Сад Гетсиманський – Іван Багряний

— На…Вечеряй…
Андрієві тільки тепер впало в око, що Мельник намагається не дивитися прямо в очі, а одводить свій погляд, і дивиться десь вниз, собі на руки, зарослі рудуватим волоссям, на хліб, на ляду кормушки.
Андрій з тоскним відчуттям забрав хліб і миску, підставив її під носик чайника. Мельник налив у неї чорного холодного чаю, а тоді покопався десь в кишені й висипав у миску жменю цукру:
— Їж…
І тихо закрив кормушку.
Андрій поставив миску на підлогу, поклав біля неї півбуханця хліба й сів. Дивився на чай і хліб, не доторкаючись. Дивився тупо й думав:
— Чудний цей Мельник…
Йому не хотілось їсти. Відзначивши це, Андрій наперекір відломив крихту хліба, випив чай, і зжував ту крихту… Нехай.
Андрій спав хистким, хаотичним сном просто на голій підлозі, коли знову прийшов Мельник. Він забрав Андрія й десь повів. На цей раз вони ходили зовсім недалеко. В цім же коридорі їхня дорога скінчилася… Андрій опинився в чисто вибіленій, затишній, лагідно освітленій камері-одиночці. Камера була порожня. В ній стояло двоє ліжок, по-військовому застелених і заправлених, дві тумби, підлога блискуче навощена… Це щось нове, дивовижне й небувале! Чисто вибілена камера, постіль, блискуча підлога… Щось десь, значить, сталося… Тим часом Андрій здогадався, що це ж цю камеру спеціально звільняли для нього цієї ночі (і тому він ото чекав у тій кепській кімнаті з кранами), — вичувалося, що ще недавно в цій камері хтось був, вона надихана кимсь. Це чути. А Мельник з коридорним закрив гримливі засуви, а тоді відчинив кормушку:
— Оце ти будеш тут… Лягай спати! — буркнув і прихилив ляду.
Значить, це в усій тюрмі зробили генеральний ремонт, забілили всіх блощиць, змили весь піт, кров і сльози, замастили їх мастикою й воском… Бач, як чисто! Чистісінько…
Андрій поклав свою торбиночку з самою лише ложкою в ній на тумбу й підняв ковдру на ліжку — ліжко було застелене чистим простиралом, подушка в білій чистій наволочці, помацав— набита соломою, — все — і ковдра, і подушка, й простирало пахло креозотом і «Геліосом», але не тим, що так гарно палить і псує арештантське дрантя, а якимсь іншим. Дивився й апатично думав — логічно мусила б тут десь бути й білизна ж, і рушник. Але як не придивлявся — ніде ніякої білизни не було. Видно «новий лад» тільки щойно почався і, як і все в цій безглуздій країні, недописує. Але й те, що є!.. Андрій згадував камеру 49, камеру 12-ту, третю «штрафну» й не вірив своїм очам.
Потім зітхнув, ліг на ліжко поверх ковдри й заснув глибоким сном.
VІІ
На правах хорого Андрій напівлежав на ліжку і думав понуру думу, думу про все й думу ні про що, — коли до камери вкинули нову людину. Це було на другий день. До речі, лахів Андрієві ніхто навіть і не думав міняти, з чого було ясно, що він тут недовго,—мабуть, в тих напівзотлілих лахах, вірніше, в самих рубцях, що навіть і віддалено не нагадували одежі, він приречений пройти свій шлях до самого кінця вже. Отже, він напівлежав у понурій задумі, як відчинилися двері й до камери вштовхнуто якусь нову людину. Людина несміливо переступила поріг і зупинилась. Двері за нею зачинилися. Низенька на зріст, русява, років тридцяти, в військовій уніформі, лише без пояса й без кашкета, в розстебнутій блузці без відзнак, — людина мала дуже розгублений вигляд. Це був, напевно, якийсь робітник «органів»..
«А-а, — подумав Андрій. — Це вони вкидають до мене сексота! Ще не могли дати ради, так вкидають сексота… Чи ти ба! Ще їм щось бракує!.» — це він подумав, а тим часом дивився на гостя байдуже.
Гість стояв біля порогу й не рухався. Опустив руки й не знав, як йому бути. Він не в жарт був стурбований і зляканий.
— Ну, що ж, — промовив апатично Андрій. — За старими тюремними звичаями, кожен новоприбулий до камери є повноправним її громадянином… Прошу займати місце…
Гість несміливо, якось боком підійшов до ліжка, й сів обережно скраєчку, та все не зводив зляканого погляду з Андрія.
— Ну, що ж, — вів Андрій далі так само, але вже трішкі посміхнувшись (посміхнувшись з того зляканого вигляду). — За тими ж самими тюремними звичаями, кожен новоприбулий рапортує старості… А так як єдиний арештант, а значить, і староста тут я, то, будь ласка…
Гість звівся й несміливо простяг тремтячу руку, відрекомендувався:
— Алєксєй Павлович Копаєв… Начальник Грунського райвідділу НКВД…
Андрій хоч як був несподівано вражений (Грунський район — це ж район, дуже близький до його рідного міста!!), але не подав вигляду, простяг свою руку назустріч і назвав себе…
Треба було бачити очі, обличчя й всю фігуру Копаєва, коли він почув Андрієве прізвище й ім’я. Він захвилювався, але вже не так, як перше, він аж скинувся весь і затремтів від збудження, а на очах йому виступили сльози:
— Ах, боже мій!.. — захлинувся Копаєв і заспішив: — Я ж вас знаю!.. Я вас знаю!.. Ах, боже!.. А я думав…
«Він, напевно, думав, що тут сидять чорти з рогами, іменовані «ворогами народу»… Чи що він думав?! Адже ж він сам їх саджав! Чи він думав, що на нього зараз кинуться, клацаючи зубами, люди, що втратили людський образ і подобу, й почнуть його гризти та ковтати!?»
—А я думав… — і Копаєв не міг ніяк висловити, що саме він думав, хоча з його схвильованого, вкритого червоними плямами обличчя, з раптової відпруги, з переміни страху на явну радість можна було зробити висновок, що він саме так думав, як то вгадав інтуїтивно Андрій. А Копаєв квапився, захлинався, поспішав висловити те, що на нього несподівано бурхнуло:
— Я вас знаю… Я все ваше діло знаю… Сафигін — мій приятель, і я все знаю… Я вам усе розповім… Усе… Я був у нього. Він навіть у вашій справі їздив по моєму району… Він в селі С… — Ви знаєте С…? — так він там шукав ваших склепів зі зброєю… Я все знаю… — Копаєв белькотав і дивився на Андрія, просто йому в очі своїми очима, повними схвильованих сліз.
Копаєв почав розповідати досить хаотично, збиваючись
і перестрибуючи з одного на друге, як Сафигін фабрикував його справу. Все це вже Андрій знав, нічого не було для нього нового і нічого особливого, — слухав досить байдуже. Він не виявляв особливого інтересу ще й тому, що перша думка — думка про сексота — стояла в голові кілком. Копаєв теж, хоч як хвилювався, хоч як хотів придобритися Андрієві, а може, й у щирому пориві хотів йому допомогти, поінформувати, — одначе був обережний, він часто затинався і буквально кожної хвилини позирав скоса на двері, на вовчок… О, він, виходить, знав добре, що таке вовчок! А може, ще краще знав, що таке тюремна камера. Та й в першу хвилину знайомства хіба вивернеш душу докраю й хіба все вкажеш? Вичувалося, що Копаєв щось уперто обминає, об щось весь час спотикається й тоді одводить очі, наче ненароком… Він щось справді знає! Щось дуже важне, важніше всього іншого… Але не каже. Позирає на вовчок і уриває свою мову. Позирає на Андрія й губиться. Мовчить розгублено… А тоді починає говорити про інше, про відоме Андрієві з ходу справи та з тих матеріалів, які мав щастя бачити, та з очної ставки… Зрештою — то все були загальники, за які, навіть коли б почув коридорний і доклав «по начальству», нічого не буде.
Андрій про себе мовчав, лише слухав. Про власну свою справу й про себе Копаєв теж мовчав. Але потім вони роззнайомились ближче. Життя в тюрмі зближує. В кожнім разі люди добре вивчають одне одного, їдять оту «сіль», про яку говорить народна мудрість. Солі вони небагато й з’їли, але зблизилися дуже. Андрій увесь час вивчав Копаєва з його поведінки, з інтонації голосу, з поглядів, з рухів обличчя, з погляду очей… І бачив, що це людина щира й цікава. Після першого нападу зворушення та щирості Копаєв і далі не змінився. Він був щирий. Але Андрій побачив, що він є й глибоко нещасний. От він сидить-сидить, мовчки зітхає, а тоді одвернеться до вікна й рясні сльози котяться йому по обличчі. Очевидно, цей начальник району потрапив у велику аварію, коли так, коли він аж мусить плакати. Але Андрій ні про що в нього не розпитував, не ліз в душу, знав, що Копаєв сам про себе все розповість. Видно, що його трагедія не вміщається в його душі й він неодмінно про неї розповість. Хоч, може, це Андрія й не цікавило, забагато він тих трагедій бачив, і ця одна нічим не краща за інші. Навіть коли б вона була й виняткова.
Копаєв все про себе розповів.
Він мав дружину й двійко діток і зробив колись блискучу кар’єру, але… Він зробив блискучу кар’єру в «органах» ще тоді, коли не було Єжова. Та от прийшов Єжов… Він — Копаєв— ніколи не зарізав курки… (Він про це говорить з такою щирістю, що в тім не може бути ніякого сумніву, та й досить глянути на його обличчя й звернути увагу на його душевний склад — склад людини сентиментальної, чуткої)… Він ніколи не зарізав курки, а тут… — Копаєв говорить пошепки й весь заливається червоним кольором, а тоді блідне й зажмуряє очі… Так, так. Тут він мусив замазати руки в кров… В людську кров. Він бив… І він мусив бити!.. Так, мусив бити! Неможна не бити. Все тут зв’язане круговою порукою кров’ю… Чи Андрій знає, що це значить, зв’язане круговою порукою кров’ю? Це значить, що все, що працює в НКВД, від начальника починаючи й отими кельнерками-комсомолками кінчаючи, мусило бодай раз бути присутнім при розстрілах! Так, при розстрілах! Ну, а вже при екзекуціях само собою… І от тоді кров в’яже, й людина мусить мовчати й покірно робити все, що їй призначають. А інакше — смерть. І не можна не бити… Коли сам секретар обласного комітету КПбУ тов. Попов приїздив і давав на зборах всього активу НКВД вказівки — б и т и н е щ а д н о, коли він категорично ставив тезу, як директиву: «Ліпше поламати ребра ста невинним, аніж пропустити одного винного!», коли парторг управління вчив, як треба бити, а одноразово вчив нещадності до всіх тих, у кого «рука тремтить», — не можна не бити. Людина потрапила в чортове колесо й не може з нього вискочити. Відмовитися — значить бути знищеним без жалю й без милосердя. А бити—це значить самому мучитись. Чей же нерви в людини не з заліза. Скільки їх, отаких, що в них на показ «рука не тремтіла», пішло до божевільні або до психіатричної лікарні! І він — Копаєв — теж був не раз на цій грані.
Він бив. Так, він бив. Але… Він не раз брав револьвера до рук, щоб пустити кулю в лоба, та… жінка й двоє діток!
І от зняли Єжова. Зняли Єжова й почали (для проформи почали!) «карати» верхівку винних в «перекрученні лінії партії». Одного дня його — Копаєва — викликали терміново з району сюди і дали йому вести справу… Чию б ви думали? Справу парторга, того, що вчив, як треба бити… Ну й (в Копаєва на цім місці несамовито мерехтять очі) — ну й Копаєв за все життя перший раз спізнав, що таке садизм. Він бив того парторга з насолодою, з сатанинським захопленням. Він його «розколював» за всіма тими правилами, яких навчив цей парторг. Він йому розвертав щелепи, він йому наполовину відірвав вухо… Він його бив нещадним боєм, бив, як винуватця всієї своєї муки, своєї ганьби, свого психічного надщерблення… Він перший раз за своє життя був садистом…
І ось — (Копаєв зітхає й хилить голову)— кінчилося тим, що парторг все-таки виправдався, бо був хитріший за нього й мав «руку», а його — Копаєва — посадили… І тепер він має гарантованих… п’ятнадцять років!! Якщо не розстріл… За «перекручення лінії партії»…
Яка іронія! Який глум!
Все це Копаєв розповів тихенько, з мукою, як на сповіді. На допити Копаєва тягали часто. По кілька разів на день. І за кожним разом він був все нещасніший. Все погнобленіший. Все печальніший. І все частіше зупинявся на Андрієві довгим поглядом — він хотів щось сказати. Він сам мучився, але сказати не міг. Не зважувався, позирав боязко на вовчок, позирав на Андрія. Його в’язав якийсь сумнів. Може, він мав щось таке, що треба тримати міцно за зубами. Ану ж його справа обернеться так, що його звільнять, і тоді… і тоді його раптом можуть повернути, бо де гарантія, що Андрій таємницю втримає при собі? Або, що зі злоби не помститься на ньому й спеціально не донесе?! Таємниця вилізе, а за розголошення таємниці— смерть. І може, тому, що Копаєв ще мав надію на звільнення, він мовчав. Дружина й двоє діток!..
Але ось одного вечора його привели до камери побитого, заюшеного кров’ю. Він і раніше приходив з синцями, але то були дрібниці. Зараз він був дуже потовчений, та найдужче, мабуть, був потовчений і убитий морально. Він сів на ліжко й довго сидів, закривши лице руками… «Все пропало!.. Все, все пропало!..» — шепотів ледве чутно, сам до себе. Так сидів довго… Потім опустив руки, й Андрій побачив його обличчя — воно було позначене тавром страшної безнадії й розпачу, те обличчя. Копаєв довго дивився «в Андрієві очі крізь поволоку сліз… Потім провів рукою по обличчю, розмазавши на нім кров, і зітхнув:
— Ви, здається, маєте братів…
— Так…
Павза.
— Ви не знаєте, де вони?..
Андрій здригнув і наставився на Копаєва з німим запитом.
Павза.
— Вони… сидять тут!.. Тут… Давно.. Я знаю, що ви не знаєте… А вони тут… Від того самого дня, що й ви… Вони суворо ізольовані… їх забрано тоді зі станції… Але мовчіть, ради бога!..
Андрієве серце пішло очертом…
«Бож-же мій. Боже?!».
. . . . . .
Струс був такий грандіозний, що захопило дух і паралізувало розсудок,— тяжко було зібрати думки до купи. Він говорив невпопад, пальці йому тремтіли і всього його наче геть розгвинчено.,. Це було почуття, що його не можна жодними словами означити. Це був удар, як то буває удар сонячний. «Брати… його брати т у т!» Удар сонячний, що часом спричинює смерть. Серце Андрієве зовсім одуріло… Чимало минуло часу, поки Андрій вибрався з раптового шоку, зі стану одуріння й був здібний мислити. Він дивився на Копаєва й хотів чути ще, він хотів підтвердження, хотів доказів. Ні, це так проголомшуюче, що тяжко повірити, це потребує доказів!
Але Копаєв більше нічого не говорив про братів. Він більше нічого не знає. Він лише «чув», що змонтовано імпозантну контрреволюційну військову організацію, на якій багато хто збирався зробити кар’єру. Організацію з ним — Андрієм — на чолі. Імпозантна ж та організація тим, що пов’язана з високими військовими колами і стоїть в прямому зв’язку зі справою маршала Дубового й справою маршала Блюхера… Це він «чув»… І ще висловив думку, що вони з братами побачаться… Потім зробив болючу, тяжку павзу й додав тихо, зламано: — «А може… може, й не побачаться вже…»
Андрія наче хто облив зимною водою — «Ах, це він, «чув лише”! Рештки радості танули, меркли, погасали… Радості від доказу, що його віра в братів була не марна. Віра в славних братів Чумаченків! А з серця вже виповзала, як гадина, тая, відбита в нім, проклята шпаргалка з Миколиним підписом… І Копаєв не хотів її спростувати— він чомусь замовк, немов набрав води в рот, мовчав.
Ще кілька разів сама собою зринала віра в сказане і тоді серце кидалося шалено… Та Андрій марно чекав підтвердження — підтвердження не було. Помалу в тім серці розпросторювалась невіра, а їй хтось допомагав з одчаєм — «він чув»! Та якщо брати тут, то як же це ти і досі про те нічого не знав? За такий довгий час!! Це неможливо!.. А в очах до болю чітко вставав власноручний Миколин підпис, і сумнів щодо сказаного Копаєвим все міцніше огортав душу. Мабуть, це помилка. Можливо, це просто провокація? Може, Копаєва самого провокаційно поінформував Сафигін, а може, просто похвалився задавакувато про те, чого сам хотів би…
Кілька разів Андрій пробував перевірити Копаєва, пробував знову заговорити з ним про братів, але Копаєв чомусь уперто вже уникав цієї теми. Чи реакція, яку викликали його слова в Андрієві, його наполохала, чи злякався чого іншого… Казав, що йому більше нічого не відомо. І було в тих словах каяття…
Може, й справді йому н і ч о г о невідомо?..
«А може, він випробовує мене?»
. . . . . .
Якось в стані тяжкої депресії Копаєв спитав Андрія, чи він знає, як тут розстрілюють? Чи він хоче знати, як тут розстрілюють?!
Андрій нашорошився… Ні, він не хоче знати, як розстрілюють. Він про це сказав Копаєву, сказав, що його те зовсім не цікавить. Він не хотів знати про це з двох причин: перша — страшно забігати наперед. А друга — думав:
«Дешево… Ти хочеш звірити мені таємницю, за яку відлітають голови, щоб потім мені пришили…» — Це була вже зовсім безглузда думка, бо після всього того, що було, вже немає сенсу йому щось «пришивати», знання такої таємниці йому мало що може додати, та така вже людська вдача, що не втрачає надії до останку і до останку бережеться тієї останньої краплі, що ніби все перерішить і після якої вже немає вороття. Але крапля та вже впала… І то після неї так страшно зазирати наперед.
Ні, Андрій не хоче знати, як тут розстрілюють.
Копаєв зітхнув. Потім запитав, чи він знає такого Мельника.
Андрій знає Мельника. Хто не знає цього симпатичного чергового корпусу?
— Завтра, здається, його дижур,— проговорив сумно Копаєв. — Зверніть, між іншим, увагу, як він зі мною завтра зустрінеться.
Другого дня дійсно був дижур Мельника. Це вперше за ці дні, як Андрія вкинуто до камери. Він увійшов, як завжди, широким твердим кроком, тримаючи журнал перед собою.
— Доброго ранку, — привітався симпатичний черговий і… тут сталося щось дивне. Мельник підвів очі й зустрівся з Копаєвим… Руки його затремтіли, аж трохи журнал не випав з них, а лице й шия буйно почервоніли… Одвівши швидко очі, Мельник намагався зосередитися, щоб поставити свою звичайну помітку в журналі… Поставив… На чолі йому виступив рясний піт… Потім повернувся й, не попрощавшись, як то він звичайно робив, швидко пішов з камери. Так, ніби втік.
— Бачили? — спитав Копаєв Андрія.
—Так. Але що це значить?.. Копаєв криво посміхнувся й нічого не сказав. Увечері Копаєв повернувся з «гори» зовсім убитий психічно. Справа його закінчилася, він підписав «двохсотку» і йому гарантовано не 15 років, а 20! Суд— то лиш формальність, комедія. Крапка на всьому. Він ніколи не виживе там, де його пошлють, значить, все скінчено. Тужив за дружиною й дітьми. Сидів і плакав, одвернувшись до стіни… Всі дістали підвищення в рангах, там, нагорі, лише його принесено в жертву…Опівночі, не лягаючи спати, Копаєв розібраний сидів на ліжку й з мукою дивився на Андрія.
— Слухайте… — промовив він благальним голосом. — Я розкажу вам про те, як тут розстрілюють… Добре? Я розкажу…
Він благав, він просив, йому, видно, було тяжко носити той тягар на серці, й він хотів з-під нього вивернутися, він хотів сповіді.
— Добре,— зітхнув Андрій.
І Копаєв розповів, як тут розстрілюють.
— Ви, напевно, чули, як ночами гудуть тут машини… Так от, то звукова заслона, а за тією заслоною й розстрілюють… Я вам казав, що тут кожен мусить бути бодай раз присутнім при розстрілах. Деякі бували й по кілька разів… Деякі навіть бравують і беруть револьвера до рук, щоб довести, що в них рука не тремтить, разок стрелити… Я був теж раз… Все це відбувається так:
Внизу є великі камери — льохи — такі, як от були «брехалівки», зовсім такі. Ці камери були, вони й тепер є. От людей забирають з різних тюрем з «вещами» й звозять до таких камер. Люди нічого не запідозрюють, думають, що це їх привозять на допит або відправлятимуть на етап. Курять собі, гомонять, чекають виклику. Бувало, що назвозять в таку камеру по 250 чоловік і більше. Це майже кожної ночі відбувається. З такої камери ведуть двері в іншу. Ті двері добре оббиті сукном з другого боку, так, що крізь них нічого не чути. За тими дверима велика порожня кімната, в ній стіл, за столом сидить прокурор. До речі, завжди п’яний, бо тверезий того не витримає. Перед прокурором список приречених.
Черговий оперативник викликає людей:
— Іваненко! (вже не бавиться в піжмурки на «І» чи на «Ч», а просто) — Іваненко! давай без вещей!
Іваненко лишає «вещі», затягається наостанку цигаркою, передає недопалок товаришеві й, нічого не запідозрюючи, йде «без вещей», він іде, може, в якійсь формальній справі. Двері пропускають і зачиняються за ним. Він підходить до столу.
— Прізвище? — запитує прокурор не глядячи, байдуже.
— Іваненко.
Прокурор махає рукою в напрямку других дверей. Він не перепитує навіть ім’я й по батькові або питає ім’я, але не питає по батькові. Тому часто замість Іваненко Івана Івановича розстрілюють Іваненка Івана Трохимовича. Але яка різниця! Другим разом розстріляють і Івана Івановича, де він дінеться?
Людина — Іваненко, Петренко чи Гриценко —- відчиняє двері й вступає в вузенький темний коридорчик… Де речі, в тім коридорчику стоїть столик, а в нім в часи «відпочинку» завжди лежить наган, яким розстрілюють — о р д е н о н о с н и й наган, бо нагороджений орденом за постійну вірну службу в «боротьбі з ворогами народу»… Голос говорить людині «Прямо!» Людина йде, і перед нею відчиняються другі двері. Сліпуче сяйво б’є в очі — за тими дверима яскраво освітлений льох… Хтось невидимий бере людину ззаду за ковнір і стріляє їй в потилицю… Й штовхає в льох… В льоху кипить робота…
А тепер — хто ж розстрілює?
Ви звернули увагу, як зі мною зустрівся вчора Мельник?.. Так ось цей Мельник і розстрілює!..
Андрій був безмежно вражений. Не повірив. Дуже вже то дико. Але Копаєв повторив тихо й твердо:
— Так. Оцей Мельник і розстрілює.
«Боже мій!.. Значить… Так от чому Мельник має право безкарно роздавати махорку! От чому він поводиться так вільно в цім пеклі !..»
А Копаєв вів тремтливим шепотом:
— Так… Розстрілює Мельник. І ще один. Тут є такий червоновидий, веселий, чорнявий хлопець, що завжди вдень розносить передачі, коли хтось має. Так от він є тим другим. Вони завжди — кожної ночі! — працюють на пару. Один стріляє, другий добиває вже лежачих, тих, кого не взяла зразу куля… Тієї ночі, коли я був присутній, розстріляно 296 (двісті дев’яносто шість!) чоловік… Стріляв чорнявий, а Мельник добивав. Він орудував коротеньким ломиком, яким ударяв недострелену жертву по голові… І він це робив так само спокійно й діловито, як він робить під час свого дижуру перевірку камер… Пам’ятаю й ніколи не забуду: тієї ночі стрелили одного молодого інженера. Стрелив той чорнявий і штовхнув. Інженер упав у льох, але був живий. Очунявши, він відповз на руках до стіни, сперся на неї спиною й безтямними очима дивився на все, що відбувалося… Мельник підійшов до нього з ломиком і зазирнув у очі.
— Що, надивляєшся? — спитав він лагідно. — Ну, надивляйся, надивляйся.. — і продовжував далі свою працю.
Цементова підлога льоху зроблена так, як на бойні, похило, з канавкою для стоку крові й води… Люди падали й падали, їх тут же роздягали догола помічники… їх працювала бригада — всі оті наглядачі й чергові виконують цю функцію в ті дні, коли вони не чергують в коридорах: якщо ви спостережливий, ви мусили помітити, що в кожного з них часто бувають червоні, невиспані й дивні очі вранці,— це буває після таких от ночей… Отже, людей роздягали й складали в штабелі… Тієї ночі були накладені штабелі по обидва боки попід стінами. А посередині була гора одежі…
Як уже все було закінчено, як уже була покладена в штабель остання жертва, Мельник, витираючи спітніле чоло, підійшов зі своїм ломиком до нещасного інженера, що все сидів і безтямно випинав очі:
— Ну що, надивився? — запитав Мельник ласкавим, стомленим голосом. — Ну, а тепер —відправляйся! — і цюкнув ломиком по голові.
Потім захололі трупи бригада вантажила, як дрова, на машини, й ті машини геть десь їхали. Потім вантажили одежу… Замивали підлогу з шланга… їли при тому бутерброди й скалозубили з «товаришкою Клавою», що забігала до них, до «веселих хлопців… Уранці Мельник пішов на дижур в корпусі…
Копаєв зітхнув і заплющив очі:
— Ось так тут розстрілюють людей… Тієї ночі їх розстріляли 296. Часом буває й більше… — і зашепотів, обхопивши голову:— я був там, як свідок, «загартовувався»… І я це буду пам’ятати, доки й живий, до самої могили.
Вражений Андрій ніяк не міг зв‘язати до купи дві речі — ломик в руках Мельника й пачку махорки в тих же руках, за яку Мельника любила вся тюрма й творила про нього чудесну легенду. Це не вкладалося в голові… Але саме та пачка махорки, мабуть, і стверджувала страшну правду Копаєва.
Одначе душа не хотіла в усе чуте вірити. Дуже вже це моторошно і в той же час дуже вже це просто, занадто просто. Так, як б’ють телят на конвейєрі… Кадри колись баченого на полтавській модерній «Укрім’ясохладобойні», як там б’ють бичків і корів, находили на цю канву точно… Ах, занадто вже це просто, образливо просто, до цинізму автоматизовано!
Ще Андрій взнав від Копаєва, що знаменитий Курпас, садист і деспот, зовсім не застрелився, лише знятий з посади, але… після невеликої комедії в «покарання» дістав підвищення — його призначено начальником групи концтаборів у системі Дальлагу, куди він і виїхав. Слідчі всі пішли вгору — сержанти поробилися майорами, майори дістали ромби і т. д. Одного тільки його — Копаєва — принесено в жертву. Олексій Копаєв опинився в ролі Олексія Поповича, вкиненого в море, щоб заспокоїти безодню народного понурого гніву. «Пролетарське правосуддя» знає, що робить. Корабель плив собі далі — корабель свавілля й опричнини, отака от «соціалістична галера» — «московська каторга».
А Курпас, бач, зовсім не застрелився. Значить… Значить, всю групу залізничників, т. зв. «групу Малія», спіткала трагічна доля.
Скоро Копаєва забрали, і Андрій лишився сам. На розставанні Копаєв був такий розгублений, що не міг нічого до пуття сказати, лише просив Андрія, заклинаючи пам’яттю його матері, зробити для нього одну послугу… Він просив передати привіт дружині й діткам… Його дружині й діткам… Він в душі не вірив, що Андрія пустять на волю, але він уперто просив передати привіт дружині й діткам… Безтямний, розгублений, він просив побілілими губами… Передати привіт… і сказати… що він колись… колись, може, вернеться… І заплакав.
Андрій пообіцяв.
Копаєва в ж е не повернули до камери.
Андрій лишився сам. Як не стало Копаєва, Андрієві чомусь стало страшно. Страшно й безмежно тоскно. Він вперше злякався самоти. Самота — жахлива річ, коли не знаєш, куди ведуть ось ці двері. Ні, коли знаєш, що вже немає інших дверей взагалі на цій «м’ясохладобойні», лише оці одні, про які вже ніхто в світі не знає й не взнає, як і куди з них вийшов той, хто був сам… Жахлива самота, коли людина всією душею до крику, до болю хотіла б мати свідка…
Андрій все ходив і ходив по камері — тинявся взад та вперед. Потім зупинявся й довго дивився в одну невідому точку.
З голови чомусь не йшов Мельник. Маленький залізний ломик стояв перед очима невідступне, однаково, чи вони були заплющені, чи розплющені… Залізний ломик в такій добрій, в такій щедрій руці…
Андрія почали кудись водити. Щось там з ним робили… Знову мастили йому пальці чорною фарбою й притискали до паперу… Знову фотографували… Але вже тут, в цій тюрмі. Потім питали його, чи він не хотів би комусь написати листа… Чи передати якесь прохання…
Ні, Андрій не хотів нікому писати листа. І не хотів нікому передавати прохання. Він пригадував той нещасливий лист до мадері, Сергєєва й Нечаєву і… Ні, він не хотів вже нікому писати листа. Та й кому?… Та й хто ж його пошле, хто передасть? Йому навіть нікого попросити, бодай так, як попросив його Копаєв, — попросити без надії, що те можна виконати, ба, більше того, знаючи, що те ніколи не може бути виконане. Але попросити, щоб, бодай, одвести душу, і думати потім, і надіятись потім, що хтось те прохання все-таки виконає. Уявляти (наперекір всьому уявляти!), як от той хтось вечором на смерканні сторожко-сторожко крадеться завулками, попід парканами, підходить до темної, печальної хати, обережно спинається на пальці й тихенько стукає в закриту віконницю… І передає пошепки доручення, закривши лице, і щезає, як тінь… Утікає… Передає привіт матері. То нічого, що її вже немає, але ж вона могла би й бути… Вона могла б бути… Адже ж вона була…
Та біля нього нікого такого немає, кому б можна звіритися… Хай би він завіз те доручення, щоб передати хоч отим карлуватим ялинкам біля полярного кола, але щоб завіз звідси… І щоб передав…
Про братів це було ніякого підтвердження. І не буде вже… не буде… Значить… Значить, Копаєв скриводушив! Нема… І не буде…
Хоч би ж хоч хтось знав, яку він гірку чашу випив. Хоч би ж хтось хоч колись передав братам, яку він гірку чашу за них випив!..
Ночами йому снились якісь дивовижні сни, яких він уранці ніяк не міг пригадати. Страшенно боліла голова й нило все тіло. Бачив, що він остаточно погасає, хоч раніше йому не раз здавалося, що далі вже нікуди й погасати.
Коли він глянув у люстро в голярні, куди його повели одного даю голити й де було справжнє люстро, він не впізнав себе. На нього дивилась чужа, худа, як скелет, зігнута, з погаслими очима людина, заросла, як троглодит. А як поголили чорну з сивизною щетину, було ще гірше — та чужа людина мала темну шкіру, що обтягала кості скивиць і щелепів, і мала на щоках хоробливі червоні плями — плями сухот, плями смерті. Андрія гарненько поголили, немов зумисне, щоб вій бачив свою загибіль.
Серце огортала нестерпна туга, а з нею тонюнький-тонюнький біль, ніби там стирчала голка. Він годинами стояв у камері, ж стовп, перед якоюсь візією, що облягала душу…
Хоч би хоч хтось був біля нього, хоч би хоч хтось… Щоб потім, може, колись, може, після довгих-довгих років знайшов і передав братам (передав хоч їхнім дітям) яку ж він гірку чашу за них випив. Випив до кінця… До краю… Спалив усе своє серце… Своє, до кінця вірне, до кінця віддане братське серце… Своє залізне серце… Так, залізне серце…
Надвечір, коли почали да камери залітати мотилі вечірні й товктися несамовито головою в молочний пухир біля стелі, прийшли два сержанти при зброї, понурі й суворі, забрали його й повели…
VIII
Андрій підіймався крутими сходами, тяжко й помалу ступаючи, немов ішов на Голготу часто зупинявся збезсилений і заходився раптовим кашлем — йому здавалося що всередині щось уривається. Він боявся передчасного вибуху крові в своїх дірявих легенях, а це було б зле. Він мусить дійти до кінця, до самої крапки, дійти власними ногами. І він ішов попід гамаками, як тоді, в першій день, коли почував себе гегемоном, — коли серце було сповнене віри в людей і гордої певності, що його ніхто не посміє торкнути пальцем… Тепер він ішов на Голготу…
Ах, коли б же хтось знав! Коли б хоч хтось знав!..
Потім відчинилися якісь двері… Але Андрій не побачив, що там далі за ними було. Його завели за якусь загородку і… він вже не бачив, що там в тій яскравій залі було, бо йому гойднувся весь світ:
Перед ним — с т о я л и т р и й о г о р і д н и х б р а т и!!
Т р и й о г о р і д н и х б р а т и. . .
Ноги підкосились, і тіло похилилося, як підрізаний колос… Микола дебелою рукою підхопив Андрія й притиснув його до своїх розхристаних грудей — і Андрій нестримно заридав на тих грудях…
— Ну, от — посміхався Микола й поляпував пестливо по спині.— Ну, от. . .
Михайло засміявся, а Серьога закінчив:
— От тепер ми всі вкупі.
І з викликом глянув туди, де рясніли портупеї й блищали ордени за столами, застеленими червоним сукном, — гордий, і мовчазний, і безстрашний Серьога, орденоносний пілот.
Їх усіх прирекли де розстрілу. Закритий Ревтрибунал судив їх. Але не на підставі зізнань, лише на підставі «свідчень» сексотів і провокаторів та на підставі прокурорського пафосу… А головне — на підставі того, чого «судді» не знали, лише вгадували та тямили, на що ці люди здібні.
Ніхто підсудних не захищав і не намагався, рівно ж як і не давав ніхто захищатись та виправдуватись їм самим, їх взяли не для тога, щоб виправдати, а щоб засудити. Це був «шемякін суд», де зовсім відсутній інститут захисників, бо при тому настановленні, яке всі ці «суди» мають, інститут захисників зайвий. А тим настановленням є — тільки засудити.
Підсудні це знали і навіть не збиралися захищатись. Єдине, що вони могли протиставити цьому «пролетарському судові», цій розгнузданій опричнині, — це ігнорацію й презирство.
Андрій погано слухав комедію, що розігравалася, як по нотах, — його мучило інше. Вловивши відповідний момент і ледве проштовхуючи слова крізь горло, Андрій запитав Миколу:
— Миколо… А… Підпис? Твій підпис?.. А?
— Бог з тобою! — посміхнувся Микола, вгадавши з самого тону, що десь надужито його підписом. — Мій підпис?! А втім, ця сволота мала досить моїх підписів у моїй валізі, в тім числі й чисті бланки з моїм підписом.
Тягар, найстрашніший тягар остаточно сповз з серця…
Їх усіх прирекли до розстрілу.
В числі приречених була низка осіб, а між ними й зовсім юна сестра їх — Галя. Галя Чумаківна… Ніхто з приречених не просив помилування.