Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 70)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6358
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5887
В залі лишилася стояти лише маленька купка перед бар'єром оркестру: розгублений і люто насуплений Сазонов з готовим до скоку Зайдешнером, червоний, мов варений рак, Страменко, Калашников, Шубін, Говоров, уповноважений Головліту, тов. Маслов, Добриня-Романов і Чубенко. Не було з начальства Павла Ру­ка, він, стривожений і усміхнений, пішов десь з масою молоді. Не було й Людмили Богомазової, — її, запла­кану й пригноблену, десь винесли людські хвилі... Так само, як винесли й усіх «благонадійних» та «пра­вовірних»...

Чубенко був п'яний, — стояв, похитуючись, перед Сазоновим, а лице його сяяло, — він стояв в точно відтво­реній мимохіть позі того запорожця з Рєпінової карти­ни, що так загонисто оскирився, взявшись у боки й розвісивши свої піваршинні вусяра. Він був увесь втілен­ня безмежного, хоч і безсловесного, тріумфу. Зухвалий вигляд Чубенків аж наче кричав у лице Сазонову:

— «Ага!!. А ти казав, «нема грому»! Маєш! Чортів ти сину!»

А посеред сцени за завісою стояла приголомшена Ата й тисла руками скроні. Вона була безмежно схвильо­вана й здивована, й розгублена, й сміхом осяяна:

— Ух! — замружила очі дівчина й струсонула плечи­ма: — Всі... Всі равлики вилізли зразу!!. Мільйон!

 

XXXIII

Розділ кінцевий

 

Це була демонстрація. Без сумніву. Стихійна, неперед­бачена і немисленна. Але — доконана. І тепер всі чекали справжнього грому. І той грім ось-ось мав би грянути.

Петро Сміян, Ата, Сластьон, директор, Ольга і всі інші, увесь колектив чекали на ранок великих подій. То­го, чим скінчилася їхня прем'єра, ніхто з них не передба­чав і ніяк не зміг би передбачити. Лявина впала на них... Власне, ця впала не на них, на інших, але наступна, цією спричинена, впаде на них. Чекали арештів, обшуків, слідства, допитів — усього, що в цій країні належиться в таких випадках.

І великі події прийшли... О Провидіння! Мають же люди іноді й щастя! Великі події прийшли, лише зовсім неждані й негадані...

На другий день у неділю раптом з усіх гучномовців грянуло:

—  Війна!

Немов грім з ясного неба:

—  Війна!

Іхенхаузен — Ст.-Блазієн

1952—1956 рр.

 

 

 

 

«ДЕРЖІТЬ ПОЇЗД!»

(уривок з другого тому роману «МАРУСЯ БОГУСЛАВКА»)

 

Уламки розбитих армій, корпусів, дивізій і полків панічно котилися через місто на схід. Це була лише част­ка того, що котилося на схід на величезнім просторі від Чорного моря до Балтики, всіма шляхами, дорогами й стежками, і так навпростець. Але й ця частка не потовплювалася на широченному тракті - вона творила суціль­ну лавину, що стугоніла й ревла цілий день і цілу ніч че­рез місто, десь на Харків, за Дін, на Урал, не зупиняю­чись. Спочатку то були лише біженці, жидівські родини, родини відповідальних радянських і партійних праців­ників, а також родини військових командирів, з усіма їхніми пожитками — столами, стільцями, шахвами[68], кур­ми, кроликами. Навантажені на великі авто, родини військових командирів часом мчали в супроводі самого господаря, що при повному озброєнні теж возсідав на по­житках, супроводив родину на схід, невідомо від кого охо­роняючи її в дорозі. Потік машин і підвід з евакуйовани­ми пересновувався величезними чередами худоби: корів, овець, свиней і коней... Вимучена, хора, з побитими копи­тами й ратицями худоба ледве повзла; її обганяли маши­ни, спихаючи геть у канави, на пішоходи, притискаючи до парканів. Потім у цьому потоці біженців і худоби почали гасати машини військових частин. Вони теж котилися на схід, а так як вони військові, а не цивільні, то правом військового часу вони летіли з ревом чимдуж, розштовху­ючи цивільних, розполохуючи череди худоби. Над тим усім захеканим потоком кружляла паніка.

А місто тим часом жило досить «нормально», без жодної паніки, навпаки — у веселому чеканні, у веселій лихоманці. Правда, державний апарат спаралізувався остаточно, але військомат з усіма його мобілізаційними пунктами працював досить справно. Та ще справно пра­цювали кіоски броварні біля мобілізаційних пунктів і взагалі по місту, де продавалося пиво в необмеженій кількості. Завдяки шаленій гонитві лавини втікачів, а також завдяки пивові настрій у мешканців міста був піднесений, всі були як наелектризовані. Стан небува­лий, незвичний, — стан істот, що відчувають на собі хід колосальних перемін.

Лавина військових розбитих частин та зевакуйованих цивільних, разом з потоками худоби, котилася че­рез місто на схід, а тим часом у місті спокійно йшла мобілізація, — забирали рештки чоловічого населення на фронт, щоб «спинити напасника». Це була остання й загальна мобілізація, загальний набір до спеціального війська, що офіційно мало вже горду назву «народноє ополченіє». Це «народноє ополченіє», мовляв, як за часів Мініна й Пожарського, мало доконати історичну рятівничу функцію — заступити грудима «Вітчизну» і врятувати її. Забирано до цього «ополченія» рештки «людського матеріалу» — всіх калік, всіх білобілетників, всіх тих, кого з будь-яких причин не взято до армії раніше, в тім числі й «класово ненадійних», всіх позбавлених колись права носити зброю через соціальну (класову) й політичну неблагонадійність, а також всіх чоловіків, здібних ворушити ногами, віком до 55 ро­ків. Всім наказано зразу з'являтися на мобілізаційні пункти з торбами, бо після мобілізаційної процедури відбудеться «формування» й «відправка». Нікого не відпускалося додому.

Петро теж з'явився на свій мобілізаційний пункт. Він знав, що за ним старанно пошукують (принаймні ще два дні тому) агенти таємної служби, а тому загуби­тися в армії, у хаосі фронту, — це був би для нього рятунок. Це його цілком влаштовувало. Так само, як влаш­товував його швидкий темп всієї процедури. Спершу він дуже вагався, — ану ж його там схоплять та й по всьому. Хотів піти десь на далекий мобілізаційний пункт, або навіть податися до іншого району. Мудру­вав, мудрував та й махнув рукою — з'явився на мобілізаційний пункт іменно своєї військової дільниці. Що буде. Взнав, що у воєнкоматі працюють люди зовсім чужі, нові, прибулі з заходу, та що темп там та­кий скажений, що про якесь там пильнування тепер уже дурних приписів не може бути й мови.

Навколо мобілізаційного пункту товпилися величезні маси «народного ополченія». Люди стояли гуртами, сиділи на канавах, лежали попід парканами, поклавши го­лови на полотняні торби. Одні вже пройшли процедуру й чекали «формування», інші Іце тільки проходили. Багато людей було знайомих Петрові — сусіди, уличани, а також люди з тієї частини міста, де він родився й виріс; здебільша все люди старші, лише де-не-де траплявся парубок або зелений юнак. Вся маса «народного ополченія» складала­ся переважно з людей літніх, зі стариків, що вже відбули дві війни — першу «єрманську» й громадянську, а оце кли­чуть їх на третю. Бо без них, либонь, не буде діла.

Знайомі віталися з Петром радісно і в той же час зди­вовано, стурбовано, очі їхні так і гукали:

— Агов! Та ти що, здурів, чоловіче? Чого тебе сюди принесло?!

Петро вже думав, чи не вернутися йому справді. Але куди? Та ж прийшла така смуга в його житті, коли для нього вже немає виходу. Смуга така, коли він може лег­ко втратити голову ні за що, ні про що. Знайдуть, схоп­лять і вже його ніхто ніколи не бачитиме й сам він теж нічого не бачитиме, — зразу десь вчинять розправу «без суда й слідства». Військовий час — це час спрощення, час особливої анархії й особливого беззаконня... До речі, це може статися саме ось тут.

Відчував, що йому трохи бракує повітря, але тим ча­сом став у чергу й та черга потягла його, мов конвеєр, до середини.

Затягло його до середини й тут він радісно зітхнув. Атмосфера цілковитого спантеличення й цілковитої новизни. Напевно, всі сексоти давно вже повтікали геть, як повтікали й усі колишні великі й навіть дрібні началь­ники. Серед персоналу мобілізаційного пункту воєнкомату жодної, бодай приблизно знайомої фізіономії: все якісь чужі, захекані, замотеличені люди, опановані га­рячковим поспіхом. Навіть більше того — серед того персоналу жодної військової людини, або людини у військовій формі. Самі цивільні чи вдягнені в цивільну одежу. Вся процедура мобілізації «народного ополченія» відбувалася досить комічно: біля одного столу цивільний питав про військовий білет, — якщо його не було, то він навіть не перепитував, де білет дівся, а просто записував прізвище на-слово й скеровував до лікаря. Лікар питав, чи ополченець скаржиться на якусь недугу. Якщо ополченець скаржився, то лікар (до речі, без жодних лікарських реліквій і навіть без халата) сту­кав його по голих грудях пальцем або щиколоткою, слу­хав на-вухо, що в тих грудях робиться, потім оглядав ру­ки й ноги й гукав: «Здоров!» Бо ж руки й ноги вцілості, що видно навіть неозброєним оком. Після того ополче­нець проходив ще біля двох столів, де його питали про рід зброї, якою він колись орудував в армії, вік, стать, адресу родини... Після того відбирали всі документи й видавали квитанцію... Все. Чекайте відправки. Обмун­дирування й зброю — «видадуть там».

Петрові сподобалася ця спрощеність процедури, ця недбала імітація закону й порядку. Він уперше в житті бачив на власні очі цілковиту поразку проклятої спеціально совєтської гіпертрофованої бюрократії, тієї бюрократії, що печінки переїла своїми безконечними анкетами, призначеними пильнувати т. зв. «бдітєльность», своїми безглуздими та образливими запитання­ми. Все вдарив параліч. Наочний доказ, що новий вік, нова ера гряде десь, гряде невблаганно. На серці було легко, навіть радісно.

Мобілізаційну процедуру Петро перейшов швидко й легко. Його зачислили до якоїсь там «першої сотні, першого батальйону». А далі більше нічого не сказали — ані назви полку, ані іншої військової частини, ані ро­ду зброї. Чи то військова таємниця, а чи то мало би просто називатися «Перша сотня, першого батальйону Народнього Ополченія з міста Нашого». Веліли чекати на вулиці.

Петро опинився на вулиці. Вибрав затінок межи ку­щами акації й попростував туди. Там його зустріли знайомі обличчя уличан. Це були старі, спрацьовані люди: похмурий і мовчазний, як осіння ніч, довготеле­сий Ставицький, коваль з професії, але дуже подібний до столяра Гилимея з театру — такий же кістлявий і довгорукий, немов орангутанг; другий — Арсентій Чичай, бондар; третій — Семен Очерет, кожум'яка; і ще кілька осіб. Кожум'яка Очерет підморгував Петрові, показав очима поруч і прошепотів: «Сідайте, Григоро­вичу, з нами». Вони сиділи або напівлежали й випивали по чарці. Посередині на ганчірочці стояла пляшка кала­мутного самогону, лежала часничина й кілька помідорів. Усі тягли з пляшки по черзі, приціляючись до сонця та намічуючи межу порції великим пальцем. Пили пильно, понуро, не кваплячись. І всі були напідпитку вже. Але не від цієї пляшки. Вони впилися ще вчора, а може, й позавчора та так і не висихають, підливають потрохи. Почастували й Петра, і він не відмовився, випив ковток за здоров'я старших. Петро знав усіх присутніх ще з часів свого дитинства, бачив їх тоді в усій їхній красі й величі. Ось цей Ставицький ко­лись пишався й цвів на всю околицю, приїжджав було до батька в драгунській уніформі і зводив з розуму дівчат та молодиць. Він тоді служив у драгунах, був гар­ний, високий і міцний. Хоробрий був вояка. Пройшов крізь вогонь першої війни й уцілів. Потім служив у «червоних гусарах» по мобілізації й так само, як і раніше, гордо носив свою уніформу завзятого кіннотника. Потім минули роки... Зараз він худий і згорбле­ний, виснажений злиднями й тяжкою працею. Та й літа вже. Уже йому за півсотні перевалило. Тяжка праця й літа згорбили спину й унесли диспропорції в його, ко­лись прекрасне, велетенське тіло. Тепер хребет його зігнувся, а руки витягнулися від праці й були довгі, як у орангутанга, ноги ж від ревматизму підкорчилися. Очі його безупину сльозяться, — вже він, напевно, не доба­чає, але ані не подбав сам, ані не подбав для нього хто інший за окуляри. Рід його давно розкуркулено й слід щез, а він уцілів, бо коваль та й колишній червоногвардієць-гусар. Такий от він. Одначе його не забраку­вали. Та й, мабуть, тим би його образили, — військовий дух ще жеврів у ньому. Особливо коли він вип'є келих горілки. Зараз він сидів під кущем, спершись ліктем на торбу, а буйною головою на лікоть, і дивився тупо на руді ніски своїх опорків (він був у опорках замість чобіт). Другим Петровим сусідом, знаним з дитинства, був Арсеній Чичай. Колись силань на всю вулицю — коня підіймав на плечах, солдат лейб-гвардії його імпера­торської величності. У війну — тричі кавалер Георгієвського хреста й носій багатьох медалей. Вислу­жився на поручника, а потім, в революцію, був змобілізований до червоної гвардії, пізніше був у полку «червоного козацтва». Кілька разів ранений. Але після революції цього йому ніхто не зарахував, забули. Одна­че «поручника» не забули, як не могли забути й лейб-гвардії, — кололи очі скрізь і всюди. Після революції він — бондар, «кустар-одиночка», систематично обкладуваний фінінспектором, як «дрібний буржуй», а пізніше й зовсім стероризований тим фінінспектором з метою загнати його до артілі. Але Чичай не здавався, до артілі не йшов, боронив свою свободу — волів тягти злидні, з горя пиячив немилосердно, що заробляв, те й пропивав. А колись рід його увесь був статечний, всіма шанований і поважаний. Зараз Чичай сивий, як голуб, з сухим об­личчям, на якому вражав орлиний горбатий ніс, — як той козарлюга з гоголівської «Страшної помсти». Теж похмурий і мовчазний, і сумний — придавлений якимсь болем надмірним.

Пошук на сайті: