Іван Багряний - Сад Гетсиманський (сторінка 20)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.docx)Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.docx887 Кб7669
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.fb2)Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.fb22042 Кб7623

Був він клишоногий, з колінами, вгнутими всередину, кремезний, грубо витесаний з суцільної тяжкої брили, рябий з обличчя, ніс картоплиною, короткорукий, червоновидий і блакитноокий. Стоячи так посеред камери й тримаючи розкритий журнал перед собою в одній руці, а олівець в другій. Мельник, не кваплячись, самими очима порахував усіх, записав, а тоді глянув на всіх привітно й запитав густим, трохи хриплим голосом:

— Заяви є?

Посипались заяви:  «Блощиць побити»,  «лікарську допомогу давати»,  «паперу для писання заяв прокуророві дозволити»,  «вікно відчиняти, бо дихати нічим»,  «на прогулянку водити» і т. п. Мельник терпляче всі заяви записував, хоч і він, і всі в’язні прекрасно знали, що все те марно, бо все залежить від когось іншого, на кого ніякі заяви не діють, хто дав настанову заяв не виконувати взагалі. Записавши заяви, Мельник спитав:

— Усе?

Тоді була складена найголовніша заява, ради якої робилися всі попередні, щоб правити за димову заслону. То була заява, складена трагічним, жалібним голосочком доцента Зарудного:

— Курити нема чого...

— Ага, курити? — по тих словах Мельник мацає всі свої кишені, й нарешті звідкілясь витягає півпачки махорки  «Пробєг», і так разом з оболонкою віддає доцентові (який, до речі, сам зовсім на курить):

— Нате!..

Після того Мельник повертається й іде з камери. Ніхто йому не дякує й нічого не говорить, мовби нічого й не сталося, — так треба щоб не наробити лиха, бо ж все те, що робить Мельник, заборонене. Треба мовчати й робити вигляд, ніби нічого не сталося. На дверях Мельник кидає:

— До побачення! — й зникає.

Старі в’язні кажуть, що часом у Мельника буває ціла пачка махорки й він її всю віддає, часом дає сірники й папір.

Андрій лише поцікавився, чи й в інших камера так. Атож, в інших камерах теж так. Цей Мельник — то якась золота, щира, єдина людська душа в усьому цьому пеклі. І тим він легендарний. Легендарний своєю добротою.

Дійсно, з вигляду Мельник зробив на Андрія прекрасне вражіння — вражіння доброї, лагідної, великодушної людини, що любить своїх ближніх. І як шкода, що Андрій, старий арештант і каторжник, отруєний недовірою до всього, що стоїть під знаком цієї фірми. Коли Мельник вийшов, Андрій разом з усіма скрутив з махорки цигарку, глибоко затягнувся, пустив дим, а тим часом подумав: «Благословенна махорка! І благословенний Мельник! Він має великий привілей — безкарно роздавати «ворогам народу» махорку... Бо ж ясно, що за кожним кроком і кожним його рухом стежать в сто пар очей, а найдрібніший зв’язок з «ворогами народу» карається дуже тяжко.

А з другого боку було ясно, що ніякий спеціальний розрахунок за тим даванням махорки не стоїть, ніякий єхидний намір, крім великого ризику. Адже той Мельник роздає отак махорку рік чи два, а ще ніде й нікому не ставив ніяких умов і не вимагав ніяких зобов'язань чи щось в тім дусі.

В цьому крилась якась велика загадка. Це або якийсь феноменальний сміливець і дивак, або ж ... Хтозна.

Та як би там не було, в'язні мали не тільки втішений курецький голод, а й втішену душу. Вони бачили  л ю д и н у  в пеклі!

Одного дня їх водили голитися. Це була досить довга й досить цікава процедура, що розважила очманілих людей; цікавість же її була головне в тім, що люди мали змогу трішки подихати кращим повітрям, аніж в камері, їх брали з камери партіями по сім чоловік і водили до голярні. Голярня та була в цім же таки коридорі, в спеціально пристосованій міленькій камері, — пристосованій для такої мети ще тоді, коли ця тюрма будувалася. Андрій був у першій сімці й ішов до голярні не без цікавості — йому хотілося подивитися в люстро й гарно поголитися. Він знав з колишнього свого досвіду, що в голярні є велике люстро (як і в кожній путній голярні), досить вигідні крісла й що голять там бритвою. Але, гай-гай! Голярня таки була в тій самій камері, що й раніше, але ніякого люстра там вже не було, як не було й ніяких крісел, лише довга дерев'яна лава. І голили там зовсім не бритвою. Власне, там взагалі не голили, а стригли обличчя машинкою.

Найприємнішим у всій тій процедурі було чекання. Через те Андрій присів на лаву самий останній. Голив, чи стриг, якийсь молодий, зовсім мовчазний жид, фаховий голяр, але в єжовській уніформі, а Андрій сидів і спостерігав. Кімнатка була зовсім манюсінька, але чиста, затишна й чепурна. Підлога, вистелена кахлями, блискотіла. Стіни недавно побілено й розмальовано альфрейником в гарний візерунок... Власне, то не візерунок, то була якась чарівна веремія зірок синювато-сірого й білого кольору, малих, і великих, і .середніх, і зовсім манюньких, і крапок сірих і білих, що клубочилися туманностями, як на космічному Чумацькому Шляху. Андрій дивився на стіну, як на різдвяне небо, й дивувався — кому це прийшла до голови така трагічна ідея отак розмалювати стіни в такім жахливім вертепі та й водити нещасних людей на те чудесне малювання дивитися. Ось в цім найбільша жорстокість тюремної адміністрації, а не в тім, що вона нищить найменші прояви естетичного в тюремному оточенні в'язня!

В кімнатці, крім зорь, ослона, стільця, на якому сідав той, кого стриглось, крана в стіні, лампки в стелі й машинки в руках стрижія, більше нічого не було. Нічого такого, чим би можна зарізатися або вбитися, нічого, що можна б вжити як зброю. Голяр стриг своїх «клієнтів» досить недбало, безцеремонне, так, як стрижуть баранів, лишаючи смуги й кущі волосся або немилосердно скубучи машинкою. Голяр нічого не говорив до в’язнів, в’язні нічого не говорили до нього. Мовчки зайшли, мовчки й вийшли. Лише сичали або кривилися під час операції. Після першої партії пішла друга, третя... Так, поки «поголилися» всі.

В камері Андрій ще довго бачив зорі — він дивився на стіну, оздоблену безліччю роздушених блощиць, і зорі пливли й крутилися цілою віхолою — вже ніяких блощиць не було, лише самі зорі, зорі...

 

День, коли Андрія мали-таки викликати на допит, все ж наближався. Багато разів грюкнув засув, багато разів стріпнулися нерви в чеканні, що ось-ось його покличуть. І все марно, вся внутрішня змобілізованість була ні до чого. Але було безсумнівним, що той момент таки прийде й те станеться.

А тим часом інших брали одразу  «на конвейєр» і одразу ж  «кололи» немилосердно. Так взяли в перший же день директора Інституту фізкультури Бунчука й інспектора мисливства Іванова, і в перший же день один і другий підписали найганебніші протоколи своїх  «злочинів», а потім плакали в камері ревно, а з них слідчі домагалися все нових і нових свідчень. Бунчук «признався» в приналежності до терористичної організації фізкультурників, яка мала на меті вбити секретаря КП(б)У Косіора, і завербував (тобто зачислив на вимогу слідчого) до тієї організації всіх своїх викладачів, всіх видатних діячів з галузі фізичної культури й спорту і так різних знайомих. В результаті вийшла імпозантна контрреволюційна організація з ним — Бунчуком — на чолі, і тепер він під режисурою слідчого укладав програму й статут тієї організації. Щось подібне було й з Івановим, але цей  «завербував» усіх мисливців і рибалок. Камера потішалася з пригод цього Іванова в більшій мірі, аніж з пригод бідного Аслана, чесного чистія черевиків. Цей наївний, і щиросердний, і вкрай геть розгублений Іванов розповідав про все. Прийшовши з чергового допиту, Іванов спершу істерично відсапувався й відплакувався, а тоді комічно починав оповідати про свої всі  «контрреволюційні» походеньки, про свої карколомні терористичні плани й замахи, про фабрикування бомб з пляшок і піроксиліну, про корективи, які вносив слідчий в його убогі знання з галузі піротехніки та з галузі саперного підривного діла. Найвирішальнішу роль у формуванні його «контрреволюційного» світогляду та цілої контрреволюційної організації відігравало все те ж мармурове прес-пап'є в руках хороброго й безжалісного слідчого.

Так плинув час, як суцільна стрічка химерного конвейєра. Але кожний день і кожна година того часу не пропадала для Андрія марно — все він більше й більше підковувався, як то кажуть, «на всі чотири ноги», мовби проходив спеціальний курс попереднього вишколу, приготування до наступного тяжкого іспиту. Він уже знав — з розмов досвідчених арештантів — весь процесуальний та карний кодекс, всю термінологію слідчих, весь порядок і специфіку слідства, знав, що таке «протокол обвинувачення», й його роль, й його властивості — властивості гуми. Знав, що таке «двохсотка». Знав, як мусить виглядати, згідно з законом, «діло» й як треба підписувати, щоб убезпечитися від провокації, кожну сторінку окремо й пильно закреслювати всі порожні місця. Знав про право в'язня вимагати ознайомлення з матеріалами «діла» та про право вимагати очних ставок з різними «свідками". І, нарешті, знав найголовніше — що ті всі знання й ті «права» абсолютно ні до чого, вони нічого не варті, бо весь процесуальний та карний кодекс регулюються й коригуються палкою в «залізних єжовських» руках першого-ліпшого слідчого.

Щодо тактики слідчих, то та тактика полягає нібито в тім, щоб людину одразу приголомшити криком, фантастичними погрозами й весь час тиснути на неї, не даючи опам'ятатись — чим слабші нерви в людини й чим вона примітивніша, тим швидше вона здається, «колеться». Але в міру спротиву людини натиск на неї все посилюється, прикладаються до неї руки, й палки, й всі знаряддя «впливу», стремлючи до тієї самої мети — «розколоти». Та все впоюється їй думку, який вона злочинець. За якийсь час людина здебільшого дуріє й вже сама не певна, чи не робила вона справді тих злочинів, які їй закидається. Фізичний «вплив» і невблаганна логіка — «признаєшся — житимеш, як розкаяний, не признаєшся — вмреш, як принциповий ворог!» — довершують справу, людина «колеться».

«Бітіє опрєдєляєт сознаніє!»

Одного дня вранці до камери влетіло п'ятеро людей у білих халатах і звеліли всім піднести руки вгору, обшукали кожного й 'звелівши роздягтися зовсім догола, цебто скинути й труси, вигнали в коридор, а з коридора наглядач і черговий корпусу загнали їх до тієї маленької кімнатки, де була голярня. В цій кімнатці, збиті, як сірники в коробочці, вони мусили чекати кінця трусу. Такий трус вряди-годи нагло отак впадав на ту чи іншу камеру — шукати «заборонених» речей. Причому, те шукання було настирливе й зворушливо пильне: обмацували всі рубці й вузли на одежі, пороли черевики, длубалися в підлозі, часом навіть зривали плінтуси, тих «заборонених речей» шукаючи. До заборонених речей належали: насамперед, голка, яку в’язні називали  «господиня», а так як в’язні примудрялися робити  «господинь» з цвяшків і навіть із зубчиків гребінця, то цвяшки й гребінці теж були забороненими речами. Але арештантський геній безсмертний і з біса винахідливий — не мавши цвяшків і гребінців, в’язні все-таки робили голки й нитки й шили, латаючи свої попрілі лахи, — голки вони робили з... звичайних сірників! а нитки — розсмикуючи поділ сорочки а чи рушник, а найчастіше — розпускаючи шкарпетку. Це безмежно ускладнювало тюремникам проблему боротьби з «господинею», бо ж ані сірники, ані шкарпетки, ані сорочки поки що ще не входили в номенклатуру заборонених речей, зазначених в правилах тюремного розпорядку (в своєрідній тюремній конституції, в найважливішім документі країни соціалізму, після основної Конституції СССР). Ця конституція номер два, підписана самим начальником УГБ НКВД СССР та «залізним наркомом» Ніколаєм Єжовим, висить на дверях (але не в камері, а чомусь в голярні! Бо в камері, бач, в’язні можуть її скурити!) Але геній тюремників теж настирливий — вони не відбирали шкарпеток і сорочок, ні, вони шукали, саму  «господиню», зроблену хай і з сірника, і шматочок нитки, як речовий доказ, а тоді карали винуватця, порушника конституції. Найчастіше ж карали всю камеру, бо винуватець не зголошувався, співкамерники ж його не видавали, а  «стукач» проґавив або боявся смерті в параші. До заборонених речей належали ще будь-які шматочки скла, бо ними можна перерізати артерії й утекти в смерть, тим самим уникнути слідства та позбавити втіхи тюремного ката або й слідчого перервати ті артерії жертві власними руками. Також до заборонених речей належать шматочки олівця та клаптики паперу, рівно ж як заборонені не тільки книжки й газети, а взагалі будь-що друковане чи писане, хай це буде просто старий і брудний клапоть газети, а чи лист...

Ось чому шукачі заборонених речей так пильно перемацують рубці й вузлики на одежі та довбуться в підлозі й за плінтусами. Вони шукають зовсім манюсінькі речі, а насамперед — вони шукають голку, арештантську  «господиню».

З тих усіх трусів в’язні сміються, бо, попри всю пильність ловців  «господині», все ж таки в кожній камері є справжня голка (а часом і не одна), шматочок бритви-«жилєтки», а шматочок осердя олівця то вже напевно. І ніякий геній тюремних аргатів не в силі того осердя знайти.

Там, в камері, аргати в білих халатах потрошили лахи, а тут люди сиділи голяком і нудились. Аж ось відчинилися двері — і всі зітхнули: нарешті їх поведуть назад і вони зможуть повдягати свої труси а чи ганчірки, призначені виконувати роль трусів. Одначе їх не повели нікуди, тільки забрали Андрія: черговий корпусу довго роздивлявся голих людей і нарешті зупинився оком на ньому:

— Давай за мною!

«От і прийшла нарешті моя черга!»

— Але ж я голий, — сказав Андрій в коридорі черговому.

— Ну й дуже добре, — відповів апатично черговий, позіхаючи. — Менше роботи... Одягатись там ще та роздягатись...

— І то правда. І вони пішли.

Андрій не мав нічого проти того, щоб з’явитися до слідчого в вигляді прапращура Адама. Навіть коли б там була та скажена фурія Нечаєва! Навіть коли б всі фурії (а тут їх, мабуть, не одна!) стояли в усіх коридорах і на сходах і дивилися. Він би зціпив зуби й так матерував, зухвало, презирливо.  «Чорт з вами з усіма!!» Складений він добре, горба не мав, клишоногим не був, а головне — він не відповідав за свій вигляд в цім вертепі, то й не соромився його перед прямими винуватцями своєї біди.

Але Андрія на цей раз ще не поведено до слідчого, а заведено до тюремної вартівні, в якій його першого дня обшукувано та стрижено. Тут йому дали в руку перо, підсунули якийсь папірець і сказали —  «Розпишись!»

То був стандартний папірець з друкарським надруком, з великими пропусками, а потім ті пропуски хтось записав чорнилом. Андрій став читати, але ті, що сиділи за столом, і ті, що товпилися навколо, підганяли його, квапили —  «Давай жівєй! Читаєш ще там... Грамотний!» Одначе Андрій все-таки папірця прочитав, перш ніж його підписувати, не звертаючи уваги на всі підганяння. В тім папірці стояло:

«ПРОТОКОЛ ОБВИНУВАЧЕННЯ». А далі під цим заголовком говорилося, що громадянин такий ось (ім’ярек) притягається до карної відповідальності за контрреволюційну, антисовєтську діяльність, а обвинувачується по статті 54-й т. зв. Карно-Процесуального Кодексу УССР, пп. 2, б, 8, 10 і 11, про що йому, громадянинові такому, й доводиться до відома. В кінці стоїть рядок про те, що цей протокол обвинувачення читав — (підпис).

— Слухайте, — сказав той, що папірця пред’являв (мабуть, співробітник головного управління, а не службовець тюремної канцелярії), грубо, але в той же час тоном умовляння: — Не клейте дурня й підписуйте. Це ж тільки пред’явлення вам обвинувачення. Тут же не сказано, що ви згодні, а що тільки ви оце прочитали. Вам дали, а ви прочитали! Ясно? Щоб потім не сказали, що ви не знаєте, за що вас тримають у тюрмі, що вас не повідомили й ви не могли захищатись... Це тільки обвинувачення, а ви будете боронитись...

Пошук на сайті: