Іван Багряний - Сад Гетсиманський (сторінка 24)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.docx)Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.docx887 Кб7610
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.fb2)Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.fb22042 Кб7564

— Гм... Гм... — замимрив слідчий, запихаючись бутербродом і зиркаючи на Андрія: — Ось це й було те, що ти втратив... Але від тебе залежить його повернути.

— Що?

— Дєвочку...

Андрій нічого не сказав.

— Ну?..—спитав слідчий, скінчивши їсти й занурюючись в папери. Нукнув, ніби на коня, нагадуючи тим «ну», що

Андрієві треба щось говорити, треба «щиросердно» починати «сповідь".

Андрій мовчав.

І слідчий мовчав.

Невідомо було, як довго може тривати оте листання паперів і вичікування, лише відомо було, що якоїсь хвилини все це може скінчитися і тоді... Правду сказати, в серці жевріла іскра надії, що «тоді» все буде добре, все виясниться, і його випустять, звільнять. Авжеж. На те скидається. І слідчого йому дали, зрештою, якогось хлопчиська, та й той тільки страхає та погрожує, і то якось мляво, несерйозно. Вправляється в розумних розмовах.

Але ці думки були явно недоречними й безглуздими, і Андрій відкинув їх. Невідоме лишалося невідомим і тривожним. Очікування скінчиться і тоді...

Цікаво, що ж прийде тоді? Намагався вгадати, що ж прийде за цією прелюдією, й пристосуватися якось заздалегідь. В кожнім разі, він одно вирішив твердо — в і н  н е д і р  к а  в і д  б у б л и к а! — і в цьому всі в цій цитаделі «пролетарського правосуддя» мусять переконатися.

В кімнаті спокійно і тихо, але нерви все більше наструнчуються. А з душі підіймається протест. Не проти тієї дикої комедії, яку з ним хочуть тут розіграти і вже розігрують, а проти провокації, проти того, на що натякнув слідчий, кажучи про «авторитетних людей". Він відчував, що саме тут може бути нанесена йому найтяжча поразка, яка може зломити його волю, — це замах на його віру в те, що найбільше цінив усе своє життя і за що тримався душею, як за рятівниче коло. Віру в людей, і не взагалі в людей, а віру в своїх братів. Хтось всередині, незважаючи на всю очевидність факту, одчайдушно і безпомічно протестував. Хтось той, хто навчився безоглядно вірити й любити, панічно боючись чорного провалля, в яке може раптом зірватись і полетіти, коли ту віру втратить. Очі дивились на зелену течку там, на столі, а серце протестувало. Він бреше, цей слідчий! Це неправда! І саме неправда тому, що це він — слідчий — про те говорить. Знав, що слідчим взагалі не можна вірити ні на йоту. То ще невідомо, яку саме ціль він переслідує, на що саме він полює. Може, він якраз і полює на те, щоб зламати наймогутнішу пружину його душі. Він каже, що їм все відомо. Може, їм відомо й те, що собою являє Андрієва душа і на чому вона тримається?

Андрій дивиться на байдужого слідчого, що так меланхолійно листає папери, і починає розуміти, що тут якась добре продумана й розроблена тактика супроти нього.

Слідчий мовчить, не натискає, не кричить, — він чогось жде. Чого ж він жде? Адже як так вести слідство, то він — Андрій — може просидіти на стільці в такій чистій й гарній кімнаті десятки років безрезультатно. Чого ж він жде? Набирається відваги, щоб потім кинутися на нього з прес-пап’є, як той дурнуватий слідчий з Карапетьянових «перських мелодій»?  Але ж він — Андрій — зробить тут з нього череп’я.

Слідчий зовсім не кидався і, здається, й не збирався. Нудився біля столу. Задзеленчав телефон. Слідчий зняв рурку, послухав і сказав, позіхаючи: «Так» — і почепив рурку на своє місце. Незважаючи на позіхання слідчого, Андрій угадав, що те «так» стосується саме його.

І він не помилився. Тишу й нудне нукання слідчого було порушено — до кімнати почали заходити гості. Спочатку зайшов якийсь хлопчина в шовковій білій майці-короткорукавці, з голеною головою, наспортований, як боксер, в жовтих черевиках «шіммі»; він увійшов м’якою кошачою ходою, похитуючи стегнами, мов хтива дівчина.

— А-а, Чумак! — вигукнув він радісно, ніби побачив доброго свого знайомого, і зупинився перед Андрієм.

За першим увійшло ще двоє, теж таких самих дебелих хлопців у цивільному. Всі вони «впізнавали» Андрія й своє приємне здивування виявляли відповідними приятельськими вигуками. Всі троє розташувалися, хто на стільці, хто на підвіконні, й сміялися помежи собою.

Хлопці дивилися на Андрія, Андрій дивився на хлопців і не бачив у них нічого страшного, такі собі милі, добродушні хлопці.

— Футболіст?— звернувся до Андрія перший з цікавим запитанням, розглядаючи Андрієві біцепси й всю його фігуру. Два інших засміялися. Андрій промовчав, лише знизав плечима. А перший, не чекаючи навіть відповіді, відповів сам:

— Я бачу, що футболіст. Це добре. Ми теж футболісти. Гм... Чи ти давно грав у футбол? Чим, форвардом чи?.. Я от форвард, а це голкіпер, а ти?..

Запитання були такі добродушні і такий добродушний сміх усіх трьох, що Андрієві навіть не спадало на думку шукати якогось смислу за тими словами. Власне, він не встиг зорієнтуватися — слідчий, що на прихід гостей, здавалося, не звернув уваги, зосереджений весь в паперах, враз підвів голову, прислухався до шелесту за дверима й, коли ті двері знову рипнули, гримнув:

— Встати! — це до Андрія.

Андрій встав. До кімнати зайшов низенький, широкогрудий і широкоплечий чоловік, теж молодий і теж в вільному.

— Начальник відділу Великін! — відрекомендував слідчий з посмішкою. :

Великін зупинився посеред кімнати:

— А-а, Чумак, — протяг він крізь зуби. — Ну, як? - звернувся з запитанням до слідчого. Слідчий знизав плечима:

--- Мовчить, сволоч. 

 Великін зімкнув щелепи й нічого не сказав. Підійшов до Андрія, постояв перед ним, міряючи його поглядом з головні до п’ят. І враз з усього маху вдарив в обличчя. Андрій упав на стілець. Раптове приголомшення змінила несамовита лють. В нім усе заклекотало і першим відрухом було кинутися й розтерзати цього і присадкуватого мерзотника, як кошеня. І він би це зробив, І бо Великін був набагато менший за нього, крім того в такім несамовитім гніві Андрієва сила була незрівнянна. Але він не встиг. Хтось раптовим ударом вибив ногою стілець з-під нього, й Андрій упав на підлогу. Схопився миттю, але удар під коліна повалив його знову. І затанцювали над ним усі п’ятеро. Били його ногами, качали по підлозі, садили черевиками по чому попало. Андрій закривав ліктем обличчя й все намагався схопитися, але марно. Намагався спіймати котрогось руками, але його били по руках, відтоптували їх... Тоді він став захищати ліктями лице й голову та затуляти колінами живіт. П‘ятеро здоровенних «футболістів» гасали над ним, качали по всій кімнаті й несамовито кричали:

— Гад! Фашист! Фашистська морда! Говори! Ти будеш говорити!? Розколюйся! Розколюйся, петлюрівська наволоч! Говори!! Враг народа!!

Хтось кричав найдужче, погано вимовляючи «р», — його «р» скидалося на «і»  —«контієволюціонеі». Це Великін. Інші кричали правильно, але так само несамовито. І сходили буйною, неуявною лайкою та епітетами, яких немає в жодному словникові, приголомшуючи навіть мужське вухо своїм цинізмом. Андрій теж щось люто кричав і лаявся, називав їх сволотою, мерзотниками, хамами, всім, що могло прийти йому в голову в клекоті образи й гніву. За це його ще несамовитіше бито, топлючи його хрипіння й уривки слів у ревищі.

— Здоровий, сатана! — хекав котрийсь, як дроворуб, садячи обцасами в груди.

Це тривало довго. «Приб’ють на смерть! Приб’ють насмерть!» — вже металась безпомічна думка, констатуючи з безсилим розпачем повну безнадійність і безвихідність. А вир над ним все шаленів. Потім удар в потилицю черевиком поверг його в темряву, стало млосно й в той же час приємно — біль скінчився, здавалось, що він пірнає в густу, каламутну воду, що визволився від цих садистів. Ще якусь мить чув на тілі глухі удари й схоплював вухом регіт, потім опустилась чорнота.

Опритомнів Андрій від неприємного лоскоту. Розкрив через силу повіки — над ним стояв Сергєєв і лив йому на обличчя воду з великої шкляної карафки. Андрій сапнув повітря і помалу сів, дивився блукаючим, напівпритомним поглядом по кімнаті й вслухався до себе — видавалося, що йому потрощено всі кості.

— Вставай! — командував хтось хрипко й злобно. Андрій почав зводитись, але коли він став на ноги, його знову збито геть ударом під коліна. Це Великін. Мабуть, злякався його вигляду, що нагадував вигляд великого зацькованого звіра, який і в безпам’ятстві все ще здатний кинутися й розтерзати напасника.

— Вставай!— знову гукнув той самий голос. — Сідай на стілець.

Андрій слухняно звівся, але знову його збито з ніг. А потім двоє підхопили його під руки, закрутивши їх назад, поволокли до стільця й посадили.

— Сиди, сволоч, отак! Руки отак, ноги підбери... Поклали йому руки на коліна, підігнули ноги «по формі» й лишили. Андрій сидів і тяжко відсапувався, дивився просто себе. Ним володіло непереможне бажання заплакати, отак просто по-дитячому гірко заплакати. Від тяжкої образи, від наруги, від безсилого гніву й від свідомості, що його брутально й безкарно таки обертають в ганчірку. Перед очима була підлога в плямах і розводах крові — його крові, в патьоках води, в відбитках підошов і обцасів, в ту його кров намащених, — свідоцтво його ганьби й позорища. Все тіло його дрібно тремтіло, й тремтіли десь в горлі сльози. Вони, ті сльози, нагально видиралися з горла так, як колись у дитинстві, коли йому хотілося ридати від тяжкої, болючої образи, та від сорому, та від гніву безсилого. Але він не заплакав. Він ковтав слину, змішану з кров’ю з побитих уст, і, тамуючи розпач і гнів, відсапувався тяжко. Перед ним стояв Великін, заклавши руки за спину, за столом сидів Сергєєв, криво посміхаючись, а біля столу стояло троє «футболістів», відсапуючись теж, як і Андрій, курили й весело пересміхались. І той сміх був такий собі веселий, парубоцький, зовсім ніби беззлобний. Так, ніби тут нічого особливого й не сталося.

— Ну, от, — промовив котрийсь.— Хіба погано ми граємо в футбол?

Регіт. То сміялися ті троє й Сергєєв, не сміявся тіла Великін. Він стояв перед Андрієм і дивився йому в обличчя пукатими своїми, зловісними очима. Коли йому здалося, що Андрій вже достатньо прийшов до пам’яті, він процідив крізь зуби:

— Ну-с, ти будеш говорити?

Мовчанка.

— Гм... Нічого, заговориш. Рєбята сміються, значить, ти мусиш зробити висновок, що це були тільки шуточки. Жарти. Не жарти будуть впереді. Ти занадто упертий, але нічого...

— Він начитався Остапа Вишні — вставив котрийсь від столу глумливо і досить безглуздо.

— Та ні, це золото похлєще Вишні. Той швидко здався а цей... Так ти будеш говорити?

— Що ви від мене хочете? — прохрипів Андрій, підвівши очі на Великіна. Великін подивився в ті очі, скрутнув головою й про всяк випадок відійшов до столу.

— Товаришу слідчий! — звернувся Великін офіційно до Сергєєва, тим часом дивлячись пильно на Андрія: — Ваш пацієнт, здається, не в курсі справ. Ви йому пояснили, що й до чого?

— Так, пояснив.

— Пояснили, в чому його обвинувачується й у чому його  гріхи перед владою, перед партією, перед країною й перед  народом?

— Так.

— Пояснили й, що чекає його тут?

— Так.

--- Ну, так що ж ви дурня валяєте, громадянине Чумак? Вам про все говорив слідчий. Про що вам говорив слідчий?

Павза.

— Слідчий мені говорив про пролетарське правосуддя...— прохрипів Андрій.

— Ідійот ти? Ха-ха-ха?.. А втім, це правда. Так от, я й є пролетарське правосуддя! Пойняв?! Я є пролетарське правосуддя. Ти формулу обвинувачення читав?

— Так.

—- Розписався?

— Так.

— Ну, так про те, що там написано, й треба говорити. Ти ворог народу і мусиш все про себе тут викласти. Отже, що ти з приводу всіх пунктів обвинувачення скажеш?

— Я... вже... сказав...

Великін подивився на Сергєєва запитливо, той знизав плечима. Великін зціпив зуби.

— Бавитесь, сеньйор?! Добре. Ми вас роздавимо! Розумієш? Роздавимо! Це була тільки забавка, коли б ти знав, що тебе чекає впереді, у тебе б волосся вилізло геть ще цієї ночі. Ми тебе роздавимо, і ніхто тим не поцікавиться, загинеш, як пес.

— Це... пролетарська законність... І правосуддя?..

— А що б же ти думав? — вставив котрийсь, — ич ти!

—- Так, це законність і правосуддя, — підтвердив Великін.

Андрій помовчав і заговорив тихо:

— Коли мій рід... боровся за революцію, проливаючи кров, він інакше мислив про законність і пролетарське правосуддя, й... про все...

В цей час рипнули двері й увійшов хтось стрункий у військовій уніформі!

II

— Встать! — гримнув Сергєєв.

Всі встали. Андрій встав теж, перемагаючи біль. Той, що увійшов, зупинився посеред кімнати, подивився на Андрія пильно й лагідно промовив:

— Сідайте, громадянине... здається, Чумак ? Так?

— Так, — відповів Сергєєв, посміхнувшись.

— Я — начальник групи й звати мене Фрей, — говорив далі гість у військовій уніформі, рекомендуючись Андрієві, — прошу сидіти спокійно й говорити далі, я, здається, вас перебив?

Був він підкреслено лагідний, і чемний, і по-начальницьки величавий. Прізвище мав німецьке, але риси обличчя слов’янські, певніше, російські. Цілковита протилежність до Великіна, що мав прізвище російське, але риси інші.

Першим Андрієвим відрухом було поскаржитися цьому лагідному й, очевидно, культурному начальникові на ту кривду, що її йому заподіяно щойно. Але блискавична думка, що «він же чує увесь той лемент і скавуління по коридорах і не припинить», обірвала намір. Замість поскаржитись, Андрій облизав шерхлі губи й вів далі обірвану думку:

— Проливаючи кров свою, мій рід інакше думав про все...

Помітивши, що Андріїв голос занадто хрипить, Фрей звелів дати йому шклянку води, але Андрій відмовився. Фрей помітно насупився:

—Гм...Ну-ну, говоріть далі, про що ж мріяв ваш рід...До речі, про ваш рід я добре знаю... Хто ж не знає рід Чумаків. І між іншим, думаю, що вам би не випадало з нами сваритися. Так що ж думав ваш рід?

— Рід мій думав про те, — раптом випалив Андрій майже крізь сльози гніву й образи, — що його нащадки... не будуть биті ось тут!.. Що Чумаків син не буде мордований ось тут, як собака!..

Фрей підвів брови:

— Це дійсно прикро. Але це від вас залежить. Мушу сказати (і про це вам вже було говорено, пригадайте), що ви з вашими здібностями, з вашою енергією й знаннями могли би бути потрібні країні... Лише мусите роззброїтися щиросердно. І вас оцінять належно... Давайте домовимось...

Андрій нетерпляче повів плечем, згадав слова Сафигіна й хотів відповісти те саме й в тому ж стилі, але облишив, помовчав, а тоді продовжував обірвану думку з жалем та іронією:

— Як собака...Та не в цім суть. Не в одиницях суть. Суть в мільйонах. Отже — рід мій мріяв про інакшу долю й інакші права для себе й свого народу... Про інакше пролетарське правосуддя... Про інакший «новий лад»... Про інакших носіїв правосуддя, аніж оцей ось... — він кивнув на Великіна.

Фрей слухав, насупившись. А як Андрій урвав, він обережно підігнав з цікавістю:

--- Ну, далі...

 Але Андрій замовк. Він думав над тим, чи говорити далі, чи не говорити. Для кого ніби й для чого? Зайшла павза. Фрей почекав якийсь час, а тоді удавано позіхнув:

— Мда-а... Але я бачу, що ви і ваш рід — це, як кажуть одесити, дві великі різниці. По-моєму ви в своєму роді є виродком чи винятком. І ось ця винятковість і привела вас сюди. Адже так?

Андрій вже достатньо прийшов до пам’яті, щоб уловити тонкість цього запитання. Виходило, що відповісти запереченням, це значить увесь рід поставити на одну дошку, ось на цю підлогу, замащену його кров’ю. Хай ліпше буде «так», але він і цього «так» не сказав, лише зітхнув.

— Ну, от, мовчанка— знак згоди. Так що вам нема чого посилатися на рід. А те, про що мріяв ваш рід, ми й здійснюємо.

Андрій покрутив головою.

Фрей:

Пошук на сайті: