських портретів

Сталіна, Леніна, Маркса, Енгельса, Берії, на тлі розкіш­них гіпсових скульптур, що сніжно-білі стояли то там, то там, пишаючись своєю красою — фізкультурники й фізкультурниці, піонери з сурмами, дівчата з снопами, червоноармієць з рушницею, дискобол... Це все так конт­растувало до вбогих сорочок реального, до засмальцьова­них костюмчиків з надутими холошами штанів «нави­пуск» (поверх чобіт), до розхристаних грудей і закасаних ліктів, до вбогої й потріпаної одежі живої дійсності... Але ще поки не з'явилися ті дачники, то цей контраст між дійсністю і мистецтвом ще можна було й терпіти, бо то все-таки контраст між мистецтвом і життям. Та от прийшли дачники — теж життя! — курортники з місцевих курортів і будинків відпочинку — гості з далекої Москви, Ленінграда, що відпочивають тут щоліта, інші на курор­тах державних, а інші приватно, за власні кошти наїжджа­ючи сюди, на цей сонячний, прекрасний «юґ». Вони внес­ли приклад, як мусить одягатися людина, йдучи до теат­ру. Це вже не вигадки скульпторів і малярів, а це дійсність! Це не були ані робітники, ані селяни, це були столичні мешканці, головне московські міщухи, з соціальної групи т. зв. «отвєтработніков», їхні родини... Це бу­ли «найпередовіші з передових». Модні суконьки, вишу­кані капелюшки, претензійні вуальки, парасольки в руках, білі рукавички у дачниць, як у колишніх давніх «баринь» і «баришень»; риплячі гостроносі блискучі черевики, модні панчошки, прасовані штани й крохмалені сорочки та ви­мощені «могутні» плечі піджаків у мужчин-дачників... Все це було тим кричущим контрастом, що змушував сільсь­ких, та й міських хлопців і дівчат, що прийшли з далеких робітничих кварталів і передмість, губитися, нишкнути, озиратися на себе та й засоромлюватися. А особливо зму­шувало засоромлюватися дівчат. А засоромившись, пло­меніти до сліз за своє убозтво, за репані, спрацьовані руки й такі ж спрацьовані, репані ноги, взуті набосоніж в зовсім немодні черевики, а іноді й в чоботи, вишкрьобані й по­кривлені, за свої недоречно тепер довгі й прості коси, оздоблені звичайними стрічками, — спломеніти та й схо­ватися за хлоп'ячі спини й смикати тихенько хлопця за ру­ку — «Ходім!», не здаючи собі справи, куди «ходім», але «ходім!», та й годі. Геть звідси! Такий підсвідомий відрух ревнощів чи досади. Хоч вони, ці дівчата, й гарні, хоч во­ни й кращі за всі скульптури світу, але куди ж їм з їхніми примітивними та ще й латаними лахами, вся ганебність яких щойно тепер стала очевидна!..

А дачники никали по фойє й «наводили паніку» на місцеву публіку, що поштиво розступалася перед ними; розглядали портрети вождів, скульптури, макети оформ­лення всіх попередніх вистав, на спеціальних підставках розставлені попід стінами, стенди фотосвітлин з найкра­щих сцен різних п'єс, а особливо макети й світлини цієї ос­танньої вистави, цієї прем'єри, — й кривилися знуджено, скептично, з виглядом людей, що бачили в «столиці всіх столиць» справжнє мистецтво, а це — «ах, ах, провінція!». Але з ще більшим почуттям власної вищості дорогі гості розглядали публіку, вони навіть не ховали того почуття власної вищості й гідності, відбитого в кривих посмішках, — оглядали цих «пейзанів»[63] і «пейзанок» так, як напевно англійські та взагалі європейські колонізатори не розглядали колись готтентотів чи бушменів «відкритої» ними Африки, чи екзотичних дикунів Малайї. І це таки бу­ли «екзотичні» тубільці, як на рафінованого аборигена Москви. Ну, от така, скажем, дівчина, що засоромлено хо­вається за спину хлопця! — сорочка на ній вишита пишни­ми квітами, така, знаєте, «малоросійська», доісторична пейзанська сорочка, ще як у Гоголя в «Сорочинському яр­марку», а спідничка коротенька, з претензією на сучасну моду, щільно обтягає стегна, а ноги — голі, взуті в якесь розчавлене копито, а не в елегантну туфельку. Ну, що це?! А коса в півпуда вагою, аж згинає дівочу шию, відтягаючи голову назад! — Ну хіба може бути щось смішнішого?!. І обличчя дачниць і дачників розтягаються в делікатно-іронічну, «братню» посмішку. Такий несмак! Боже, який несмак! А хлопці ще смішніші, — штани дудкою, або гармошкою, краваток і натяку немає, черевики часом не в жарт просять каші, нафта й мазута замість парфум, а особливо фасонно виглядають оті штани, випущені на чо­боти, — зворушлива, допотопна мода «навипуск». І це на­зивається сучасна передова молодь!.. Ну, старші як старші, що з них спитаєш. «Ах, ах, провінція!»

Молодь сама відчуває свою біду. Але... замішання ско­ро минає. Його заступила зумисна бравада. Зумисна. З ду­ху протесту. Брак краваток і накрохмалених ковнірців та манжетів, брак вуальок та рукавичок молодь надолужува­ла задьористим юнацьким сміхом, випинанням розхрис­таних «стаханівських» грудей і біцепсів, зневажливими поглядами в бік тих модних «піжонів» та намазаних стри­жених «красунь»; з умисним залицянням найвідважніших хлопців-джиґунів до тих «панянок», безбожно ламаючи й коверкаючи їхню (і без того кепсько засвоєну цими «пей­занами») мову... Це ж вічна пісня тут — неув'язка поміж лексикою й фонетикою «панів» і «рабів», що так часто зшаржовано в різних приповідках і анекдотах... «Не хатіцца ль вам прайтіцца, там гдє мельниця вертітся?..» А раніше ще додавався й глум з панської французятини:... «Сам пан теля пасе!!.» «Жре пан ріпу, кінь траву їсть...»

Скоро молодь вже не розступалася перед тими пи­ховитими дачниками, а йшла на них муром, затискаю­чи у всі кутки. Старші люди, сивоусі ветерани цього міста, досвідчені герої безпросвітньої праці, сиділи попід стінами, спостерігали те все й втомлено посміхалися. Слюсарі, токарі, мулярі, шевці, лимарі, ливарі — всі, можна, сказати, «сучасні дворяне», «від станка» й «з-під станка».

Лише старий Чубенко крутився поміж молодими. Він сам відмолодів у такім крутіжі кипучої молодості. Усміхнений по самі вуха блаженно й безпредметно, він крутився немов тріска серед виру, ходив до буфету, випи­вав шклянку холодного пива (від горілки обачливо й стоїчно утримувався), повертався назад і никав по всіх фойє. Саме ходіння це робило йому колосальну втіху.

Стільки молоді! Стільки прекрасної молоді! Правда, обідраної, правда, часом замурзаної, правда, іноді напівбосої, але якої ж прекрасної! Хлопці — як дуби! Дівчата — красуні писані, стрункі, чорнобриві... А скільки тих студентів і студенток!.. Старому так і кортіло від надміру доброго гумору підморгнути котрійсь отакій бистроокій і смішливій або закохано замріяній. Але замість того Чубенко зупиняється перед портретом Сталіна, підморгує йому, мовляв, «от, бачиш!?» і йде собі далі, штовхається об юнацькі плечі й груди в водокрутні. З найвищого начальства він був поки-що тільки сам-один, решта прийде пізніше... якщо прийде.

Та молодь, що її колись запрошувала Ата на прем'єру, молодь з далекого колгоспу «Соціалістична Перебудова», теж прийшла! Ата була мило здивована й зворушена, коли її викликав «сердитий», як завжди, Харитон: «Йдіть, там уже парубки до вас аж з край світу...», — й коли вона вийшла в театральний скверик та й побачила знайомого хлопця й дівчину — то був Микола й його подруга з числа тих, що колись прово­джали культбригаду. Гарний, чисто виголений і охайний Микола, ніяковіючи, доложив, що вони тільки деле­гація, а що їх прийшло аж дванадцятеро, «аж двана­дцять косарів!», але для всіх не вистарчило квитків у касі та... по правді, не вистарчило й грошей, — і от вони згадали її запрошення колишнє та й б'ють оце чолом: п'ятьом не вистарчило квитків...

Ата дістала їм контрамарки й сама тішилась, що дістала, бо сьогодні це проблема навіть для неї; проси­ла не гніватися, що їм доведеться сидіти десь «на курни­ку». На це дістала подяку й веселу, тільки трохи припер­чену, Миколину відповідь:

— Нічого... ми привишні... до курника...

Так що й вони прийшли, ті Атині поклонники з дале­кого колгоспу, з тієї «Соціалістичної Перебудови», такої вбогої й облупленої, що від самої згадки про неї світ у очах темніє...

Пошук на сайті: