Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 9)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6385
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5915
«Павлик» зовсім не «Павлик»... О, ні! Так фамільяр­но зверталася до нього тільки мати колись, а тепер звертається тільки одна дівчина, одна така от диктаторка над його серцем, хоч і безпартійна, хоч і не свідома цієї своєї жорстокої диктатури... Більше Павла Гука ніхто не називав «Павликом». Його місце в суспільно-політичній ієрархії таку назву виключає, бо він стоїть у ряду великих «тузів». Молодь називає його півжартома-півсерйозно «четвертим вождем областs» (перший — начальник НКВД, другий — секретар КП(б)У, вождь партії, третій — голова Облвиконкому, вождь трудя­щих, і четвертий — вождь комсомолу, вождь молоді). Звичайно, це не зовсім так, бо вождів є занадто багато, і Павло Гук, може, від багатьох ранuою нижче, і взагалі згадана нумерація не цілком відповідає дійсності. Бо як­би цю нумерацію продовжити за такою її логікою, то виходило би, що п'ятим вождем треба рахувати провідника піонерів, шостим — жовтенят... А тим ча­сом є такі «аси», як генерали й генерал-полковники в місцевій дивізії і комісари та інші, взагалі екстериторіальні, «риби» в місцевім полку, що вважають себе вищими за всіх місцевих вождів. Є й начальник міліції, є й цілий синедріон «вождів», іменований Бюро Обкому КП(б)У, є й голова Жінвідділу (теж вождь, та ще який!), є й директори радгоспів, як поміщики могутні, є й ди­ректори інститутів, технікумів або директори заводів, безпосередньо підпорядкованих Москві, як-от: авіаційного, труболиварного, тракторного (все-бо це війсь­кові об'єкти). Так що Павло Гук не четвертий вождь області, якщо брати фактично. Але все ж — і він велика «риба». З усіма іншими «рибами» він на одній нозі... Гне виглядає зовсім на Павлика. Почуття великої відпові­дальносте й його суспільно-політична роль наклали на юнака сувору печать, а вічна переобтяженість суспільно-громадською й політичною працею, як також розумо­вий характер тієї праці, що вимагає колосального і постійного напруження інтелекту, напруження всіх ду­шевних сил (а особливо потребує душевного й нервово­го напруження стан вічного балансування на достославній хисткій линві т.зв. «генеральної лінії») — зроби­ли його передчасно суворим, занадто суворим, і занадто дорослим; опанцерованим в офіційний маєстат партії та комсомолу.

Одначе замітним в суспільстві робить Павла Гука не так його офіційне місце, як його особисті властивості. Він інтелігентний. Вродливий. І гордий. Тільки не з чваньковитости гордий, а тому, що походить з найниж­чих соціальних низів, а вибився власними силами вго­ру... І вгору не на якесь там формальне місце вгорі, а та­ки вгору, до людських вершин, якими є освіченість, знання... Хоча трудно сказати, де справжня причина йо­го гордості. Бо й сама гордість та — особлива якась, презирлива; попри всю свою молодість, він має презирливо укладені кутики уст, так ніби душа його все з чо­гось іронізує. Щось має в собі. Але ніхто не шукає тих глибин «чому» та «через що». Всім ясно й так, згідно їхнього світорозуміння, — це хлопець гордий, бо зави­соко стоїть. Справді, Гук мав би підставу гордитися са­ме цим. Серед усіх партійних вождів і найвищих партійних стовпів области він один має закінчену висо­ку загальну освіту, а також закінчену високу спеціальну політичну освіту. І про це не тільки написано в його па­перах, а це пробивається з обличчя й з усієї його по­ведінки, з стилю праці, з розмов, з публічних виступів і, нарешті, з манери триматися в товаристві. І з стилю життя. Він дуже багато читає, вчить чужі мови на дозвіллі, має колекції з рідної зоофауни й орнітофауни (тварин і птахів, яких сам препарує[10]), він добрий промо­вець з ерудицією. А походить Павло Гук з бідної се­лянської родини. На тлі загального анальфабетизму[11] й примітивності місцевих соввельмож такий високо­освічений, хоч і молодий, їхній колега — це явище не­абияке. Висока освіта вкупі з простим соціальним по­ходженням і ряд талантів, від Бога даних, — можливо, це й є джерело гордості юнака. А що є джерелом пре­зирливого заломлення кутиків уст — невідомо...

Ось він сидить за столом свого кабінету, і презирли­вий залом кутиків уст особливо кричущий. Він щось чи­тає, якийсь секретний обіжник надрукований на то­нюсінькому папері, і залом уст стає все презирливіший. Лише трудно сказати, знов-таки, чи те презирство зв'язане з читаним папером, а чи, може, й з тими дума­ми, які блукають незалежно від паперу й ворушать юна­ковими бровами. Він перечитує секретний обіжник зно­ву й знову, обіжник з самої Москви, з ЦК ВЛКСМ, а ду­ми двояться, більшість із них ідуть собі десь зовсім сто­роною — обертаються біля ясного дівочого профілю, за яким він так уперто й так безнадійно упадає, та біля ту­манної постаті того божевільного... Юнакові брови на­хмурюються все дужче й дужче, прямовисні зморшки все глибше перетинають чоло від перенісся вгору. Голова йому робиться все тяжчою, тріщить, розсідається. Відірвавшись від паперу, юнак спирається спиною в спинку фотеля й так сидить, стомлений, задуманий, пе­чальний... Він думає й про те, чого ж це цей обіжник прибув до нього просто з Москви, а не заглянув на хви­лину по дорозі до Києва, адже ж вони мають свій влас­ний ЦК! Що це за оголена зневага; тим більше, що обіжник цей секретний написаний на тему боротьби з націонал-ухильниками і особливо якраз в українському комсомолі! Невже та заповіджена «боротьба» почи­нається з ігнорації Центральних Комітетів національ­них спілок молоді?!. Гм... Зрештою, логічно... Цілком логічно... Гримаса презирлива розтягає кутики уст... Він думає й про те, чого ж це дівчина, прекрасна й свавільна дівчина Ата, так над ним потішається й чим той бо­жевільний так її приворожив, невже ж він справді стоїть йому на заваді...

Він думає й над тим, що Ата безпартійна й тому не визнає (зовсім не визнає!) його авторитету, й як той ав­торитет в її очах здобути? І, нарешті, він думає над тим, чи вдасться йому втягти ту надзвичайну дівчину до ком­сомолу. Чи вдасться? Бо ж він не мас до її душі ключа...

А за вікном сліпучий сонячний день. За вікном в соняч­ному сяйві купається буйно-зелений сад, «сад Баронрадінші» так його називають всі в місті. Цей дім і цей сад були колись власністю барона Радіна, що як генерал у відставці доживав тут колись свого віку. Генерал барон Радін дожив віку ще до революції, лишилася сама бароне­са, яку населення називало одним словом Баронрадінша. В революцію Баронрадінша вмерла чи втекла за кордон, лишився сад і прекрасний дім-вілла власністю міста. Було в нім, в цім домі, й ЧК, були й різні комісаріати, була й школа один час, були й клуби. Все тут перебуло. Все за по­рядком. Було — і зникло десь. Але дім вцілів, і сад вцілів. Тепер в домі-віллі Обком комсомолу, а в саду волей­больні й тенісні майданчики, спеціальний плац для дітей з гойдалками та іншим устаткуванням для забав, і в нім же, в цім саду, ротонда[12] для оркестри й спеціальний поміст для танців. Все це бережуть буйні, столітні дуби й липи, вишикувавшись рядами, утворивши прекрасні ши­рокі алеї навколо й навхрест.

Столітні дуби й липи стоять за вікном, дістаючи вер­шинами вібруюче-синього неба, а в віллі кипить робота — шалено цокотять «ундервуди», бігають діловоди, техсекретарі, заворгінстри, проформоли, піонерватажки, завполіти, кур'єри, делегати з місць, члени бюро, різні босоногі й замурзані «посланці» з заводів, далеких містечок, сіл і колгоспів. Багато відділів і підвідділів розташовано в кімнатах і залях «вілли Баронрадінші». А до всього того прибита табличка на фасаді — на чор­ному тлі дзеркальні літери:

«Н-ський ОБКОМ ЛЕНІНСЬКОЇ КОМУНІСТИЧ­НОЇ СПІЛКИ МОЛОДІ УКРАЇНИ».

Начальник цієї всієї метушні й стукотняви, «четвер­тий вождь» области, зажурений юнак Павло Гук зітхає й цідить крізь зціплені зуби:

—  Сволочі!..

Потім встає й ходить по кабінету. Ходить довго по м'якій, хоч і рядняній, доріжці уповздовж. Нарешті зупи­няється біля столика з телефоном і стоїть, дивиться на телефон, думає. Він думає над тим, чи не подзвонити б оце йому... скажемо, до театру... Хоч почути голос... Зрештою, він може й подзвонити... Чого ж?.. Він може подзвонити куди захоче... Атож... Так розважаючи, Пав­ло знімає рурку й слухає, дме в неї, крутить ручку теле­фонного апарата — й знову задумано слухає... А коли в рурці озивається дівочий голос: «Центральна!», Павло раптом міняє намір і каже:

—  Комутатор НКВД!

Коли озвався дівочим голоском «Комутатор», Павло каже:

—  Кабінет начальника Облвідділу... Дякую... Це ти, Сазонов? Здоров... Ох-х!.. Я хворий... Ти вчора, кажуть,

мене викликав?.. От бач... А я зовсім, зовсім хворий... Та, мабуть, грип... Може би, ти приїхав сюди?.. Ні, я не мо-о-жу... Крім того, є тут одна справа, що потребує твоєї мудрості... Так, жду. Салют!

Почепивши рурку, Павло стоїть і посміхається. Той хитрий лис Сазонов хотів би бути старше всіх, і він фак­тично й є старше всіх. Але він не є розумніший всіх. Він за всім нюшить і все знає, лише не знає одного, що він ду­рень; хвалькуватий, зазнайкуватий дурень, провінційний Пінкертон... А десь глибоко засіла досада від свідомості, що цей зайда все-таки — господар в його місті. Хоч круть-верть, хоч верть-круть, а цей зайда всіх тримає в кулаці. Та в якому кулаці! Проте він його виманив зараз з барлоги, і це добре. Він хотів бачити й говорити з ним не на його, а на своїй території. А головне — він хотів його бачити для справи, про яку Сазонову навіть і в голову не стрелить. Піймавшись на гачок як вічний інтриган і мис­ливець за новинами Сазонов зараз буде тут відогравати досить дурну ролю.

По якомусь часі приїхав Сазонов. Він приїхав «емочкою», якою сам керував, в супроводі двох цивільних (він так завжди їздив, з охороною). Один цивільний ли­шився в машині, а з другим Сазонов увійшов до Павла в кабінет. Цивільний, що увійшов з Сазоновим, — це знаменитий лотиш Зайдешнер, дебелий, щелепатий мужчина років сорока, з бугаячою шиєю й з тупим, бугаячим обличчям, одягнутий в шикарну «тройку» англійського імпортного сукна, зроблену найкращим кравцем Індпошиву. В такий же шикарний цивільний костюм був одягнений і сам Сазонов. Всі знали, що Зайдешнер, це особистий охоронець Сазонова й «заплічних діл майстер» при облвідділі. Як завжди, Зайдешнер сів оддалік збоку з абсолютно індиферент­ним виразом обличчя, як індійський факір, ніби люди­на непричетна зовсім ні до кого й ні до чого, глуха, німа й сліпа зовсім. Нудьга й апатія, написані на його щелепатому обличчі, були безмежні й ідеальні. Одначе розповідають, що при такому своєму вигляді він над­звичайно пильний і уважний і бачить навіть муху, як вона летить мимо його начальника.

Сазонов, у відміну від свого компаньйона, був досить жвавий, хоч теж кремезний, випасений і в рухах тяжкува­тий. Але та тяжкуватість у рухах скорше від почуття влас­ної «великості» й бажання бути імпозантним. Це людина років 38, присадкувата, широкоплеча, міцно склепана, чорноволоса, з підборіддям, виголеним до синяви, кос­тюм добре допасований; при фотоапараті в жовтому чохлі через одне плече й з шкіряною цигарничкою на ремінці через друге плече. І з хлистиком у руці, як дорево­люційний дворянський синок чи англійський денді. Такий претензійний суб'єкт! Такий совбарин з замашками на аристократа. Хоч з обличчя він дуже (надзвичайно!) подібний до Собакевича, як він намальований на ілюст­раціях в академічному виданні «Мертвих душ» Гоголя.

—  Ну-с (він говорив «ну-с», цей елегантний Собакевич), де твоя справа? Ану лиш показуй! І що з тобою?

Він говорить по-російськи, милуючись і розтягуючи слова так, ніби робить це демонстративно, на зло Пав­лові, що говорить по-українськи, теж милуючись і теж розтягуючи слова в розмові з ним, ніби зумисне. А ще Са­зонов часто любить говорити «під Сталіна», розгвинчуючи слова на грузинський штиб, а чи так виходило через йо­го конячу щелепу, коли її зводив гнів, презирство, напади пихи чи сарказму: «Г-гэта», «сваэво», «читто эта такоэ!» Цей сталінський колорит тяжкий для відтворення, й тому не будемо його скрізь наподоблювати.

—  Ану лиш показуй, — повторив Сазонов нетерпля­че, поляпуючи хлистиком по нозі. З того поляпування видно, що ця людина не звикла так собі одвідувати хво­рих, хоч і приятелів, — їй діло насамперед. А ще з того поляпування видно, що ця людина звикла все життя хо­дити в галіфе і в чоботях з довгими халявами, по яких так гарно ляскати хлистиком, а до такого шикарного костюма це поляскування і не пасує.

—  Сідай, — спокійно запросив Павло. — Як шкода, що ти не лікар, власне, лікар, та не той, — ломить мене всього... Але чорт з ним. Сідай, сідай! Справа моя дов­га, і так, на одній нозі, нічого не вийде. Сядь... Закурюй, товаришу начальнику!

Злегка панібратський, фамільярний тон, це був стиль взаємин між всіма партійцями й комсомольцями, незважа­ючи на вік і на рангу. Цим стилем послуговувався завжди й Павло. Але тут панібратський стиль не був такий уже й кричущий на некористь Павлові, скорше навпаки, бо, коли зрівняти обох, то виходило би, що Павло має більше підстав на зверхницький тон, бо хоч він і молодший, але виглядає куди вигідніше й солідніше, як справжній началь­ник, а Сазонов виглядає проти нього, як примітивний, не­отесаний різник, лише вдягнений в шикарний костюм. І ко­ли би Сазонов був не такий зарозумілий і сліпий від зарозумілості, він міг би й образитися, бо вичув би не без підстав скептичні нотки в отих словах: «сідай, сідай, това­ришу начальнику!» Але Сазонов занадто грубий, щоб мати аж таку інтуїцію, і занадто закоханий у свою могутність, до нестями, щоб припускати, що хтось посміє з нього іронізу­вати. А Павло таки зіронізував. Якийсь чортик підштрику­вав його покепкувати трохи, може, щоби спаралізувати той жаский холодок, яким віє від самого імени цієї людини на кожного смертного в цьому місті і на нього теж.

А коли Сазонов умостився в фотелі насупроти, підтяг­нувши холоші штанів і пильнуючи, щоб їх не пом'яти («скажи, який чепурун!») і, закуривши, наставився на Пав­ла заінтригованим поглядом, Павло оглянув його пиль­но, подумав оте «скажи, який чепурун!» і ні з того ні з сьо­го запитав крізь посмішку, з тією самою панібратською фамільярністю:

Пошук на сайті: