Іван Багряний - Сад Гетсиманський (сторінка 22)

Так звик думати Андрій. Увесь шевченківський пафос і гнів, що його він увібрав у себе, знайшов, на його думку, своє довершення насамперед саме в його класі і це ж він здійснив пророцтво великого генія нації — «Заговорить і Дніпро, і гори!»... Він гордився приналежністю до такого класу. З цим почуттям гордості він зріс. На ньому, на тому почутті, оформилась його душа й серце, й навряд чи якийсь дворянин колись більше пишався зі свого соціального стану й зі свого походження, як пишався Андрій зі свого. І навряд чи якийсь дворянин більш гордо тримав свою голову, аніж Андрій. Він звик ходити по своїй землі саме як її господар і пан. І це почуття було основою його душі й світосприймання. Відбери це почуття — і Андрія немає. Він належав до того покоління, що разом із старшими прийшло зухвало в історію й відчинило само собі й своєму класу двері грудьми, офірувавши за те свою молодість зелену й буйну, ще майже дітьми бувши. Отакий Корчагін з «Як гартувалася сталь» Островського. Але не літературний, а реальний. Отакий романтик, хрещений в огні й бурі революції й фанатично віруючий в історичну місію свого класу, але не за приписами офіційної політичної спекуляції й не в ім’я її інтересів, а за приписами свого серця й в ім’я інтересів свого народу. Того народу, що мусить бути гегемоном на своїй землі. А його клас —- його авангард.

І ось через це Андрієві ніяк не вкладалося в голові, що його може хтось торкнути пальцем. Він цього не міг собі уявити. Він бачив  «торкнутих пальцем» Георгіані, й Васильченка, й Ягельського, чув багато авторитетних тверджень, але уявити того це міг. І саме по відношенню до себе. Це неможливо. Горда його душа не здібна була того навіть припустити. Глибоко був певен, що його ніхто й не зачепить пальцем. Адже колись він тут був... Правда, вони його поставили були в надзвичайно тяжкий режим, правда, вони його засудили нарешті на багато років каторги, але ніхто з них не посмів торкнути його пальцем тут — кричали, давили морально й психічно, він же їх ігнорував, саме як представник свого панівного класу. Коли, наприклад, його мову один необачний суб’єкт з ГПУ, зам. нач. СПО — Герсонський, назвав «собачою мовою», то він йому улаштував такий тарарам, що тому тошно стало, а власник  «собачої мови» оголосив голодівку, аж поки не досяг втручання в цю справу прокурора республіки й покарання невдалого філолога з ГПУ. Хай то було, може, покарання сповидне, але все-таки то було доказом, що офіційно тут не сміли не тільки торкати його пальцем, а й називати його мову  «собачою».

Ні, ніхто не посміє прикладати до нього рук.

Такі думки й такі почуття товчуться в голові і в серці, випихаючи геть тривогу, скріпляючи душу оптимізмом і снагою незахитаної гордості. Гордості представника класу-гегемона.

Гегемон іде на Олімп!..

...І тільки десь незнищима тая тривога вібрує уперто перед загадковою перспективою, як перед завданням з багатьма невідомими.

Вони підіймаються крутими, яскраво освітленими сходами попід гамаками в годину по півночі — попереду Андрій із закладеними за спину руками, а за ним його  «архангел» — малесенький оперативник. Андрій іде тяжкою, повільною ходою, дивлячись під ноги на широкі гранітові плити сходів, і маленький оперативник не насмілюється його підганяти, хоч навколо в самій атмосфері відчувається великий поспіх і нервозний божевільний темп. Після гробової тиші й тьмяного світла тюремних присмеркових коридорів тут, в управлінні, куди їх випущено з тюрми крізь вузесенькі, обковані залізом двері просто на сходині обвішані цирковими тенетами, — сліпуче яскраво, і повітря вібрує від невиразного шуму й гудіння, нагадуючи фабрику, що працює нічну зміну. Вестибюлі, сходи й коридори, що вразили були Андрія в неділю своєю порожнечею й запиленою нудьгою, не можна тепер впізнати, Відчувається, що в цьому будинкові йде десь шалена, напружена робота. І ці циркові тенета свідчать про ступінь психічної наснаги від тієї «роботи». Ну і ну!.. Андрій іде з інтересом. Він хоче те все бачити. Він в одному певен — що там, куди він іде, не чорти а рогами, а звичайні люди... Люди! І от цікаво, як те все виглядає.

Раз по раз їх обганяють мовчазні пари, женучи вчвал,— сіра, згорблена постать попереду із закладеними за спину руками і зіпрілий оперативник позаду. І такі ж мовчазні пари трапляються назустріч або й цілі групи захеканих оперативників, що гарячкове й хапливо щось тягнуть, немов крадене, спішачи його заховати мерщій. При таких зустрічах Андріїв  «архангелик» кричить перелякано  «Обернись!»— і Андрій стає обличчям до стіни. Він не має права нічого бачити, крім латки рудої панелі. Одначе він зауважує кутиком ока, що й ті, кого ведуть, і ті, що ведуть, позначені якимсь спільним тавром — у перших воно видається тавром тупого відчаю, в других — переляку й остраху. Коли оказія минає, хлоп’я велить іти далі, й вони йдуть. Звідкілясь чути ніби приглушені грюкоти, несамовиті злобні вигуки і... розпачливе гарчання? Здається, гарчання. То, може, десь періщать якихось тварин, скажімо, тресують собак, і вони скавулять непритомно десь, не то вгорі, не то внизу, а чи десь збоку, за герметичне закритими дверима. А може, то лиш так здається, може, то лиш гуде несамовито невиспана голова під навалою сну і втоми?

Маленький оперативник нервується, він хоче Андрія підігнати, але чомусь не насмілюється, лиш наступає на п’яти, та Андрій не реагує, і тому вони йдуть не як інші, не біжать, як всі оті засапані й перелякані, а тяжко помалу сурганяться нагору.

Коли вони обходили віндову клітку на третьому поверсі, Андрій аж зупинився від блискавичного відруху пам’яті... 1932 рік... Тоді тут було Всеукраїнське управління ОГПУ; його отак теж вели на допит — в пальто наопашки, в розшнурованих ботинках на босоніж, взятий з самотньої келії і супроводжуваний двома аргатами, він вийшов з вузеньких обкованих залізом дверей, що сполучають тюрму з управлінням, і обходив оцю віндову клітку... Йшов у супроводі посиленого конвою. Думав про методи оборони на наступній «ставці» і раптом... — побачив свого вчителя й натхненника! Ось на цім самім місці  в і н  стояв разом з другим. Низенький, сухорлявий, з великими очима, з широкими чорними бровами і смутний-смутний. Вони ждали на вінду, викликані, очевидно, на черговий контроль до цієї установи, що хоч і не була культурно-мистецькою інституцією, але завідувала душами всіх митців і романтиків. Це був Микола Хвильовий. Бог, на якого Андрій молився з усіма своїми товаришами. Андрій колись мав щастя познайомитися з ним особисто. Цей маленький чоловік ще до знайомства був провідною зорею його молодості, а день, коли Андрій з ним познайомився, був найщасливішим днем в його житті, їх познайомив брат Микола, що, виявилося, товаришував з Хвильовим ще в часи громадянської війни і що стрів його після довгих років розлуки в Харкові, під час своєї візити до меншого брата. Тоді Хвильовий не звернув, здається, на Андрія жодної уваги, бо що для нього був якийсь там студент, хоч би й авіаінституту? Але то не має значіння. Він не обов’язково мусить знати всіх, хто на нього, молиться. Пізніше вони бачилися ще кілька разів у знаменитого авіаконструктора й приятеля Хвильового — інженера Калініна, в якого Андрій був молодшим асистентом... Тоді перед Андрієм стелилася головокрутна кар’єра, але все перерішив цей сухорлявий фанатик, сам того не знаючи, просто самим своїм існуванням на цьому світі. Андрій офірував все і свою кар’єру тій ідеї, яка рухала цією людиною... І от, вийшовши з-за віндової клітки, Андрій несподівано усторч зустрівся з великими смутними очима. Ті очі враз поширилися вражено. Учитель його впізнав, сам того не знаючи, що він учитель. Він просто впізнав Миколиного брата й асистента свого приятеля. Але не подав виду. А може, й не звернув уваги? Удав незнайомого? В кожнім разі, він не поворухнув жодним м’язком.

Андрій теж удав байдужого, незнайомого. Він проходив мимо, не затримуючись.

А як порівнявся, — Хвильовий ледь-ледь помітно кивнув головою...

Серце Авдрієве затрепетало: «Впізнав! В кожнім разі, без сумніву, угадав той трагічний, невидимий зв’язок між своєю тяжкою журбою і ось таким фактом — що цю молоду, з таким буйним русявим чубом людину ось так ведуть аж два аргати».

Вже підіймаючись по сходах, Андрій глянув нишком униз і побачив, як Хвильовий штовхнув ліктем другого свого друга — й щось шепнув, а сам дивився вгору, і відводячи очей... Скільки було в тім погляді невисловлего!! Андрієве серце гупало, як навіжене:  «Упізнав! Він безперечно впізнав! У тому зеленому юнакові, якого, може і не помічав колись, упізнав відважного вояка, змужнілого самотніх келіях і посивілого в вогневій пробі...»

Цього погляду Андрій ніколи не міг забути. Йому здалося тоді, що ті очі несамовито пломеніли й кричали криком  «Тримайся, товаришу!»

Ці очі завжди стояли перед Андрієм, і, може, це й дало йому силу тоді так багато витримати й не зломитися.

Тепер ті очі знову стали перед ним. Андрій ступає понуро й намагається з усієї сили бути байдужим. Чує тривожний гомін, яким наснажена атмосфера, думає про те, що ось ці ось тенета висять тут тому, що багато відважних, позначених тим самим тавром, що й той одчайдушний романтик з полум’яними очима, не витримують гіркої чаші, але не хочуть здаватись і кидаються сторч головою в прольоти межи сходами, утікаючи геть зі шляху на Голгофу в прірву небуття, — думає над цим і намагається бути байдужим. І він і справді вже байдужий. Йому знайомий цей стан — то інстинкт самозахисту зумисне притуплює нерви, заощаджуючи їх, бо ж їм належить витримати занадто великі іспити, перед ними будуть занадто реальні жахи і небезпеки, щоб ще шарпати їх жахами уроєними. Він дивиться під ноги і бачить на сірих плитах сходів маленькі свіжі червою краплі. Краплі крові. Але він знає, що то не краплі крові... Так і колись на цих самих сходах, куди його водили ночами, були теж краплі, що розмазувалися під ногами, — та тільки ж то були не краплі крові, а краплі червоної фарби, спеціально накрапані, щоб замутити йому душу, хитрими й підступними слідчими. Принаймні він так себе переконав тоді... Андрій переступає через розбризкані бордові зірочки на сірих плитах, не сміючи на жодну з них наступити, і зіходить на четвертий поверх. Він ловить себе на тім, що хотів би, щоб кінечний пункт його мандрів був уже на цім поверсі, бо ж найстрашніші поверхи п’ятий і шостий. При розмові про ці поверхи найзавзятіші арештанти нишкнуть, навіть  «троглодит» Краснояружський затинається й притишує голос. Там ніби найвища і найтяжча сфера новітнього пекла, уготована найбільшим злочинцям — т. зв.  «шпигунам»,  «повстанцям»,  «військовим зрадникам вітчизни». Може, тому саме з кожним пройденим поверхом Андрієві все тяжче зберігати спокій.  «Хай би вже це було на четвертім поверсі!»

Але на четвертім поверсі оперативник не сказав  «просто», як то ждав Андрій, а сказав «давай вище!» І вони пішли вище. Тепер уже з кожною приступкою Андрій відчуває, що йому щось занадто важко йти, і не тому, що кількість пройдених приступок збільшується, а тому, що кількість тих, які належить ще пройти, зменшується. З кожною приступкою Андрій все дужче зціплює зуби.

Нарешті вони зійшли. На п’ятому поверсі оперативник сказав  «просто!» — вони перейшли вестибюль навскоси і звернули в коридор вліво.

— Оберніться! — сказав маленький оперативник жалісно, коли вони дійшли до середини довжелезного коридора й зупинилися біля якихось дверей з трьохзначним числом номера над ними. Андрій, намагаючись зберігати максимальний спокій, обернувся до стіни, а оперативник постукав у двері.

Блискуча навощена підлога — паркет в ялинку — аж сліпить, віддзеркалюючи гроно молочних пухирів на стелі. У великій кімнаті по-парадному чисто і просторо, багато свіжого повітря і тонкий запах папіроси. Крім стола, в кімнаті ще пара дубових стільців при стіні і один стілець біля дверей, але ці скромні меблі не заповнюють порожнечі. Велике вікно, заставлене дротяним млиновим решетом, величезна гардина звисає збоку, зібрана в пишні складки скабкою, як театральна завіса. Все це зауважив Андрій в одну блискавичну мить, переступивши поріг і зупинившись біля нього по знаку свого маленького  «архангела».

Підійшовщи до нерухомої постаті, «архангелик» хвацько стукнув обцасами і подав ордер. А потім, діставши підпис на тім ордері, що його зробила постать за столом, не підвівши голови, окрутнувся й шпарко вийшов, неначе втік геть, лише, виходячи, показав Андрієві рукою на стілець, неначе промовив без слів злякано:  «Сідайте ось тут».

Андрій постояв хвилинку й сів. Сидів, пильно дивлячись на зігнуту постать під зеленим абажуром, що так занурилася в папери. Постать підвела голову — і Андрій трохи навіть здивувався... Обличчя переляканого  «архангелика», що ще стояло у віччу, видавалося якоюсь помилкою перед тим, що він бачив. Почуття якогось розчарування майнуло на мить, вбачаючи тут явну непошану до своєї «контрреволюційної» персони. Виходить, що він сам себе занадто переоцінив...

Перед ним був зовсім зелений юнак, досить симпатичний і добродушний з вигляду. Сірі втомлені очі його трохи глузливо посміхалися, а обличчя було досить наївне і бліде. Пасемко русявого чуба спадає на брову. Він в цивільній одежі, в сніжно-білій решетилівській сорочці, схопленій повище ліктів гумками. В роті тримає папіросу і пересовує її з кутка в куток, намагаючись одвести тонюньку цівку диму від очей. Дивиться на Андрія, вивчаючи його обличчя і всю постать і витримуючи довжелезну павзу.

— Ну - с...— промовив юнак нарешті спокійно й досить іронічно. — Так оце ви й є отакий от Чумак? Ну і що ж ви скажете?

Андрій не був приготований до такого «слідчого» й розгубився, не знав, на яку ступити. Він приготувався (приправився) був до найгірших страхіть і до найбрутальнішої психічної атаки, до чорт знає чого, а тут от такий пасус. Одначе досвідчена арештантська душа сигналізувала: «Обережно!» Та юнак був тим часом суцільне заперечення до того «обережно» — він заскалив око, подивився якусь мить на безсловесного гостя і враз весело засміявся:

— Е-е, та ви, бачу, не в курсі справи. А чи, може, мені вас перехвалили. Мені сказали, що ви є відважна й прямолінійна людина і «свій парень в доску», з яким легко буде вести справу. А ви, я бачу... Гм... (Юнак нахмурився й змінив тон). — Отже, я є ваш слідчий. Називаюсь С е р г є є в. Прошу любить і жалувать. А ви називаєтесь Чумак. Ваша голова, громадянине Чумак, в моїх руках. Ви зрозуміли?

— Майже.

Андрій з хоробливою цікавістю думав, чи знають вони про нього що-небудь важливе, чи ні, а вголос на слова слідчого відповів обережно оте «майже".

— Ну, от, ви, я бачу, веселої вдачі. Це добре. Бо з поганою вдачею вам тут було б і зовсім погано. Сподіваюсь, що ви вже достатньо уявляєте собі, що ви прийшли сюди не на прогулянку і що перебуваєте не на курорті. Чи, може, вам там занадто добре і ви почуваєтесь, як на курорті? Як ви думаєте, для чого вас сюди привели?

Останню фразу було сказано вже суворо, занадто суворо, і цей суворий тон до юнака таки не пасував, було в ньому щось награне ніби, неправдиве.

— Слухайте,— промовив Андрій мирно. — Мене самого це цікавить, і я сподіваюся, що ви мені все виясните. Це якесь дике непорозуміння, якщо судити з того обвинувачення, яке мені пред'явлено.

«Чи знають вони щось чи ні?»

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.docx)Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.docx887 Кб7701
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.fb2)Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.fb22042 Кб7638

Пошук на сайті: