Однієї ночі вкинуто до камери Карла Маркса…
В чадних обіймах сну люди лежали хаосом, як трупи на побойовищі, переплутавшись руками й ногами; душі їхні десь повтікали в сонячне марення або жаске маячіння, жили іншим життям, покинувши тіла напризволяще, щоб от лежали купами й сходили терпким смородом поту й немитої шкіри. Люди роздвоїлися — на посинілі, напівмертві тіла, що валялися в камері, й на живі душі, що десь вимандрували геть в інший світ, і, здавалося, що ніщо не в силі їх з того іншого світу повернути назад, аж поки не прийде ранішня перевірка з отим «Маня, на повєрку становісь!» Ніч діходила середини. Аж раптом біля дверей хтось зойкнув безтямно, а далі зайшовся божевільним хихотінням. Люди зринали зі сну, витріщали очманіло очі й хвиля хихотіння помалу розросталася. Те хихотіння поширювалось, як зараза, виростаючи в психоз — в психоз спільної дикої візії. Нащо вже Андрій мав міцні нерви, але відчув, що він піддається загальному психозу й не в силі йому протистояти, не в силі відпекатись галюцинації, що зринула для цілої камери й стояла перед безліччю очманілих очей, нагло переключених від окремих сонних візій до візії загальної…
В дверях стояв К а р л М а р к с. Відчуття його реальності було просто приголомшуюче. І в той же час вій був ніби привид, ніби клубок сивого диму чи пари, ніби туманність в погано протертих з поволоки сну очах. Люди хапливо терли очі, але візія не зникала. Відсахнувшись спиною в замкнені двері, розпістерши руки, як крила, білий-білий, мовби посланець неба, стояв бог, патрон цієї землі — Карл Маркс. Біла буйна шевелюра і борода клубочилися, розкуйовджені вітрами під час чаклунської, зтогосвітньої подорожі. Біла одежа… Він був у самих кальсонах і натільній сорочці.
— Карррл Маррркс… — відітхнув хтось безтямно, і той віддих пішов по всій камері, з уст в уста.
— Кар-рл Маррркс…
Карл Маркс відслонився від дверей і ступнув пару кроків повільно, як сомнамбула, і став, розпістерши руки.
— Боже! — промокав Кард Маркс. — Де ж це я?! Мертва тиша. Якийсь бідолаха, відчувши себе за межею реального, в царстві божевілля, дико й тоскно закричав, як кричать люди, теряючись. Хтось на нього крикнув, і тоді галюцинація розвіялась. Галюцинація розвіялась, але Карл Маркс стояв. Він був у кальсонах і нижній сорочці, і це, власне, привело людей до пам’яті. Якщо це й Карл Маркс, то зовсім не привид, а нормальна, приголомшена в такій же мірі, як і вся камера, жива людина. Люди протирали очі вже спокійно, зітхали й, сідаючи по-турецьки, як до молитви, дивилися на гостя нормальним зором, дивились насмішкувато.
— Де це я?! — повторив гість у кальсонах.
— На курорті, —сказав хтось понуро.
— На Сабуровій дачі, — додав інший ще понуріше.
— Ідіть сюди, професоре, — сказав Гепнер, упізнавши гостя нарешті. — Це професор Н-ського Марксо-ленінського інституту, колега… — пояснив Гепнер для цілої камери тихо.
По камері прокотився сміх полегшення і воднораз уїдливої іронії. А хтось навіть пожалкував, що ще не справжній Карл Маркс, оформивши той свій жаль у відповідну репліку. А хтось висловив сумнів уже в правдивості слів Гепнера. А хтось іронічно (а може, й справді!) вигукнув з тоскною експресією:
— Карл Маркс! О, Карл Маркс! Ряту-уй нас!!
— Рятуй нас… — віддало луною в другій камері. І тяжко було збагнути, чи це вияв убійчого шибеничного гумору, чи слова, адресовані до справжнього Карла Маркса — патрона цієї країни, а значить, і патрона цієї тюрми, як апофеозу Великої революції що вибуяла на Марксовім генії.
Як би там не було, але цей епізод і поява цього «Карла Маркса» стала причиною пізніших великих дискусій і словесних герців в камері ч. 12 між ним, як уособленням Карла Маркса, як фанатичним його послідовником, що ідеально правив за Марксів дублікат, і штурманом та іншими. В його особі прийшла в камеру Марксова доктрина на перевірку, посаджена в тюрму, тим ствердивши, за словами штурмана, що «Процес дійшов цілком свого діалектичного заперечення».
Тим часом на запрошення Гепнера «Карл Маркс» вагався якусь хвилину, вхопився руками за голову в безмежнім розпачі:
— Боже, боже!..
— Та це не Карл Маркс, це піп! — кинув хтось глузливо. А другий:
— О! Карл Маркс, з атеїста став віруючим! Ха-а…
— Ти хто? — спитав Карл Маркс усторч того, що сміявся.
— Металіст.
— А ти?
— Комуніст.
— А ти?
— Пролетарський композитор.
— А ти?..
І відбувся цікавий парад. «Карл Маркс» гарячкове питав, тикаючи пальцем і намагаючись щось для себе вияснити, а йому напівжартома, напівсерйозно відповідали, як генералові. По камері йшов вітер запитань і відповідей. Результат був надзвичайний. Виявилось у висліді переклички, що в камері сидить все пролетаріат, його верхівка, його інтелігенція. Переставши питати, «Маркс» звісив голову на груди й тяжко зітхнув. Був він надзвичайно подібний до К. Маркса, цей професор, а найбільше тієї подібності додавала типова його професорська поведінка — поведінка розсіяної, наївної людини, що нічого не знає, що в світі робиться поза його кабінетом, і, зіткнувшись з реальним світом, найменші дрібниці відкриває, як Колумб Америку. Відкривши таким чином камеру ч. 12, як обіталище пролетаріату й ветеранів революції, Карл Маркс постояв і, не знаючи, що ж сказати тут, розвів якось смішно руками:
— А мене от витягли з постелі…
Він, здається, хотів виправдатися, що в такім добранім товаристві опинився без штанів.
— Нічого, то ще півбіди, — потішив його хтось. — Біда попереду.
— Лягайте спати! — прошипів наглядач у дверях, відчинивши їх нечутно.
Тим сцену було вичерпано. Карл Маркс пройшов до Гепнера й там сів. Камера вклалась спати.
По кількох днях гарячих дискусій із штурманом й іншими К. Маркса забрали на допит і привезли назад побитого. Потім на очах цілої камери обстригли йому розкішну шевелюру й бороду, й професор Марксо-ленінського інституту з «Карла Маркса» став маленьким, зморщеним, безмежно погнобленим дідком, подібним до Манєвича. З нього зроблено страшного ворога народу, й він з першого ж допиту геть все підтвердив і в усьому «признався», «розколовся» й, сидячи в камері ч. 12, зітхав дні і ночі. Ні, цей витвір Марксової доктрини зовсім не по його зубах і не по його нервах.
Забирали з камери Сашка. Прийшов черговий корпусу й покликав Грязнова. Аж тепер камера взнала Сашкове прізвище.
— Грязнов, з вещами!. Але Сашко не пішов, категорично заявивши про це черговому в найдинамічніших висловах.
Тоді прийшло по Сашка чотири тюремники. Сашко забився в кут, весь пломеніючи, — і почалася баталія. Чоботи, черевики, миски, що стояли з недоїденою «баландою», торби, глечики — все пішло в рух. Сашко відбивався несамовито й кричав:
— Мерзавці! Насаджали людей невинних в камеру ось і мучите. Не підходь, бо вб’ю. Сволота!! Гади!! Троцькістів видумали!.. — і запускав мисками, що підверталися під руку, мечучи їх, як диски, й розбиваючи об протилежну стіну. Миски летіли зі свистом, ударяючись об стіну, засипали лежачих череп’ям.
Але мисок не вистачило. Чобіт і черевиків теж. Сашка обложили тісно й, ламаючи будь-який спротив, скрутили, зборкали й поволокли. Сашко кусався, дряпався, бив ногами, вириваючись, в груди й по чому попало і все кричав про невинних людей, кричав такі речі, що й за одну соту їх нормальну дорослу людину, першого-ліпшого з цієї камери, було би тут же задушено, а потім ще й додатково розстріляно, та їх і не посмів би кричати ніхто. Але Сашко горланив так, що й на третьому подвір’ї за тюрмою напевно було чути.
— Перевиховався гад! — шипів котрийсь з тюремників. Всю цю сцену спостерігала камера, спостерігала понуро, деякі зловтішне, але… що камера могла тут вдіяти. Проте могло статися так, що люди раптом піддалися б божевільному безтямному психозу, і тоді б було натворено чимало «рикошету». Це відчували тюремники й з усієї сили намагалися пошвидше видертися з камери й виволокти Сашка.
В дверях Сашко, несений на руках, так само, як і місяць тому, упирався в двері ногами й руками, обриваючи собі нігті на пальцях, і шаленів від гніву й розпачу.
Нарешті Сашко притих, обм’як, бачачи, що не дасть ради, й крізь сльози крикнув у камеру:
— Прощавайте, братця!.. Штурман!.. Я їм, гадам!..
Двері грюкнули. Сашка десь поволокли по сходах, а разом з ним поволокли десь і недоговорену фразу.
Отак о… На одного політичного стало більше. На справжнього політичного, що має п’ятнадцятилітню щиру душу й саме тому не визнає компромісів.
VIII
Цієї ночі Андрієві нічого не снилося. Бо він не спав. Він втратив здібність спати від того часу, як йому приснився той химерний сон, та після того останнього побачення зі слідчим, коли він угледів жахливий документ з ім’ям Катерини. Кожної ночі, коли вщухав гамір і камера засинала, він отак лежав пластом, і дивився в стелю, і все думав, думав. Аж голова йому пухла від тих понурих, а часом божевільних дум. Він викохував свій жорстокий план, знову й знову перевіряючи себе й своє сумління, і з кожним разом все більше стверджував своє моральне право саме так вчинити. Це жорстоко, але справедливо! А головне — він все більше доходив висновку, що це було необхідністю. Так треба. В ім’я себе, в ім’я братів, в ім’я матері, в ім’я товаришів і друзів — так треба. Інакше тим мукам не буде кінця, а в справу буде вплутано безліч дорогих йому людей. Зітхав, геть все скреслював і починав наново. І знову доходив до того самого. Стомившись нарешті, засмучена його душа, шукаючи забуття, мандрувала по степах і гаях його рідної землі. Потім все те щезало, і приходила знов його мука, його понура, гірка дума. Від тієї думи йому вигоряло серце і дерев’янів розум. Він відчував, як з нього щезає замріяна людина, а приходить хтось черствий і жорстокий… Добре. Так треба.
Так і цієї ночі.
Вранці йому було сумно, ніби відчував розставання з цими ось своїми товаришами, з якими зжився і з якими здружився в цім пеклі — із штурманом, з Миколою, з Руденком. Якесь таке вовче відчуття.
Після прогулянки, на якій він побачив багато снігу (була зима. Лютий місяць вже) і на якій вони бачили якусь жіночу постать у вікні далекого корпусу лікарні, що махала до них рукою з-за ґрат, Андрій повернувся до камери ще смутніший. В тім смутку він заходився вишивати портрет штурмана на рушнику, подарованому Гепнером. Він хотів до того подарунка докласти й свій — вишити йому пам’ятку, хай береже. Профіль нашкіцував професор академії мистецтв, і по тому контурові Андрій вишивав нитками з розпущеної шкарпетки. Він вишивав голкою, але про запас тримав обсмалений і загострений сірник з заправленою ниткою. Портрет виходив гарний, дуже подібний. Він його вишивав до обіду й після обіду, як замріяна дівчина. А коли портрет був уже майже закінчений, до камери увірвались начальник тюрми, начальник караулу й два оперативники. Після шаленого викрику альбіноса «Заключонниє! Садітесь!» вони кинулися прожогом до Андрія. Андрій встиг сховати рушник і вткнути голку в щілину підлоги, висмикнувши геть нитку. Одначе альбінос побачив кінчик рушника, й висмикнув його, й розчепірив перед очима. Вони довго дивились на портрет штурмана, зачудовані, а тоді карнач звернувся до Андрія:
— Це ви малювали?
—- Гм… Т-так…
— Олівець!
— Будь ласка, — Андрій гіодав кілька обсмалених сірників, теж приготованих на цей випадок, і навіть показав, як ті сірники гарно пишуть.
— Гм… Гм… І вишивали теж ви?
— Так.
— Голку!
Андрій подав сірник з заправленою ниткою.
— Я сказав голку! — визвірився карнач.
— Оце й голка.
— Ви цим вишивали??!
— Так.
— Кого ви дурите! Хіба цим можна вишивати!?! Андрій показав, як можна вишивати сірником. Начальство посопіло, покрутило рушник в руках і, спитавши, чий рушник, вернуло його штурманові. Після того карнач вп’явся очима в Андрія:
— Добре. А тепер покажіть, де ваш ножик. Чи, може, у вас і ножик з сірника?
Андрій здивувався (попрацював якийсь провокатор!), а далі іронічно знизав плечима
— Ножик!! —повторив карнач. Андрій пильно подивився йому в обличчя й насмішкувато запитав:
— Звідкіля це ви взяли?
Карнач насупився:
— Так ви, значить, «не маєте», ага… Ну добре. — А тоді звернувся до всієї камери:
— Хто має ножика, прошу здати негайно! Інакше буде тяжко покарана ціла камера. В камері є ніж, і за укривання його всі понесуть тяжку кару! Понятно?
Тиша. Тоді карнач енергійно ступив до суміжної камери і там ще грізніше повторив своє запитання, а не діставши відповіді, в загальному замішанні ступнув до місця, де раніш лежав Андрій зі штурманом. Там тепер був Іщук.
— Хто має ножик? — спитав карнач у Іщука.— Ви?
— Ні, ні… Я ні… То не я…
— А хто?
— То отой… як його…
— Котрий? Покажіть.
Іщук швиденько схопився й, вивівши карнача в першу камеру, показав на Андрія пальцем.
— Ну от, — сказав карнач, звертаючись до Андрія. — А тепер кажіть, де він, ваш ніж. Чи ви «не знаєте»?
— Так, я не знаю, — промовив серйозно Андрій. — Очевидно, той, хто знає «хто», скаже й «де».
Іщук сказав і де. Він швиденько побіг до свого місця, подлубався в підлозі й, витягши зі щілини одточену залізячку, подав її карначеві. Начальство стовпилося біля того ножика, ахкало, цмокало, похитувало головами й заходилося з обурення й дива, так, ніби вони знайшли не якусь мізерну залізячку, а щонайменше тяжкий кулемет, яким можна перекинути тюрму й всю совєтську систему.
— Це ваш ножик? — спитав карнач Андрія.
— Мій.
— Добре. Зберіться з речами… Вам, я бачу, занадто добре в цій камері сидіти.
Андрій зібрався «з речами», взяв свою незмінну й єдину торбиночку, зроблену з майки, потис товаришам руки й пішов. До камери весело помахав рукою — «Пока, пока…» Камера його проводжала підбадьорливими посмішками, поглядами співчуття, тихенькими помахами рук, зітханнями — «От. Двадцять діб карцеру!»
Але Андрія не вкинуто до карцеру. Його звели вниз і впхнули в іншу камеру. Це була т. зв. «Штрафна камера» ч. 3.
Вогка цементова підлога, півморок, тмяна електрична лампка в стелі, брак будь-яких вікон і повнісінько півголих людей в лахмітті — це перше, що кинулося в очі. Постоявши біля дверей, Андрій, не чекаючи запрошення, почав розташовуватись біля параші, як вдома. Це його законне місце. Підлога, як звичайно, була мокра й на неї не можна було сісти, але то нічого. Сів навпочіпки і, так розташувавшись, почав розглядатись.