Над ранок вигін виглядав, як велетенське побоєвище з казки про богатирів, — побиті вороги лежали ку­пами, один на одному, а богатирі обернулися в тополі. Перемучені люди не витримали й над ранок поснули, як де хто сидів, звалившись набік, і тепер лежали мо­рем трупів. Лише де-не-де, хто лишився живий і, пока­хикуючи з перестуди, крутив цигарку. В числі таких був і Петро, сон не міг зломити його. Він сидів під топо­лею, курив цигарку з махорки, завернутої в газету, й ди­вився на людське звалище, як воно сходило туманом і як з-за обрію до нього йшов ранок. Темрява на обрії ніби репнула і в щілині показалося небо. Воно спершу було булане, а потім взялося прикро червоним кольо­ром, як розіллята кров. Щілина між землею й темря­вою все більшала, нарешті з неї повіяв холодний віте­рець — це ранок.

Легенький туман закурів, неначе пара від людських тіл, від людського дихання. Десь голосно й тонюсінько заплакала грудна дитина й від того плачу весь простір заворушився, ніби, це хтось протрубив зорю.

Все складалося на те, що колону поженуть не на захід, а на схід. Логіка була за те: щоб це «народне опол­чення» воювало, треба було спершу його обмундирува­ти, взути, озброїти, вишколити, нарешті постачити ма­хоркою й сухарями, а тоді вже «марш-марш!» Так твер­дила елементарна логіка.

Така перспектива Петрові не подобалася. І всім во­на не подобалася, бо всім хотілося на фронт, на захід, і то якнайшвидше, бо рятунок здавалося був лише там. Єдина надія на те, що в цій безглуздій країні взагалі немає жодної логіки. Отже, часом і безглуздя буває до серця.

І сталося всупереч людській логіці.

 

XIV

 

Перон і весь простір навколо станції, за станцією й по той бік залізничних колій захряс народом. Біля перо­ну стояв довжелезний ешелон товарових, так званих «телячих» вагонів і в ті вагони щойно повантажено напівголу й напівбосу колону «народнього ополчення». Поки її вантажено, прибула ще одна колона, з іншого мобілізаційного пункту, так само супроводжувана ма­сою жінок і дітей... Цю колону теж стали запихати в той самий ешелон. Вагони були пристосовані до перевозу війська, — в них були настелені лави внизу, а потім ши­рокі «нари» посередині і нарешті широкі полиці вгорі. Так що в кожен вагон влазило багато душ. За царя сю­ди влазило «сорок человєк ілі восєм лошадєй», а тепер напаковувалося чоловік по вісімдесят, натоптувано «до отказу», тобто так, що й повернутися не можна було. Всією процедурою такого несамовитого натоптування на пероні ніхто не керував, самі люди вантажились і на­топтувались, а той, що керував, сидів десь у станції й усе його керівництво вичерпувалось наказом «Ванта­житись!», і ніхто його не бачив, лише бачили ті кілька чоловіків, яких було ще вчора призначено на коман­дирів — вони ходили в станцію, виходили звідти, чуха­ли потилиці й дивилися, як люди виконують і переви­конують наказ. І ніхто не бунтувався ані сперечався, — кректали люди, тислися, один одного підсаджували та підтягували за руки... Люди тислися у вагони, як прире­чені, що їм уже не було ані вибору, ані рації опиратися, що єдину потіху бачили вже лише в тому, щоб «усі ра­зом», щоб «усім однакова доля». Вони один одного підбадьорювали й навіть жартували.

Жінок і дітей з приходом другої колони збільшилося й тепер їх стояло справжнє море. Те море чекало пону­ро й напружено, подекуди гомоніло або схлипувало, затопило все навколо. Матері тримали малих дітей на ру­ках, а старшенькі дерлися на палісадник, на дерева, на дах станції.

Петро стояв у середньому вагоні в дверях, притис­нений до дебелої лати, якою було загороджено вихід, і дивився на грона очей, на сіре море провожатих. І пригадував щось аналогічне, вже колись бачене, а са­ме — проводи новобранців на фронт під час Першої світової війни на ось цій самій станції. Але тоді було не так: на рейках стояв ешелон, навантажений вже об­мундированими скороспеченими солдатами, а його проводжали родичі; тільки ті всі родичі тоді були по той бік станційної огорожі й могли лише махати рука­ми, прощаючись. Біля лати отак у вагоні стояв тоді його батько, а він — Петро — був серед родичів. Уся площа перед станцією і всі навколишні вулиці були тоді заставлені підводами, запряженими баскими кіньми, на яких родичі приїхали проводжати своїх синів, батьків, чоловіків, коханих. Ті сини, чоловіки, батьки й кохані, всі геть розпалені горілкою, ревли у вагонах душуроздираючих пісень: — «Зібралися всі бурлаки» та «Послєдній нонішній деньочок», гронами нависали в дверях і махали руками з вагонів, а по цей бік, постававши на возах, на стовпцях, на огорожі й так просто спинаючись на пальці, плакали матері й діти, жінки й сестри, махали хустками, хрестили, хрес­тили... Це було колись.

Зараз не видно ніде жодної підводи, жодної коняки, — матері й сестри, жінки й кохані прийшли пішечки босоногі, з малими дітьми на руках, а старшенькі три­малися за поли та за подоли. Вони всі старалися не плакати, лише мерехтіли вогкими очима, стримували­ся. За ці роки, що промайнули від тієї мобілізації до сьо­годні, люди втратили не тільки коней і підводи, вони втратили, либонь, і здібність на все боляче й голосно реагувати, втратили здібність ридати. Звикли терпіти. Безконечно й покірно терпіли, та й потомилися від плачу. Ось вони, ті матері й сестри, й жінки — якісь отупілі, понурі, неначе з дерев'яними обличчями; ху­денькі замурзані діти, — стоять суцільним морем і ту­по дивляться на червоні вагони, у яких товпляться в кілька ярусів на дверях людські обличчя, почорнілі від мовчазної журби й голодухи, від безсонних ночей... Неголені обличчя їхніх батьків, дядьків, братів, чо­ловіків... І вже не можна їх вирятувати. Це як присуд злої долі, ні, це як Божа воля, що перерішенню не підлягає. І немає кого просити, і ніщо все одно не до­поможе. Напхали їх у вагони, загородили глицями і — прощай, прощавай...

Спереду тихо димів паротяг. Але не подавав знаку, що він збирається їхати. Ешелон стояв нерухомо.

Далеко в юрбі Петро побачив Ату — і серце його затріпотіло. Це ж вона прийшла його проводжати... І його теж прийшли проводжати! А Ата спиналася на пальці й махала йому здалека хусточкою, вона хотіла протиснутися ближче, але не могла — море жінок і дітей стояло непрохідне.

Але ось кочегар підкинув вугілля, дим заклубочився буйно, зашипіла пара, — паротяг швидко набирав сили... Море загойдалося, неначе прокинулося, закле­котало, розітнувся десь зойк і плач, і той зойк і плач швидко перетворився в суцільне ревище, і те ревище все наростало, — всі квапилися прощатися, всі щось кричали своїм, щось просили, щось наказували, чо­гось вимагали. Розхристані й розпатлані жінки підіймали високо на руках дітей... Всі наче стерялися... «Виходить, що вони не забули плакати, не розу­чились ридати!»

Паротяг дав оглушливий гудок, шарпнув, — і все на мить завмерло, захололо...

І тут раптом різонув повітря несамовитий, божевіль­ний жіночий крик:

— Держіть поїзд!!!

Такий божевільний, шалений крик.

Велетенська юрба, зірвана тим криком з місця, в од­чайдушному пориві, з плачем і лементом кинулася на поїзд, вхопилася за буфери, за двері, за дошки, за рами залізні, за вугли вагонів — за все, за що можна було вхо­питися пальцями, здираючи на них нігті, і подалася на­зад... Назад!.. І — поїзд не зміг рушити, паротяг забуксу­вав, затараторив на місці, а потім помалу поповз назад з ешелоном... По юрбі прокотився рев тріумфу. А в тім реві, то тут, то там, хтось безтямно кричав, підбадьорю­вав, ніби справді в цьому був порятунок:

— Держіть!.. Держіть! Назад!

Поїзд поволі котився назад.

Машиніст визирнув з віконечка, подивився на море збожеволілих жінок і дітлахів, витер кулаком очі, вися­кався й, діставши кисета, почав крутити цигарку. Скру­тив, закурив, ще раз витер очі, а через плече непомітно сказав щось помічникові. Ешелон покотився назад швид­ше. Швидше. Людський прибій відлинув від вагонів, жінки й діти пустилися, бо ж ешелон котився назад, — що й було очевидною перемогою... Ешелон здав далеко на­зад, аж до семафора. Розбурхане, безтямне море лиши­лося на пероні. Потім ешелон враз брязнув буферами, паротяг рвонув наперед і, набираючи.швидкість, поволік довжелезного хвоста мимо станції. Паротяг ревів скаже­но, попереджаючи про небезпеку, щоб ніхто не підсту­пав... І вже тепер його не можна спинити. Машиніст ви­тирав лице хусткою й махав рукою — прощався.

Море заревло, залементувало, найодчайдушніші з жінок пробували хапати за вагони, але падали збиті з ніг. Марно. Тепер уже його ніщо не спинить.

Людське море хлюпнуло услід за поїздом. Але поїзд усе прискорював темп і ті, кому вдавалося вхопитися за буфери чи за зчеплювальний гак останнього вагону, не могли поспіти, спіткалися об шпали й падали, а через них переступали інші і бігли, і бігли услід...

З дверей вагонів махали грона рук, ніби кликали, і зда­валося, що жінки й діти біжать навздогін тому, що їм батько чи чоловік, чи коханий на прощання забув щось сказати, щось найголовнішого і найважливішого, і тепер кликав... І як не доженеш, то так до віку й не знатимеш, що ж він хотів сказати, може, востаннє... Але вже не до­женеш. Юрба безтямних і розбитих горем забігли аж за водокачку. І там стали... Поїзд зникав з їхніх очей. Зникав. Ставав лише сірою смужкою. І нарешті канув за синіми козацькими могилами. Прогримотів десь на захід.

Серед тих, що не кинулися за поїздом, а лишилися на пероні, була Ата. Вона махала хустинкою до поїзда, зна­ючи, що серед грона рук є й Петрова рука і що та рука розпачливо махає до неї й тільки до неї. Але Ата маха­ла хустинкою не тільки до Петра, вона махала до всіх. В цю хвилю всі для неї були близькі й рідні до сліз.

Коли поїзд канув за козацькими могилами, Ата ви­терла хустрнкою очі й швидко пішла геть зі станції.