Перед самим впуском до залі було виголошено через мегафони в усіх фойє, що всі ті, хто купив квитки на пер­ший, і другий, і третій ряд партеру, мусять зректися своїх місць, як помилково їм проданих, і зайняти або приставні місця в партері, або приставні місця на балконах... Це сто­сувалося тих «стахановців» і «ударників соціалістичної індустрії» й «соціалістичних ланів», що мали щастя купити «бронь» найвищого начальства. Зчинився рейвах. Бідо­лашний директор утік. Його заступив представник культпропу товариш Лівшиць і, приймаючи покривджених у кабінеті директора, тихо але строго роз'ясняв їм, у чому справа. Маєстатичний, як втілення власті, як власть сама. Від того його тихого спокійного голосу, що особливо на­тискав у своїх аргументах на авторитет облвіддшу НКВД, який теж має зарезервовані «законні місця» спереду, буря моментально уляглася. Так, ніби нічого й не було. Навіть найворохобніші зразу поприкусювали язики й понуро по­спускали голови, — і нічичирк... Інцидент вичерпано...

Найвище начальство прийшло вже аж тоді, коли публіка заповнила всі місця залі — виповнила вщерть партері балкони, й проходи, й вже хвилин з десять ту­потіла, вимагаючи початку а чи то вимагаючи, щоб хтось нарешті заповнив ті три ряди порожніх стільців спереду, бо то через них не може ніяк піднятися завіса. Всі дивилися на ті порожні місця й тупотіли. Особливо гриміли балкони, бо звідти та щербина в партері була найвидніша і досада там була найпекучіша. Вони гри­мотіли, ніби викликали найголовніших персонажів сьо­годнішньої вистави, що мають прийти й оті всі місця зайняти. Під грім тієї тупотняви й викличних аплодис­ментів і зайшло нарешті начальство кількома групами, й зайняло всі ті порожні місця. Тупотнява й аплодис­менти гримнули голосніш, а тоді одразу й вщухли.

Ось так нарешті всілися всі, вгорі й унизу. Театр пере­повнений. Ніхто не пам'ятає, щоб ще колись тут було стільки людей... Директор викликав посилену команду пожежної охорони та наряд міліції для охорони порядку.

 

* * *

В дірочку, проколупану в театральній завісі пальчика­ми й пальцями, зі сцени видно море людських облич, що заповнили увесь простір від підлоги й до стелі, від землі до неба — море пломеніючих очей... Не зала, а щось таке безмежне, як зоряне небо!.. І це зоряне небо десь продовжене там, за стінами, там, де інші чекають і не розходяться, щоб хоч почути від інших, як там воно...

У передніх рядах сидять всі великі «риби» з своїми жонами... Ось Сазонов з Зайдешнером праворуч і жінкою ліворуч... Калашников... Каган... Равіч, Страменко, Рогач, Добриня-Романов, Говоров... І комісар Шубін... І багато інших «риб»... І тов. Маслов тут теж... І Людмила Богомазова біля нього... І Павло Гук тут... І Чубенко теж тут... Всі тут. Власне, там. По той бік. Там увесь реальний світ. І він увесь наче дивиться в цю дірочку сюди. Жде... А т у т, по цей бік, — юрба інших людей, якихось химерних, нереальних, розмальованих і розписаних, що збираються «блазнювати» перед перши­ми й потішати їх, і для того не пошкодували ані фарб, ані ганчір'я, ані всіляких брязкалець. Вони дивляться на­зустріч тій безлічі очей крізь дірочку, самі невидимі, див­ляться по черзі... Й одходять, безмежно схвильовані. По­дивився й Сластьон. Подивилась і Ата. Подивилась і Ольга своїми ще заплаканими очима... І не одного з колег поведінка Ольги дуже здивувала — тоді як у всіх цих химерно розмальованих персонажів погляд у дірочку викликав радісне, піднесене хвилювання, у Ольги він викликав знову буйні сльози, що так нагло порснули з очей... Правда, їй за ролею належиться сьогодні багато плакати, але навіщо так зарані й навіщо так щиро!?. А Ольга в ту дірочку напевно нічого не побачила, лише побачила маленького здичавілого хлопчика по пояс у сліпучій і холодній воді, що дер хижо зубами хлібину й глитав її... глитав...

Сластьон витер хустинкою спітнілі долоні й прорік урочисто, кивнувши туди, за завісу, на тих, що сидять там, по той бік: «Ну, братця!.. Ушкваримо ж їм «Мару­сю Богуславку»! Ушквармо ж їм «М аруську»!.. По місцях!»

Ударив утретє гонг. Померкло поволі й погасло світло.

Попливла в обидва боки й щезла завіса, що розділя­ла той світ, реальний, сучасний і цей світ — древній, не­реальний... але теж сучасний, лише загримований... щоб «дурня клеїти».

 

XXXII

... містерія

 

Це не була звичайна вистава, це вийшла якась особли­ва містерія, де діяли всі: і ті, що на сцені, одягнені в хи­мерні, нереальні шати, з поналіплюваними вусами, бро­вами й чубами, і ті, що сиділи насупроти них в темряві, виповнивши увесь світ, геть всі обрії мерехкотнявою очей. Від самого початку перебіг якийсь такий струм, та­кий повів душевний, що зімкнув тих і тих, залю й сцену, тих, що дивилися, й тих, що зібралися їх потішати, «блаз­нювати» перед ними... Така іскра пройшла й установила контакт між більшістю людських сердець, що в своїх глибинах таять багато несказаного, але справжнього, усім спільного, надаючи всьому окремого, бажаного їм смислу... Як сказав потім горбань Данко Шигимага, справжнє, велике мистецтво — це сума психічної взаємодії, взаємовпливу мистця й оточення, творця й споживача, — мистецький твір, вийшовши з лабораторії мистця, перестає бути його власністю, навіть в своїй дії перестає бути тим, на що його мистець прирік, а стає

власністю мас: вони його наповнюють своїм змістом. Вийшовши в люди, мистецький твір набирає часом зовсім не тієї функції, що її призначив автор, а вже в кож­ному разі ефект сприймання залежить насамперед від тих, хто сприймає, і це спричинює часто зовсім неперед­бачені наслідки. На той чи той ефект складається бага­то-багато причин... Ось так сказав горбань Данко Шигимага, мистець і «теоретик мистецтва», коли взявся розібратися у всьому, що сталося цього вечора, коли взявся проаналізувати й установити якусь зако­номірність того непередбаченого ефекту, який при­йшов. Але це він зробив згодом. Цього ж вечора він сидів на гальорці й затаївши подих, разом з усіма чекав якогось чуда від тієї «Маруськи», власне, хотів того чуда.

Сам сюжет вистави дуже простенький і нічого особли­вого собою не обіцяв і не являв, і сам театральний колек­тив не зміг би з того сюжету видобути жадного чуда. Зрештою, це було стверджено на генеральній пробі напе­редодні, після якої Страменко охарактеризував цю п'єсу «антимистецькою», всіх її турків і яничарів «придуркувати­ми», а запорожців «матнистою романтикою» (це теж вже стало ходячим по місту, таке Страменкове визначення).

Але глядачі прийшли до цієї «Маруськи» зі своєю гадкою, зі своїми серцями й думами, зі своїми інтимни­ми мріями й недомовками і принесли з собою ту іскру, яка давно зродилася в людських душах під впливом легенд, що кружляли навколо цієї «Маруськи», і взагалі під впливом інших, різних «легенд», до цієї «Маруськи» зовсім і не причетних, — іскру чекання чогось особливо­го, бажання того особливого... І от вона, ця іскра, увімкнута й на той бік, почала розгорятися... Хоча...

Хоча ніби яка ж пожежа могла розгорітися з такого малогорючого матеріалу, а може, й взагалі не горючого...

Попливла в обидва боки завіса, що розділяла світ реаль­ний і світ нереальний, і виявилося, що по той бік теж темрява. Суцільна темрява. А потім з тієї темряви почали по­малу виступати, як з небуття, риси, й кольорові плями, й вогники люльок, і блискітки убрань, носи... очі... вуса... об­личчя... руки, келихи, дукати, шаблюки, шаровари, «осе­ледці», жупани... більше, більше... І от нарешті виступила вся, ціла, рельєфна, статично-величава й химерна картина сивої давнини. Власне, це мала би бути картина сивої давнини, бо ніхто тієї давнини не бачив на власні очі ніколи, і лишалося кожному на вибір — вірити або не вірити.

Але в те треба вірити. Коли химерна картина зринула з темряви остаточно, під впливом виносних кольорових про­жекторів, чітка й мерехтливо епічна, по залі прошелестіло немов зітхання, — так всі були вражені красою й вели­чавістю баченого (красою зовнішнього оформлення). Якщо колись була у цих Кривоносів і Перебийносів сива давнина, то вона була іменно такою! І тільки такою!.. Настільки при­вабливим і переконливим (своєю привабливістю) було все те, що на сцені... Могутні козаки запорожці (цебто їхні пред­ки!) в червоних і синіх шароварах, широких, «як море», з довгими оселедцями, з кривими шаблюками турецькими, з пістолями, сидять задумано над келихами, біля столів, на старовинних лавах... Насупроти них польські шляхтичі в пишних жупанах з кунтушами...[64] Зальотні панянки... Жид в камізельці[65] з білою бородою й пейсами... Турецький мурза осторонь, пишний і величавий, втілення маєстату цілої Ос­манської імперії... Шандали зі свічами на столах, каганець біля шинквасу...[66] В глибині великі-великі (з яких мають пити велетні оці вусаті) діжки з пивом і медом, барила[67] з горілкою й винами... Козак Мамай на стіні під дубочком з бандурою й довжелезним «оселедцем», намотаним навко­ло вуха... Другий козак на стіні (мальований) верхи на діжці... Ця епічна велич — це льох гуляк сивої давнини; льох великої древньої корчми на якійсь невідомій точці древньої України... Все так оформлено стильно, так велича­во й так переконливо, що саме споглядання вабить глядачів красою й спокоєм, переносить їх в чарівну казку — казку ми­нулого, в світ стародавнього козацького епосу, як старовинна дума... От дума про того козака Мамая!.. Вабить і за­спокоює, заколисує... Гарно! І це почуття тієї епічної гарноти викликало вітерець зітхання.

Величава сцена. Але ось німа пантоміма заворуши­лась, люди на ній — козаки, шляхтичі, жид, мурза, панян­ки, дівчата — загомоніли, почали рухатися, кожен згідно призначеної йому ролі, й перше, що вони гуртом зроби­ли, — це зруйнували почуття величнього й гарного. Сце­на ще величава, але суть її вже зовсім не величава... Шлях­тичі грали в кості на гроші. Козаки теж грали в кості з шляхтичами на гроші. Жид-шинкар розсипався перед усіма дрібним маком з тієї самої причини. Мурза маєста­тично сидів по-турецьки й мовчав таємничо — єдина істо­та, що зберігала велич. Панянки залицялися до всіх «гос­тей», звабно пишалися красою, теж за гроші... Кінчилося тим, що козак Степан програвся і, не маючи чим заплати­ти шляхтичам програш, продав свою сестру рідну, Мару­сю з Богуслава... Продав сестру турецькому мурзі, отому маєстатично спокійному речникові Османської могутньої імперії. Продав брат сестру, отой гультяй і нероба в ши­роких матнистих шароварах, туркові, теж неробі в таких самих матнистих шароварах... Гм... Оце початок.

Кінчилася ця перша картина театральним, і тому особливо досадним, вигуком мурзи: «О раю мій! Ля-ілляга Алейкум!»

Коли закрилася завіса і в залі засяяло світло, в пе­редніх рядах мружилося начальство і посміхалося ви­бачливо-іронічно. Мовляв, от маєте, як починається ця «дрібнобуржуазна» малоросійська «Маруська»! Яка єрунда. А ви думали, що то що?!.

Всі інші теж мружилися від світла, але не посміхали­ся, а якщо хто посміхався, то розгублено. Гм... Зовсім нічого особливого. Серед публіки легеньке розчаруван­ня. Якщо так, то чи варто було так чекати й так бігти! Але оскільки це ще тільки перша дія, власне, пролог, то на всіх обличчях написане чекання, уперта надія, що далі щось-таки буде.

Почалося погано. Препогано. Але все це могло бути. Авжеж, могло бути. І навіть такий мурза міг бути з йо­го «О раю мій! Ля-ілляга Алейкум!». Зовсім кепсько, прекепсько те, що при такій непохвальній справі, як продажа сестри, всі — і той Степан, і його побратим Софрон, і всі шляхтичі, й повії, й жид, і мурза турецький — говорили віршами. І ті вірші такі ж уже тяжкі, такі кост­рубаті, ходульні! Зовсім тяжкі для вуха.

Огірчений Чубенко, торсаючи сердито свої вуса (не згірші, як у тих козарлюг запорозьких у корчмі), серди­тий на того вусатого дурного Степана, що продав рідну сестру, й на ті вірші, що так тяжко лізуть у голову, пішов під час антракту до буфету й випив келих пива, чорного, «мюнхенського».

А випивши, обтер вуса й зітхнув:

—  О-о... Ля-ілляга Алейкум!.. — і пояснив буфетни­ці. — Цікаво, яка вона та Маруся з себе? Може, й не жал­ко. Той барбос, бач, продав, а ніхто її ще й не бачив, сам мурза ніби бачив колись, і то тільки раз, і то здалеку. Те­пер все залежатиме від того, яка вона...

— Що «все»? — перепитала, кокетуючи, насмішкува­та зальотна буфетниця.

Чубенко помовчав. А тоді буркнув сердито:

—  Це значить, чи питиме в тебе Чубенко пиво далі, чи ні... — і пішов до залі, бо вже був третій гонг. Буфет­ниця теж кинулася до залі, щоб, приліпившись біля две­рей за портьєрою, побачити теж, яка ж та Маруся, про­дана туркові, — може, й не жаль. Зрештою, те все «назнарошне» так, «театр»...

Всім було Марусю жаль.

Коли відкрилася завіса й коли дивна Маруся з того нереального, розігруваного на дерев'яному помості світу предстала перед морем мерехтливих очей світу реального, — всім її стало дуже жаль. Яка ж вона гарна! Вона була така гарна, така ніжна, як лілея, така чарівна своєю молодістю, така реальна, сповнена віри в пре­красний світ і любови до свого нареченого, вона була таким реальним втіленням дівочої краси й незайманості, що всім її стало безмежно жаль. І це не жодна вигад­ка! Це ж справжня дівчина, це Ата!.. Всі знали, що її про­дав брат чужинцеві й поганцеві, турецькому мурзі, про­дав за дукати, як худобину, а вона про те не знала й, мо­же, ніколи й не взнає, хто та як її продав. Над нею, над її красою, її коханням, її щастям, над її тихим світом на­вис страшний меч, який ось-ось упаде, а вона не знає...