Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 69)

Це був несамовитий монолог. Ольга його виголоси­ла в нестямі в залю, простягаючи туди в шаленім пафосі прокльону свої материнські руки, туди, де в першім ря­ду сиділо все начальство... Вона сама не здавала справи з того, що робила... власне, вона виголошувала те, що й належалося по п'єсі, виголошувала монолог, завчений твердо, «назубок» за довгі місяці безкінечних репетицій, тільки тоді вона його виголошувала машинально, адре­суючись в далеке минуле, чуже й байдуже, а тепера вона адресувалася в сучасне, вона тими словами виливала ве­ликий біль, що пік її серце. В кінці вона цілком підсвідо­мо вліпила одне-однісіньке власне, своє слово, що чо­мусь підвернулося на язик, слово «архангели». Це — зовсім модерне, крилате слово, народній епітет для означення володарів і наглядачів модерних тюрем.

Начальство нічого собі, сиділо мовчки, лише втяг­нувши голови в плечі. Становище того начальства до­сить дурне. З одного боку, це ж його зовсім не стосуєть­ся, ясно. А з другого... Ні, не могло ж воно запротесту­вати проти п'єси великої давності! Та й проти чого са­ме протестувати? Та й час протестувати був учора, на перегляді.. А тепер пізно; щоб не вийшло — «на злодії шапка горить!»

А Ганна-Ольга зробила павзу, запнувшись після свавільно вилетілого слова і згубивши нитку, бо збила­ся з тексту, й тоді тишу розірвала буря оплесків — і мит­тю вщухла, знову стала грізна тиша... Так, ніби це був перший розкат грому. Ганна в одчаї простягнула руки й продовжувала монолог надміру тепер високим, далебі, переляканим голосом. Скидалося на те, що вона неаби­як перелякалася сама того нефортунного слова, що так нагло вискочило.

 

...Помста!

І помстою я душу вдовольню!!

Але ідуть... Ховайся в серці, горе,

Не проступай для глуму на виду!

 

Після цього, задкуючи й захищаючись від темряви залі руками, Ганна відступає мерщій за камінь. І хтозна, чого вона так розгублено відступає, — чи так положено за ходом п'єси, а чи вона відступає з переляку, від очей тих, що сидять в перших лавах партеру... Чи від несамо­вито розпалених очей «гальорки»...

В залі мертва, понура тиша. Мовчанка. І понурість тієї мовчанки стає все виразніша. Лавина котиться сама. Нагнічення в заданім якоюсь невідомою силою психо­логічнім напрямку наростає само собою. Якимось ди­вом старі, заяложені слова повертаються зовсім новим кутом і сяють, як удари блискавки.

Маруся Богуславка шукає невільників, почувши від Ахмета, що ті невільники десь працюють тут. «Де ж, де ж вони?!» — і взнавши від нього, що тих бідолах десь тут в льохах дуже карають і мордують, сплескує руками і до залі:

 

О злочинство!

Яка страшна омана! Значить, тут

Така ж, як скрізь, дратівля мого люду?!

Невольництво! О зрада!.. Спала я

На подушках шовкових і не знала,

Що вся пиха й розкіш ця ось райська

Купована за кров і сльози бранців...

Боже мій!

Учувсь мені знайомий, рідний голос!

Веди! Веди!..

 

В залі йорзання в перших рядах, а на гальорці наеле­ктризоване мерехтіння очей.

Маруся зауважила циганку й велить Ахметові поклика­ти її, а почувши, що циганка говорить її мовою, скинулася:

 

— З України циганка!!.

(До Ахмета). Відступися!

Ті сама я хочу розпитати...

 

Мати впізнає дочку, дочка впізнає матір, що боси­ми ногами прийшла шукати її й усіх бідних невіль­ників...

Ганна розповідає дочці про дім, про край, про те, як багато невільників працює тут, про смерть її брата Сте­пана, про Софрона... Яка мука, яка пекельна мука для нещасної Богуславки!

 

Не знала я, не відала... Клянуся...

Яке страшне пробудження від сну!!(Озирається по залі).

Яка собі роблюся я гидка!

Сп'яніла я, чи одібрав Бог розум...

Ой лелечко!..

Навіщо ж ти пустила на цеп світ

Своє дитя, на горе, на гризоту,

На поквіл злий...

 

Маруся пропонує матері свій турецький ятаган і про­сить, щоби вона вкоротила її муки.

...Тни у серце

Щоб на ножі все кров'ю запеклося.

Геть прічусе! (Зриває геть оздоби). Запроданки оздоби!

Здобуті ви за рідну братню кров!..

О як тепер ненавиджу себе я!..

 

Але мати не тнула ножем. Ще келих не допитий до дна. Ще його треба їм допити. Удвох. Ворог мусить зло спокутувати кров'ю. А вони мусять упитися помстою. Ні, мати не ткнула ножем.

 

— О моя доню люба!

 

..........................................................................

 

Третя дія закінчилася без аплодисментів. Завіса поволі закрилася при гробовім мовчанні. Аж дивно. І моторошно усім за сценою...

А Страменко в переднім ряду вже посміхається, ро­зуміючи це мовчання по-своєму, як і належиться, й обер­таючись до другого й третього ряду, — мовляв, «а що, хіба я не казав! Наше радянське соціалістичне суспільство не таке, брат, дурне, щоби піддаватися якійсь там дрібно­буржуазній наївній мелодрамі, отакій от шараварщині!» Сазонов позіхає скептично, з виглядом душероздиральної нудьги. Чорт його розбере, цього щелепатого.

А режисер квапився. Перерва була надзвичайно ко­ротка, власне, її не було, — завіса закрилася тільки для того, щоби він — режисер — глянув з одчаєм у дірочку в завісі на душероздиральне позіхання Сазонова в першім ряду. Він те позіхання зрозумів по-свойому; він, як досвідчений режисер, помітив з одчаєм уже давно, що з виставою творилося щось неймовірне, що все з'їжджало набік, вихопилося з-під його керма й котилося чорт його знає куди, усім опанувала якась масова психоза. І вже він не міг нічого вдіяти. Він тільки боявся, що не дадуть до­грати п'єсу до кінця. Хай вона дійде до кінця й тоді всі по­бачать, що все в порядку... Але тільки би дали закінчити. Через те він зарядив не давати антракту, тільки відділи­ти коротким зашморгом завіси дію від дії і зразу знову — вчвал до фінішу! Не давати глядачам, власне, отим вер­шителям долі, опам'ятатись. Пустити останню дію, як могутній заключний акорд, без жодного інтервалу, і там — хай хоч небо завалиться, там кінець його оцій бо­жевільній напрузі... Крім позіхання Сазонова, режисера надзвичайно збентежила понура мовчанка партеру й «гальорки», — якась тривожна, незрозуміла... Чи не пах­не це катастрофою й для вистави, й для театру взагалі, — бо в холодності тій вичувається вже смертний вирок най­вищого судді, громадськості... Але хай котиться все до кінця, як було, з усього розгону. Кінець вінчає справу.

Світло в залі блиснуло на мить і стало знову пример­кати. Вдарив хапливо гонг — перший... другий... а за тим і третій... Світло погасло.

Чубенко навіть не встиг випити шклянки пива...

Остання дія йшла на граничному регістрі нервового напруження. Сластьон зразу не збагнув, як і інші, що тривожне мовчання залі — то мовчання грозове, то мовчання страшне, яке може розрядитися в зовсім не­передбаченому ніким напрямку.

В тій мовчанці дія котилася до фінішу з повного розгону.

Всі блискучі монологи, всі надзвичайної сили кадри, з такою любов'ю виточені й вистилізувані, йшли без оцінки, без зовнішньої реакції... Навіть тоді, коли Мару­ся Боїуславка, вкрай розтерзана своєю трагедією, зро­била героїчний, всеокупаючий вчинок, — звільнила на­решті всіх невольників і свого милого з кайданів, з не­волі, з немилосердної каторги, — тиша залі не розсипа­лася аплодисментами.

Та тиша тільки ще більше набрякла... Сопла... Кой-де сьорбала носом...

І тільки тоді нарешті, коли нещасна Богуславка не в силі виплутатися з внутрішньої колізії, не в силі пережи­ти своєї власної душевної катастрофи, трагедії «запро­данки», кінчає життя самогубством, коли роля Марусі Богуславки, так прекрасно зінтерпретована й осучасне­на відважною Атою, була зіграна до кінця, коли над тру­пом Марусі Богуславки-Ати, розпростертої на кону, мовби розіп'ятої перед очима залі, поволі поповзла завіса, — вся заля глибоко зітхнула...

І хтось десь спазматично заридав...

То Людка Богомазова... Так, то та пропаща дівчина впала на спинку крісла й запихала рот шовковою шаллю...

А тоді почалося щось несамовите. Спочатку то були шалені оплески, й крики «браво!», «слава!», й тупотнява безлічі ніг. Відкрилася завіса й вийшли перед рампу всі виконавці: режисер, асистенти, актори — одаліски, спаги, яничари, турки, запорожці, шляхтичі, Маруся Бо­гуславка, мати Ганна, Степан, Софрон, всі... Розкланя­лися... А грім оплесків і крики не вщухали, навпаки, все наростали... Більше. Більше. Завіса відкривалася й закривалася кілька разів, і виходили виконавці... Всі!.. а грім ще дужчав. В передніх рядах партеру вважали, що акторів винагороджено досить і почали зводитись, але оплески, тупіт ніг і хаос голосів загрохотав так, що зму­сив передні ряди сісти, прибив їх, як градом. І раптом в тім грохоті, в тім хаосі, ніби пояснюючи причину такого шалу, в кількох місцях одночасно закричало кілька дзвінких голосів в рупори долонь:

— Художника!! Божевільного!!.

Мов на команду цей крик був покритий ревом і гро­хотом цілої залі:

—  Художника!!!

— Божевільного!!!

— Божевільного!!!!.

В передніх рядах замішання, якийсь рух, а зала ще більше несамовитіє.

А коли нарешті відкрилася завіса й блідий дирек­тор театру вивів до рампи за руку Петра Сміяна, що йшов покірно й байдуже за директором, в залі вибух­нула така буря оплесків, тупотняви, несамовитого крику «браво!!», що, здавалося, ніби стеля рушиться, розпадаються стіни й все летить геть у прірву. Людські серця зірвалися з усіх причалів, люди забули в нестямі, в нападі масового психозу, про все. Всі щось кричали, тупотіли, лементували, сміялися гомерично і били, били, били в долоні, навально й оглушливо, га­тили, мов з кулеметів і гармат скорострільних... Хто-зна, чим би цей шал скінчився, коли б бідолашний ху­дожник, висмикнувши свою руку з руки розгубленого директора й повівши нею по чолі, не дав знаку кудись набік, за лаштунки, і коли би услід за цим завіса не з'їхалася докупи, прицокуючи колечками угорі... Завіса з'їхалася докупи перед постаттю Сміяна, що стояв над світлом рампи, байдужий до всього і з виразом ідеаль­ної індиферентності, відрішеності від усього. Поли завіси не зійшлися щільно внизу, й було видно Сміянові ноги в грубих, латаних черевиках, що стояли, мов укопані, осяяні знизу, — до тієї щілини кинувся директор і швиденько звів поли завіси докупи.

Грохіт в залі нагло вщух. Урвався, мов на помах чарівної палички, і люди з шумом повалили до дверей у всі боки, виливаючись з них, як кипляча вода. Було таке враження, що кожен нагло протверезів і в нападі каяття та жаху намагався якнайшвидше видертися й утекти звідси. І в той же час ніби кожен в душі сміявся й тріумфував, — зухвальство заховалося всередину, мов равлик у мушлю, й визирало крізь вузенькі щілин­ки прижмурених очей, що їх люди ховали один від од­ного, опускаючи голови, втягаючи їх в плечі й шпарко, весело розбігаючись у всі боки... А грім того, що тра­пилося з тією «Маруською», викотився на вулицю, на площу й помчав геть у всі кінці з юрбами, що так дов­го чекали й нарешті дочекалися й тепер розходилися в гомінкій нічній темряві...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6413
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5950

Пошук на сайті: