Конвейєр почав робити перебої. Занадто твердий горіх трапився, а слідчим не входило в плани так просто, в однім турі роздавити свою жертву на смерть. Вони почали робити перепочинки й відводити Андрія до камери. Правда, щоб скоро забирати знову, але усе ж вони давали йому фізично передихнути, хоч морально це була все та ж шарпанина нервів.
В камері нічого докладно не знали про те, що відбувається з Андрієм. Він нічого, не розповідав. Мовчав. Люди тільки бачили його синці, його хоробливо запалені очі, жахливу, щораз більшу виснаженість фізичну й нервову, бачили, що він тане, як віск, з дня на день, з години на годину, і позирали на нього тоскно. І мовчали теж. Лише за кожним разом, як Андрія кликано знову на допит, очі в кожного поширювалися жахом, проводжаючи свого товариша, вірніше, його тінь. Коли повертався — 29 пар очей зустрічали його німим запитанням. Андрій нічого не говорив і лягав на своє місце, іноді спазматичне схлипнувши, без скарги і без сліз. Наглядачі його не згонили, і він міг лежати, порушуючи тюремну дисципліну, дивлячись гарячковим зором у стелю або у вікно, за грати, ген кудись, туди, куди не в силі сягнути нормально людське око.
Дерева росли за вікном, за ґратами, десь за залізним щитом. В’язні їх не бачили, але знали, що вони там є, що вони там ростуть. Ночами, коли ряма була відчинена, а в камері панувала гнітюча тиша, коли сон утікав з очей, а люди тільки удавали, що вони сплять, лежучи з закритими очима й чекаючи виклику, — з-за залізного щитка долітав тихий шелест, такий знайомий і такий забутий шелест листу на деревах. Вони стояли тут ось поруч, за муром. Там був старезний каштан і осика, — тремтлива осика. Легенький нічний вітерець, прокравшись в понурий чотирикутник жаских блоків десь із степів, десь з просторів, від домів і садиб, від матерів і сестер, від дібров і гаїв, тихенько шелестів у верховіттях цих самотніх дерев, одтятих од світу і теж замкнених до в’язниці. Він їм про щось розповідав, він їх про щось нишком питав, випитував, тихесенько, щоб не почула варта і цих дерев не покарала, не зрубала.
Зтужіле за шелестом вітру й за гомоном листу арештантське вухо чітко розрізняло, як шумить лапатий клен і як тремтить смутна осика… Осика — дерево жалоби. Дерево, на якому повісився Юда… Ця легенда про тремтливу осику, про свідка останнього зітхання нещасливого учня Христового, Юди Іскаріотського, немовби плинула крізь ґрат шелестом листу -—приходила не одному на пам’ять, таї ніби та осика за муром кричала про це в арештантсь душі… І для одних то був шепіт потіхи, для інших тривожний крик перестороги… Приходила на пам’ять легенда й Андрієві, приходила на пам’ять і та осика, що стояла, мабуть, у біблійнім саду Гетсиманськім.
Листочки за ґратами десь гойдаються на тоненьких черенках (ось так вони гойдаються!): загострена уява відтворює до найменших подробиць, як стоїть там каштан і осика за муром, як приходить до них вітер з далеких просторів, як гойдаються листочки на тонюньких черенках, як вони боязко лепечуть, шепотять один одному щось таємниче, стукаються один об один, переплітаються… Листочки… Маленькі… З одного боку глянцюваті, блискуче-зелені, з другого матові, вкриті ніжним сивим пушком. А на каштанові — лапаті, мистецьки вирізані, позубрені по краях, п’ятиконечні, як розчепірені пальці руки. Але чомусь листи каштана не зворушують серце, може, тому, що про них не існує легенди; серце зворушує тоскний гомін осики, і трепет її листочків заступає все, розливається морем — море листочків, причеплених за тонюнькі ніжки вниз головою… А над ними стоїть легенда…
І вітер теж зворушує серце, — уявлюваний і чутий лише з гомону вітер. Він прийшов сюди. Звідки він прийшов на це подвір’я? Ось він летить просторами, ось він торкає траву над стежками, де колись ходили Андрієві ноги, ось він пролітає над їхньою садибою, ось він торкає листя лапатого клена, що колись вони його посадили з батьком біля хлівця… Вітер… Він не приніс з собою запаху трав, не приніс гомону перепелиного, не приніс свисту солов’їного, сміху дівочого, галасу дитячого, ластів’ячого стрекоту над їхньою хатою, зітхання материного, — він не доніс нічого, але він те все чув і він те все ніс із собою… А може, приніс?! І розповідає там? Вітер… Він гойдає каштан і осику за муром і звіряє їм те, що підглядів, і те, що підслухав, — може ж, «ті», з-за муру, вийдуть на прогулянку… Від цієї думки і каштан зворушує серце. От він стоїть там — розлогий і кострубатий, чорнокорий, старезний каштан — і охкає тихо, похитуючи руками гілок, мовби хоче вдарити тими руками об поли, почувши щось в тривожному шепоті вітру. Андрій уявляє його, й серце його наливається спогадами… Ні, каштан теж має свою легенду. Прекрасну, чарівну легенду… Сонячний Київ і бульвар Шевченка… Буйні каштани стоять безкінечною шпалерою й тримають на сонці чудесні свічі — свічі .своїх квіток. Каштани, наче великі паникадила, парадно розставлені на вулиці, встромлені в чорну, зволожену майським дощем землю. Вони стоять і тріумфально кадять в небо золотим пилом, пахощами, буйним пафосом цвітіння, а на листах і на свічах квіток мерехкотять дощинки, діаманти краплин, випромінюючи веселки… А по вулиці йде, пританцьовує, сміхом заливається молодість, їхня молодість, його молодість, — по Києву, по столиці його землі, по бульвару Шевченка, — безжурна, відважна, горда, закохана молодість! І їй присвічує сяйво фантастичних зелено-рожевих паникадил… Каштани… Вони ж стояли і в парку його рідного міста — свідки його дитинства, свідки його юнацтва, свідки його любові, мрій, зітхань і поцілунків ночами травневими, вечорами липневими… Розпростерши віти густими шатрами, вони оберігали його щастя, його тайну, його радість, буремне кипіння його молодості. І вони мовчали, як змовники, й, як змовники, шуміли грайливо вітами назустріч, прихиляючи небо, скорочуючи до нього шлях… Каштани…
І це ніби від них посланець стоїть за вікном.
Коли йде дощ уночі, тоді за вікном чути шум окремий — дощ іде по деревах, і тоді арештантському вухові видається, ніби хтось грає на арфі, — дощ січе по групах листу, ударяє по різних площинах, поставлених під різними кутами, по листочках великих і маленьких, і все це відрізняє чуйне арештантське вухо. А вітер ходить і повертає гілля, те гілля скрипить, стукає гілочка об гілочку, роняє сушнину, що лускає і летить униз, торкаючи лист: — раз, два, нижче, — бринькає по листочках згори донизу, десь летить до землі. А коли дощ вщухає, а за ним затихає і вітер, —довго ще капають звуки різного тону — краплини зриваються й падають з листу на лист, з листу на лист — раз, два, три, чотири… Дерева! Цілий світ! Цілий великий сад, хоч їх тільки двоє. Вони шелестять листом за ґратами й вони шелестять у душі…
Іноді, ніби посланець від них, до камери залітає нічний мотиль, або й два, або й ціла бригада. Вони крутяться навколо пухиря лампи в стелі, б’ються об неї головою, кружляють несамовито, в сліпім розпачі, б’ються одчайдушне, потрапивши несподівано в трагічне коло, в біду непередбачену, і вже не можуть вирватися. Так, ніби потрапляють на «великий конвейєр», в пастку цих мурів, і вже не можуть вирватися. Б’ються об сяйво, б’ються істерично вже, ламаючи зір, і свою волю, і свою душу — і загибають. Падають мертві. Вже не можуть вилетіти, не можуть повернутися назад і щось розповісти про те, що підгледіли. За ними спостерігають багато пар очей мовчки, без слова, і на кожного, те видовище, мабуть, наганяє тугу, як на Андрія, викликаючи прикрі асоціації, тяжкі аналогії…
Іноді в щиток залітає листочок, одірваний вітром і зумисне, може, закинений нишком. Листочок падає крадькома, наче закинена кимсь з волі секретна цидулка. Листочок з волі! Це стає подією. Листочок з волі! Зелений листочок з волі. На нім нічого не написано… О, ні, на нім багато написано, лише треба вміти те все прочитати!.. На нім написано надзвичайну поему, що стрясає душу, — поему про сонце, вітер, волю, життя… і поему про зраду… якщо той листочок осиковий.
Листочок ходить з рук до рук, і всі його читають, — кожен подовгу тримає його в руках, позираючи на двері, щоб не вломився’цербер і не відібрав, а потім зітхає й передає далі…
Так. Тут ростуть дерева.
Вони ростуть по той бік, за чорним залізним щитком.
Дерева змовники. Дерева свідки.
А на них — мільйон листочків, що так прекрасно вміють говорити.