Іван Багряний - Маруся Богуславка (сторінка 10)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.docx786 Кб6375
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb2)Ivan_bagryaniy_marusya_boguslavka.fb21581 Кб5903
— Кажуть, Людочка Богомазова вмирає по тобі... Звів з розуму дівчину... Чи правда?

Сазонов самозадоволено посміхнувся. А тоді вже збуряковів:

—  Це ти для того мене покликав!?

—  Ні... Але ж звів з розуму... Ти такий!

— Слухай!.. Не мели дурниць! Хіба ти не знаєш, як називається Людочка Богомазова?!

—  А як?

—  Вона називається «Генеральна лінія». Пойняв?

—  Та що ти! Вперше чую... І що ж то значить?

—  А те значить, що якщо ти будеш клеїти з себе дур­ня й якщо ти будеш плести ще про те, що Людочка вми­рає по мені, то я тобі заїду в зуби. Таких, як я, в Людочки був цілий батальйон до мене й батальйон після ме­не... Всі розклалися, сволочі, всі там були мерзавці!.. Ну, а якщо вона, може, й справді, сходить з ума по мені, то що ж, може бути...

По тих словах Сазонов зареготався змислово. Потім заскалив око:

—  Там всі побували. О, то, брат, баба! Не баба — магніт... хо-хо! Тільки ти один, мабуть, оминув. А може, й не оминув? Ану признайся, оминув чи ні?

Павло зробив невиразну міну. Це спричинило новий вибух сміху Сазонова, тріумфального сміху, нестрим­ного, так, як сміються грубі, примітивні люди.

—  Ага! Ага! От бач! Хіба не «Генеральна лінія»? Хіба зле приліплено фірму? Ха-ха-ха! Барбос!

—  Хто барбос?

— Та, зрештою, всі барбоси... Але найбільший той, хто приліпив цю «міровую» кличку. Хіба не здорово приліпив?

—  Гм... Пошти... Але який же це барбос приліпив?

— А це той прахвост, директор музею, денікінсько-петлюрівська шкура чи навпаки... Барат! Я хотів йому одірвати голову, але передумав, бо дуже гарно втяв, до­тепно. Може, й ще пригодиться. Та й немає прямих до­казів. Та й те сказати, хіба він винен, що лише точно означив суспільно-політичне явище... так, так, суспільно-політичне явище... коли вся верхівка партії розіклалася к чортовій матері, коли всі «вожді революції» зійшли з ума біля Людоччиної спідниці. Га?! Ну, скажи! Га?! Хіба неправда? Скажи!..

Павло подивився Сазонову в очі пильно і апатично спитав:

—  Ти що, потребуєш, щоби я таки тобі це підтвер­див? Обов'язково?

—  Іди ти к чорту! Зрештою, я би тобі за інше одірвав би оце голову — ти що, ради Людочки оце сюди мене кликав? Чи чого ти мене кликав? Якщо ради Людочки, то чорт би тебе забрав, ти зовсім недотепний, чудак. Хороші мені забавки! Краще би ми пішли зіграти в біль­ярд. А ходім-но! В полковий клуб. Там комісар полка Шубін і Паровічніков чекають. І Пономаренко. Вся бан­да. Всі «герої нашого часу». Ходім. Машина до ваших послуг, містер-Твістер!

—  Ні. Я тебе не для розмов про Людочку, як ти ка­жеш, «кликав», хоч я знаю, що тобі приємно про цю дівчину, колишню (а може, й теперішню ще!) королеву серця чути. І не про більярд я хотів би говорити. А ось про оце... Тут справа великої політичної ваги... — при тих словах Павло підсунув Сазонову секретний обіжник з Москви. — Що ти на це скажеш? І як це я маю ро­зуміти? І які заходи вживати? Я в таких справах тупий... Потребую консультації. Твоєї консультації.

—  А-а, добре, подивимось... — підлещений Сазонов узяв обіжника і враз стукнув себе по лобі. — Та я ж як­раз для цього і викликав тебе вчора!!.

Павло посміхнувся:

—  Ти диви, як збіглося!.. Ну, то й що тут робити?

—  Що ж це ти мене питаєш, неначе ти піонер ма­лолітній. По своїй лінії я, брат, знаю, що робити. А ти роби по своїй. І хіба тобі ще я мав би розжовувати, що тут написано? Тут написано ясно, чорним по білому, — треба рішуче повести боротьбу з національними ухила­ми в думках, настроях і в організаціях молоді, в комсо­молі й серед піонерів, в нацреспубліках, ясно? Як серед молоді, так і серед всього населення взагалі. Викоріню­вати всі прояви опозиційних націоналістичних настроїв у масах молоді і взагалі в усьому суспільстві. Бути першим помічником партії й органів безпеки взагалі в оздо­ровленні суспільства від ворожих антисовєтських еле­ментів. Хіба ще не ясно?

— Все ясно... Все... — протяг задумливо Павло, пильно дивлячись Сазонову в очі.

 — Лише одно мені не ясно — хто саме, хто конкретно в нашому місті мусив би стати об'єктом такої опіки... отим об'єктом, що проти нього треба боротися, як проти ворога?

—   Як!!. Та тут контрреволюції повно!  Хіба ти сліпий?!

—  Ну, а все ж таки?

— Еге, хлопче, та ти, я бачу, малописьменний політич­но чи такого удаєш з себе. Ти звернув увагу, що в обіжни­кові написано й підкреслено про націонал-ухильників?

— Так. Але це загальник. А я хотів би знати конкрет­но, як цю формулу прикласти до нашого міста, до нашої області, тобто хто конкретно в нашому місті мусив би бути позначений, так би мовити, хрестиком?

—  Гм... Всі! — випалив Сазонов подразнено й за­сопів, і по хвилі підтвердив це, рубнувши ребром долоні по столі: — Всі!

—  Як це? — перепитав Павло здивований, але про всяк випадок розтягуючи слова апатично й позіхнувши.

—  А так. Тут де не повернись, там і контрреволюція. От, скажемо для прикладу... Ну, кого б нам узяти для прикладу?.. Ну, от візьмім для прикладу, скажімо, тебе. Ти чого увесь час говориш на своїм хахлацькім нарєчії? Принципово? Уперто?! А чи ти знаєш, що це нарєчіє — — це мова дрібнобуржуазного класу, мова куркульства, говорім щиро? А чого ж ти не хочеш говорити мовою пролетаріату, мовою Леніна й Сталіна, тобто російсь­кою мовою? Ага! Чого? Отож...

Павло посірів. Не то розгубився й злякався, не то роззлостився, образився тяжко й глибоко. По досить довгій паузі, опановуючи свій голос, проговорив тихо:

—  Я говорю так, як говорить мій клас, як гово­рить українське незаможне селянство й український пролетаріат, як говорить увесь мій нарід. І це не супе­речить ані вченню Леніна (тут раптом Павло підніс голос подразнено, твердо, зі сталевою ноткою в зву­чанні, намацавши ґрунт під ногами), ані вченню Маркса, ані ідеалам пролетарської революції в усьому світі! Це не суперечить ленінській національній політиці... А от те, що ти говориш, суперечить... Еге ж, брат, супе-ре-чить!

Сазонов скептично поляпав хлистиком по нозі, але голосом промовив похапливо, ніби й злякано:

—  Ну, ну, я жартую, я жартую, друже! Ха-ха-ха! З то­бою, брат, трудно. З тобою приклад, звичайно, невдалий. Зовсім дурний приклад... Хрущов теж говорить по-ук­раїнськи, на мові українських робітників і селян, як ти ка­жеш. Я й забув. Говорить Микита Сергійович, говорить. І я теж вчу ету тваю «мову», треба, брат, вчити... гарна мова... Ні, з тобою приклад невдалий, і ти, брат, того, не лізь в пузир. Тим більше, що прикладів і без тебе досить. Ну, от візьмім для прикладу хочби і театр наш...

Павло знову посірів. Стривожився. Театр для ньо­го — це значить Ата. Це синонім імени цієї дівчини, свавільної, дерзкої і — всемогутньої щодо його серця. Павло чомусь подумав, що зараз буде мова про неї, на­шорошився і креслив щось олівцем по паперу недбало. А Сазонов просторікував:

—  Це ж суцільна контрреволюція, цей театр! І куди тільки там в центрі дивляться, дають їм хід, затверджують репертуар! Це ж суцільна націоналістична пропаганда! Націонал-ухильництво! Хіба ні? Одна мова чого варта!!.

—  Стривай, стривай, — перебив Павло холодно. — Ти щось того, загинаєш. Таж в театрі працюють при кермі все люди партійні, перевірені, вони політично куті, вони і за репертуар відповідають, і за все.

— Ну, то й що з того, що партійні! А мова, га!? Або от ще в центрі, там люди ще більше партійні й ще більше, як ти кажеш, куті політично, але ...Але хіба Скрипники та різні Курбаси... Хвильові там різні — були не в центрі!?.

(«Е-е, — подумав Павло, — та він не такий простак, як здається!»).

—  В центрі, брат, були ці всі Хвильові та інші! От ти й подумай над цим. Але я до того театру все-таки добе­руся! Доберуся, брат! Тяжкувато це, ха-ха, насторожі у них стоїть офіційна закарлючка, так звана «національна ленінська політика», але я все-таки доберуся. А ти мені мусиш допомогти! Еге ж. Ти хотів консультації, так от найкращий спосіб виконання тієї директиви це — допо­могти мені... І не дуже розсуждати...

Павло зовсім зблід на обличчі. Боявся, що ту блідість помітить Сазонов. Налягав на слова, хоч хотілося йому сказати цьому Собакевичу зовсім не те і не так.

— Договорився... Ні, все ж таки запідозрювати театр, отак ні сіло ні впало...

— Чого ж «ні сіло ні впало»? Чудак! Та тут кого не пошкреби, то вилущиш контрреволюціонера, а вже націонал-ухильника напевно, безпомилково. І тут всіх треба позначати хрестиком, всіх... Згори донизу.

Павло враз стріпнув головою і весело зареготався:

—  З мене починаючи!..

—  Що?.. Ага... — Сазонов повів щелепою, промур­мотів, — це так смішно!?. Дійсно!..

—  Та дійсно ж! Якщо ти починаєш підозріння і став­лення хрестиків з мене, то як же мені не сміятися? То тоді, напевно, геть всі будуть контрреволюціонерами. Мені здається, що це і невірно, і небезпечно, і контрре­волюційно, отака твоя радикальна нетерпимість... Та якби так міркували всі вгорі, то в нацреспубліках уже не було б людей... («їх і так небагато вже лишилося», — буркнув цинічно Сазонов; Павло удав, що не почув, вів своє.) Виходить, що ти один тільки і є тут правильний чоловік, неухильник і взагалі порядний ... Гм... Ти читав щось коли-небудь про унтер-Пришибєєва?

Тепер Сазонов зареготався:

—  Здорово! Їй-бо здорово! Що здорово, то здорово! Звичайно, я про того Пришибєєва читав. А коли б навіть і не читав, то однаково розумію, куди ти стрелив і що ти хо­чеш сказати. Ти хочеш сказати, що я мелю тут язиком, як якийсь миколаївський держиморда... Їй-бо, правильно! Люблю самокритику! Але я то все жартую ж, все назна-рошне... (При цьому Павлові впала в око невідповідність між словами й виразом обличчя Сазонова, обличчям тим перебігла зловісна хвилька й сховалася в презирливій гри­масі уст і погасла разом з гримасою). Я жартую, брат. Не турбуйся. Я, брат, чую, як під ґрунтом вода тече й трава росте. Все чуїо, все бачу і все знаю. І помилки не зроблю, е ні, не зроблю... Що ти ще хотів від мене, га?

—  Та нічого... Взагалі нічого... Тільки і було от з цією директивою. Ти ж хазяїн!.. До речі, як ти дивишся на Педінститут чи на Індустріальний?

Сазонов помовчав, закурюючи, подивився на Павла примруженим оком і, не відповідаючи на запитання, раптом сам запитав, повільно розставляючи слова:

—  А хочеш, я тобі скажу, що тобі найдужче болить? — при цьому Сазонов кивнув на директиву.

—  А що?

— А те, що цей папір написаний не з Києва, а з Моск­ви, і що це про націоналізм. Ага...

—  Ну, що ти! Яка ж різниця по суті!? — засміявся Павло, а в самого пересмикнулося обличчя від такого стрілу, від несподіваного і явного доказу, що він не в жарт-таки   на   підозрінні.   Він   затушкував   це   своє замішання презирливою гримасою й такими ж презир­ливими словами:

—  От стрелив!.. Гм... Якщо думати так і те, як і що ти думаєш про мене взагалі й про що ти сказав напочатку, то логічним буде думати й те, що ти сказав тепер. Дур­ниця тягне за собою дурницю.

—  А хочеш, я тобі скажу ще, — перебив Сазонов, — я тобі скажу ще щось.

—  Ну, давай. Печи далі. Що?

— А от що: я тебе зовсім останній час не впізнаю, то­варишок, рішуче не впізнаю. Хтось над тобою, мабуть, працює, хтось тебе розкладає, хтось тебе точить, як шашіль... І хотів би я знати, хто?! Такого гарного хлоп­ця і — хтось точить! Хтось псує... X т о?!

Павло раптом почервонів. Потім кров йому відхлину­ла, він пересилив замішання, швидко зринув, особливо від думки про те, яка катастрофа може спіткати декого, якщо його оце замішання буде невірно (власне, вірно!) страктоване. Пересилив замішання, зблід, роззлостився надзвичайно й зовсім щиро, аж по столі долонею рубнув:

— З тобою розмовляти, як у дурного квача грати! Ляп! — і квач. Що за єрунда! Ти б думав над тим, що говориш!.. Гаразд, я хотів би, щоб мені вказали на мої антинародні чи антигромадські вчинки, на мої збочення, на моє пере­родження, на мій «розклад», як ти кажеш. І не голослівно. Ми, зрештою, поставимо це питання на бюро... Я можу навіть зараз подзвонити Калашникову... Ось зараз...

—  Стривай, стривай! — схопив Сазонов Павла за руку. — Стривай! Який ти гарячий!.. Я ж пожартував... Я сказав тільки для прикладу... Ні, ніхто не може тобі закинути, що ти став інакшим. Ти був і є ідейним, міцним, зразковим комсомольцем, комуністом. Чес­ним і прямим...

    Павло понуро й помалу, цілячи слова крізь зуби:

Пошук на сайті: