Іван Багряний - Сад Гетсиманський (сторінка 13)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.docx)Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.docx887 Кб7636
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.fb2)Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.fb22042 Кб7594

— Ти мені тут очей не замилюй! «Правда». Нащо мені така твоя правда?.. — слідчий страшенно злоститься, тупотить ногами, аж піниться. Карапетьян показує, як саме той слідчий злоститься та піниться.

— Ти мені говори, що ти робив? І як ти робив?!

— Харашо робим...

Аслан, дурний, бідолашний Аслан, чистій черевиків, що завжди вірив усім на слово, що, крім чистіння черевиків, взагалі більше в світі нічого не вмів, а в фінінспектора «розписувався» прикладанням свого вузлуватого пальця, вмоченого в чорнило, не знав, чого слідчий він нього хоче.

А слідчий вимагає — що ти робив?

Ні, не знає Аслан, що саме він робив і що взагалі мусив робити путній контрреволюціонер. Тоді слідчий лупить Аслана щосили по карку, добре лупить, і відправляє до камери:

— Йди й подумай.

Аслан думає. В камері. Ні, він не думає, він плаче, а товариші,— веселі його земляки, одчайдушні штукарі й «‘контрреволюціонери» з ласки божої — за нього думають, вони його повчають, рятуючи, що має робити путній контрреволюціонер, що має робити затятий «враг народа», отже, має робити Аслан, щоби слідчий його дуже не бив уже... Підучившись, радісний Аслан проситься на допит — сам проситься, щоб якось уже кінчати ту справу швидше, щоб уже раз, зажмуривши очі, перепливти через ту страшну Лету тяжкого іспиту до радісного берега забуття й спокою.

--- Ну, надумав? — питає слідчий.

— Все надумав, товариш дорогий! Хочем признаватись...

— Давай. Та тільки не бреши, гляди, черезчур.

— Ну, навіщо ж через «чур», все буде правда. Пиши — я, Аслан, контрреволюціонер і враг народа...

— Це вже я чув... — слідчий береться за прес-пап’є...

— Стрівай-стрівай! — злякано квапиться Аслан. — Стрівай, а то забуду й тоді все, брат, пропало... Пиши: я робив повстання проти совєтської влади! Еге ж. Твої черевики швидко порвались? І твого начальника черевики теж швидко порвались! І в робочого класу черевики дуже швидко порвались?! Ага?! Отож. То я їх чистив таким мазьом... знарошне таким мазьом, щоб швидко рвались. Контрреволюційним мазьом...

Слідчий — кулак з довбню, голова з горіх, вчорашній футболіст, ударно покликаний в «органи» (Карапетьян показує образно, який саме кулак, а яка голова в того футболіста-слідчого) — тріумфує. Аслан перевищує всі його сподівання. Він все те пише й переконується під впливом Асланової залізної логіки, що він напав на цілий скарб, на контрреволюційну, диверсійну організацію, яка може забезпечити йому блискучу кар’єру в «органах». Аслан розповідає, як то він чистив геніально черевики пролетаріатові, як вони дерлися від отруйної мазі, як той пролетаріат лає совєтську владу, партію й самого Сталіна і хоче ту владу повалити, а все через одного чистія, фашиста й контрреволюціонера, Аслана... Аслан розповідає, а слідчий пише, аж-но піт йому виступає, сопе, прикусує язика й пише. Аслан кінчає свою розповідь клятвою, що він кається щиросердно й що більше не буде вже, і з полегкістю зітхає — нарешті йому дадуть спокій, напевно.

Але апетит приходить під час їди. Після такого приголомшуючого Асланового самовикриття епопея його дивовижних блукань по найбезглуздіших контрреволюційних сферах тільки починається. Слідчий вирішив видавити з нього всю правду геть до краплі, «розоблачити ворога» до краю...

Після диверсії Аслан мусить признаватися в не менш геніальному шпигунстві. Причому щиросердні Асланові признання чергуються з такою ж щиросердною розгубленістю, коли Аслан сам не знає вже, що ж він робив далі.Тоді слідчий б’є Аслана й кидає в камеру, щоб «подумав». Аслан думає при допомозі своїх веселих земляків і друзів, опанованих психозом самовикриття в ім’я рятунку смерті та одчайдушним шибеничним гумором. «Надумавши», Аслан проситься на «конвейєр» і епопея триває. Кінець її вже передбачений слідчим і начальством цієї богохранимої установи, точно заздалегідь вирішений, але мусить бути ще формальне виправдання того кінця, формальні ні підстави. Ті підстави й витискають з Аслана, зовсім не дбаючи про їх логічність, аби було хоч приблизно правдоподібно.

Подаючи Асланові пригоди, Карапетьян вставляє й свої пояснювальні ремарки, що доводили наявність в цьому всьому безглузді залізної логіки, залізної послідовності й розумного, навіть геніального начала. «Не важно, що та робив учора, важно, що ти міг робити завтра. Не важно, чи правдою є вся та брехня, яку слідчий змушує тебе говорити, а важний факт, що ти таки не любиш совєтської влади, а значить— ти небезпечний, а тому тебе треба зліквідувати. Мета ж виправдовує всі засоби». Так аналізує справу Карапетьян. А тим часом Аслан переходить всі фази розвитку й самовикриття себе як великого контрреволюціонера. Ось він кається в шпигунстві:

— Пиши, гражданин начальник! Я шпійон. Я сидів біля вокзалу й чистив черевики. Але то я так знарошне чистив черевики. Насправді ж я займався шпійонажем... Я щитав поїзди — скільки йде на Москву, а скільки з Москви. Пасажирські поїзди.

Слідчому такий спосіб шпійонажу не подобається, й він іронічно питає:

— Ну, і скільки ж ти нащитав?

— Сто туди, сто й один назад...

Слідчий береться за прес-пап’є:

— Хіба так займаються шпіонажем?! Ти дурня тут не клем. Якщо ти займався шпіонажем, то розказуй, брат, правду, а не то...

Тоді Асланові приходить в голову щаслива думка, і він розповідає, що то він сидів не біля вокзалу і не поїзда рахував, а сидів від біля будинку Червоної Армії й рахував, скільки ходить командирів та різних військових начальників в будинок і з будинку, і придивлявся, які вони є. Це слідчого абсолютно задовольняє, і він вимагає ще нових і нових признань про інші методи контрреволюційної дії. Так бідний Аслан доходить до терору й великої диверсії.

От він розповідає, як він готував гранати, динаміт тощо, щоби зірвати один дуже важливий стратегічний міст. Слідчий з великим задоволенням все нотує. Потім слідчому видається за потрібне устійнити, який же саме міст мав Аслан зірвати і як він називається.

— Як той міст називається?.— питає слідчий в Аслана. Аслан бачив багато мостів різних в житті, але він ніколи не знав жодної назви мосту. Знав він лише, як називався той міст, біля якого він мав постійне місце чистія черевиків: був це Горбатий міст, невелика кам’яна споруда через .Порпань, без якої годі б перебратися на другий берег брудного, запльованого потоку калюжі.

--- Горбатий міст, ось тик він називається.

Слідчий вибухає сміхом. Потім цідить презирливо до розгубленого Аслана:

— Дурню ти! Горбатий міст вже сто разів зірваний тут такими ж ідіотами, як ти. Вибери собі краще якийсь інший... І що ви всі  на тім Горбатім мосту помішалися! Зривай інший міст.

І бідний Аслан мусив зривати інший міст, який йому було призначено слідчим. Що ж до Горбатого моста, то треба сказати правду: Аслан вибрав цей Горбатий міст не тільки тому, що не знав інших назв, а й тому, що то маленький міст, а за маленький міст менша кара. Він хотів і диверсію зробити, й не потрапити під розстріл. Довелося ж зривати. якийсь великий міст і наражатися на велику кару.

Всі Асланові гріхи й контрреволюційні пригоди, звичайно, записувалися на рахунок всієї великої, всевірменської організації, і саме тому слідчий намагався витиснути його, як цитрину, до решти. Розохочений, він натискав на Аслана щосили, взявши під тяжкий психічний прес фізичними тортурами. Після диверсії Аслан признається в терорі. Потім в збройному повстанні, розгортаючи неймовірну, фантастичну свою контрреволюційну епопею. .

Ось він признається в намірі вкрасти крейсер «Червона Україна» й завести його до Вірменії, щоб там його обсадити контрреволюційним військом і потім на ньому приїхати та й розгромити совєтську владу. Слідчий все занотував з задоволенням, бо побачив акцію, закроєну на високу скелю. Асланові він навіть дав склянку молока й відпустив до камери... Вже через якийсь час слідчий викликав Аслана знову й почав його бити несамовито, докоряючи склянкою молока та лаючи за нечесний намір обдурити органи революційної законності, ввести їх в блуд, бо ж: — Ах ти ж сякий-такий!! Що ж ти брешеш! Як же ж хотів завести крейсер «Червона Україна» до Вірменії, як Вірменії немає моря!?

Бідолашний Аслан погано знав географію, довго думав і ніяк не міг придумати виходу з такої прикрої ситуації. Він був синій, як печінка, від биття, але ніяк не міг розв’язати проблеми успішно з тим крейсером — не міг ані з вести його до Вірменії по сухому, ані взагалі дати з нараду. Нарешті він його «потопив», власне, запланував потопити на втіху слідчому, а натомість щиро признався, що збройне повстання вони — вірмени — мали робити зброєю, привезеною з Персії до Харкова на верблюдах. І от вони «привезли» зброю й заховали її поблизу Харкова на Рашковій дачі. Там були гармати й кулемети, рушниці, й шаблюки, і отруйні гази — все потрібне для повалення советської влади. Історія була така правдоподібна, а Асланова щирість така переконлива, а знання місцевостей таке досконале, а неперебірливість та злочинний цинізм слідчого й усієї ції системи такі безмежні, що вся карколомна повстанська епопея Асланова була занотована докладно, у всіх подробицях.

Після того Асланові дано було спокій на три дні. Карапетьян запевняє, що ті три дні потрібні були слідчому, щоб розшукати зброю на Рашковій дачі. На четвертий день викликає слідчий Аслана, насуплений, лютий-прелютий, і каже:

— Зброю твою й гази ми знайшли. Але ти брехун, бо ми не могли знайти верблюдів. Скільки їх було?

— Сто верблюдів було, сто, гражданин дорогий! — каже Аслан радісно, втішений, що зброю таки «знайшли».

— То де ж ти їх дів, га? Сто верблюдів, це тобі не сто коробок твоєї дурної вакси в твоєму дурному рундуку. Де дів верблюдів, га?! Не міг же ти їх продати на Благбазі чи в Церабкоопі!

— Навіщо на Благбазі, гражданин дорогий?— сміється радісно Аслан, чесний чистій черевиків , сміється з слідчого, що він такий дурний, недогадливий. —Навіщо на Благбазі?! Йшов поїзд Москва — Тифліс через Харків, я прив’язав верблюдів до поїзда, і вони побігли назад на Персію...

Добуло явне безглуздя, навіть на погляд не дуже вередливого слідчого, щоб верблюди поспівали бігти за експресом, і він не міг цього Асланові подарувати. Бідний Аслан кілька днів після того, як верблюди побігли за експресом, не міг прийти до пам’яті в камері, лежачи пластом. Але те йога не вирятувало від дальшого ходіння по муках «малого й великого конвейєра».

Карапетьян розповідає з безподібним вірменським колоритом, в’язні аж пищать від приглушеного сміху, не маючи права одверто й гомерично реготатися, а Андрій слухає й думає, що все-таки це, мабуть, розбещена, злостива арештантська фантазія і тільки, мстива карикатура, іронія, що все шаржує й з усього глузує, безсила на будь-що солідніше. Навіть вставки деяких слухачів про деталі з пережитого їхніми знайомими (бо хто ж насмілиться сказати про власний досвід!), ба, навіть те, що тут же, як ілюстрація до Карапетьянових «перських мотивів», поруч ось лежить і помирає Ягельський, весь в підозрілих синцях і підпливах, — навіть все це не в силі впоїти Андрієві довіру до Карапетьянових новел про дурного Аслана. Занадто-бо все безглуздо і занадто цинічно, до самозаперечення безглуздо й цинічно. Тільки аж геть згодом, у майбутньому, Андрієві судилося переконатися, що цей Карапетьян — геніальний новеліст, на теми злободенні, та що він стисло, але подиву гідно точно виклав у своїх «перських мелодіях» душу, суть, зерно всієї цієї епохи і що Аслан — це трагічне, але ідеально точне уособлення багатьох — дуже багатьох! — нещасних, пущених на конвейєр безглуздої дійсності тут. Рівно як і слідчий в подачі Карапетьяновій— це теж точне уособлення всієї системи, до якої той слідчий належить, як її гвинтик. Але це Андрій збагнув згодом, тепер же Карапетьянові «перські мелодії» звучали, як фрагменти дивовижного, чадного сну, або рефлексії звихненої пам’яті божевільного.

Здавалося, що Карапетьян міг би розповідати свої «новели» безкінечно, перевершуючи достославну, міфічну Шехерезаду, причому зовсім нічого не вигадуючи, як він запевняв, лиш часом багатозначно й єхидно роблячи павзи, там де не слід було говорити. Ті павзи були не згірші за слова. Він їх робив, зітхнувши й попихкуючи головою чорта-Мефісто, що в профіль так подібний до самого Карапетьяна.

«Перські мелодії» перебила та й зовсім урвала вечеря. В певну хвилину всі нашорошились. Карапетьян замовк. Всі повернулися до дверей, слухаючи швидше цілунками, аніж вухами, й не так щось чуючи, як угадуючи стукіт кормушок по коридору, ба, по всій тюрмі, хоч і стояла ніби непрониклива тиша. Скоро дійсно відчинилась кормушка в їхніх дверях і повторилася така сама процедура, як і в обід. Тільки на цей раз наглядач дав у кожну миску буквально по одній столовій ложці каші і тим програма вичерпалася. Це була вечеря. Голодні шлунки тільки даремно були розхвильовані, спровоковані тією ложкою каші і увігнані в марні, розпачливі корчі, результатом чого було несамовите куріння тих, хто мав що курити. Хто не мав чого курити, конвульсійне шарпав кадиком, чекаючи «бичка» — «сорок», «двадцять» або «десять» від тих, хто курив.

Ця вечеря була о 6-й годині. По вечері знову мили посуд. Це була третя й остання «оправка» за день, дана їм тюремною конституцією в числі інших прав та свобод. На цей раз ходили без Ягельського, бо в нього не вистачило вже і тільки сили, а й волі підтримати товаришам компанію скористатись із таких розкошів, як прогулянка голяком по коридору. Ягельський лишився лежати в камері, поставивши сухі коліна кроквами й тяжко астматично дихаючи, ажно вчувався жаль в тому диханні, що він не може піти з усіма...

Після вечері вже не мили підлоги, не розповідали анекдотів, не сміялися навіть тихесенько, а сиділи, пороззявлявши роти й тяжко дихаючи,— чекали. Вони чекали сну. Але до сну, до права заснути, ще далеко, — команда буде подана аж в дев’ять годин. Без права ж люди не могли заснути, вони хитрували, схиляючи голови як-небудь так, щоб наглядач не бачив і щоб можна було все-таки здрімнути, але з того нічого не виходило. Люди тільки мліли від утоми, зітхали люто або трагічно і не могли відсахнутися від дійсності ні на хвилину — саме як починало дріматися солодко, раптом, ніби зумисне, розтиналося тихе й настирливе — «Цс-с!» — то котрийсь із в’язнів подавав пересторогу, помітивши, як тихесенько відслонявся вовчок, і вони шарпалися, ворушились, позіхали — робили рух, потрібний для доказу, що вони не сплять. Гнітила невдоволена спрага на сон, гнітила задуха, гнітила мовчанка. Нарешті Руденко не витримав, зітхнув глибоко й шумно, мовби після шаленої біганини, й звернувся до Приходька лагідно, благально:

--- Професоре... Розкажіть що-небудь... Ваша ж черга! Літературну годину!

Руденка підтримали інші.

— З Мопассана... З Стендаля... Ні, «Три мушкетери! «Король Лір»!..

Руденко благав, мов хлопчисько, пропонував навіть і свою завтрашню пайку хліба за труд. Приходько згодився й без пайки. Літературні «години» у них, бач, відбуваються! дуже часто, а на них розповідаються з пам’яті найкращі перлини світової літератури. Оповідачами були найбільше начитані й найпам’ятливіші в’язні. До таких належали — Приходько, Зарудний, інженер Н., Гепнер. Кожен з цих чотирьох був своєрідною літературною хрестоматією, а то й енциклопедією. Особливо Приходько, наділений чудесним  даром — феноменальною пам’яттю та високими здібностями оповідача. Перші три теж були ніби добрими, але черга сьогодні була Приходькова.

Для Андрія такий спосіб розваги не був новиною, бо не був він взагалі новиною в совєтських тюрмах, де не давали книг і газет і взагалі суворо забороняли будь-що читати і де люди насичували духовний голод «з памяті». Новиною був лише той високий «клас», який мав тут місце. Це ж розважалися високорозвинені, інтелектуально багатющі, хоч і голопузі, люди.

Пошук на сайті: