Іван Багряний - Сад Гетсиманський (сторінка 30)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.docx)Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.docx887 Кб7669
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.fb2)Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.fb22042 Кб7623

Андрій «пойняв», Андрій прекрасно розумів, що, либонь, і таке можна підписати тут. Тоді, коли він сміявся над Карапетьяновим гротесковим Асланом, чесним чистієм черевиків, то тоді він ще не вірив у це. Але тепер вірив. Одначе вирішив, що він цього протоколу ніколи не підпише. Ніколи. Хіба мертвий — візьму його руку й поведуть по цьому ганебному папері. Або непритомний, або божевільний... Але вже цей самий вибір був досить багатий — «мертвий, непритомний, божевільний» — і в душу закрадався сумнів — чи справді він не підпише? Ні, не підпише! В кожнім разі, при пам’яті він цього не підпише. А мертвому, як і божевільному, все одно вже. Андрій на нове запрошення підсунутись до столу не поворухнувся.

Тоді Великін і Сергєєв помалу підійшли до нього, один з ребрастою палицею, другий з мармуровим прес-пап’є.

— Встать!! — несамовитий оклик.

Андрій ледве встав, похитуючись, і — аж сам злякався з нудьгою, як мало в нього сили як мало лишилося сили, і як його воля слабне! Він стає слухняним!.. Дивився на своїх мучителів і чекав, тремтячи. Десь глибокий тваринний інстинкт перед лицем можливої смерті, якою може закінчитися ця чергова тура, ця процедура з «підписуванням» протоколу, вимагав капітуляції, повної й безумовної... Швидше!.. Але інший інстинкт, шляхетніший і могутніший, був горою. Почуття підлого переляку й жадоби жити (за всяку ціну жити!) змагалося з почуттям честі, з почуттям самозбереження важливішого, аніж збереження фізичне. 3 почуттям затятої, сатанинської гордості.

— Бий! — викрикнув Андрій хрипко.

Але ніхто його не вдарив. І Сергєєв і Великін зрозуміли, що цей маніяк готовий вмерти і що йому лишилося зовсім мало до того, такий він вимучений і вимотаний. А це не входило в їхні розрахунки. Постояли, засміялися й повернулися до столу, щось пошепки радились. Курили.

— Сідай! — скомандував Сергєєв. Але Андрій стояв, либонь, не чуючи, чекаючи екзекуції, змобілізувавши всю свою волю і свої нерви.

— Сідай, сідай, — проговорив Сергєєв уїдливо. — Який герой! Здохнеш зараз. А перед тим посидь. Андрій опустився на стілець.

— Ну, будеш підписувати? Га!? Говори! — це Сергєєв.

Мовчанка.

— Говори! Будеш?! Говори, поки не пізно!!. Чорт безрогий!.. Говори!

Мовчанка. До кімнати увійшло два дебелих оперативники. Один з них той, що вартував недавно біля лампи і що так майстерно бив головою й спиною об підлогу. Побачивши його, Андрій інстинктивно шарпнувся,  піддаючись якомусь внутрішньому панічному голосові. А коли обидва здоровили наблизились до нього і один узяв за плече, а несамовитий біль шарпнув все єство, Андрій, піддаючись тому самому голосові, схопився й кинувся  тікати. У відповідь на те в кімнаті розлігся регіт на всі  чотири здоровенні горлянки. Тоді Андрій зрозумів, чого вони сміялися так, — це ж він думав, що утікає, а натомість  плутається по кімнаті, мов п’яний, мов сліпий кріт, тупцяється стороною, тиняється панічно поза стільцем. Здоровили схопили його, він почав пручатися, тоді його оглушили ударом по голові й посадили на стілець. В голові дзвонило в усі дзвони, але він не знепритомнів, сидів при пам’яті. Замість вибити йому пам’ять зовсім, удар ту пам’ять повернув, а особливо тримав при пам’яті шалений біль в плечах. Серце калатало, як навіжене, неначе мало ось-ось розірватися, думка бігла шалено — «Що робити?! Що робити?! Кричати? До кого? Благати? Кого? Змагатись?! Як? Чим? Якою снагою?..»

Коли оперативник ударив був його кулаком по голові, Андрієві почулося тоді, що Великін чи Сергєєв крикнув «помалу, помалу!» Значить, їм не входило в рахубу його убивати зараз, так просто. Може, на цій лінії й лежить порятунок? Витримати, витримати? Вони його не будуть бити вже! Не будуть!

І вони його дійсно не били і навіть не товкли по плечах, чого так боявся Андрій. Сергєєв узяв був лінійку й підійшов до нього, наступаючи погрозливо.

— Підписуй, ну?! Ну?.. Ну?!. -— але, не добившись ніякої ознаки згоди, упершись в маніакальний Андріїв погляд, вернувся й кинув лінійку на стіл.

Вони його не били, але вони придумали для нього щось гірше. Втративши надію добитися чогось від Андрія погрозами та інсценізуванням наміру товкти, як було перше, Великін, після тихої наради з Сергєєвим, сердито плюнув і підійшов до Андрія:

— Встать!

Андрій встав, вірніше, його «встали» оперативники, схопивши під руки. Тоді Великін поставив свою ногу на стілець, відміряв маленький гострий кінчик сідала, — манюнький трикутничок сантиметрів чотири завдовжки, — й, тримаючи міцно ногу при основі того трикутничка, скомандував:

— Сідай! Сідай-сідай!.. Будеш думати... Відпочивати... Сідай на копчик.

Андрій сів, тобто його посадили оперативники, на копчик.

— Руки опустити! Ноги простягнути!.. Так... Ось так і сидітимеш. Сиди й думай... Добре думай. А як надумаєш, скажеш. Я певен, що ти скоро надумаєш... І підпишеш! Все підпишеш. Бажаю успіху. Та не йорзай! Бо зле буде думати.

По тих словах злобний і лютий Великін вийшов. Лишився Сергєєв і два оперативники, що сіли на варті біля столу. Сергєєв вмостився на своїм місці й листав папери. Удавав, що пильно працює, чи й справді працював.

Простягши ноги й опустивши руки вздовж тіла, Андрій сидів на кінчику стільця і в душі був радий, що так обійшлося на цей раз. Як і перше з лінієчкою, так і тепер, він не розумів значіння цього маневру. Але тут, здається, не було такого нічого. Сидіти було досить вигідно, в кожнім разі спокійно. Ніхто не турбував і не докучав. Сергєєв лише зрідка позирав на нього байдуже й знову опускав очі в папери. Та як так добиватися від нього підпису, то він може просидіти на цьому стільці вічність і ніякого протоколу не підпише. Оперативники спершу пильнували Андрія, а переконавшись, що він не рухається й, здається, не збирається рухатись, сидить завмерши, почали дрімати.

Помалу Андрій почав відчувати, що з тим ріжечком щось не так просто. Копчик затерп, і спочатку Андрій нічого не відчував, крім того, що решта тіла все-таки відпочиває. Але далі по хребту почав перебігати легенький струс, як лихоманка, чи як електричний струм. Далі більше. Андрій хотів легенько трішечки пересунутись, але спіймав себе на тім, що він пересунутись уже не може, наче прикутий. Думав, що це від утоми. Зціпив зуби й сидів, вирішив сидіти безкінечно. Та струс повторювався все частіше й частіше. Андрій скоса глянув на свої руки й побачив, що з випростаних пальців капає рясний піт, і від нього на підлозі утворюються мокрі плями. І такий же рясний піт почав спливати по спині, по рівчаку межи плечима, вниз за пас, і так само піт тік по ногах в черевики. А болючий струм вже перебігав хребтом раз по раз, перетворюючись в безперервну болючу вібрацію, кольки, зудіння. Потім лихоманка почала бити шквалами, стрясаючи всім тілом, від маківки до п’ят. Під черепом ломило... На голові почало ворушитися волосся:

— Це ж неминучий параліч!.. Це ж його чекає неминучий параліч!! Боже мій!..

Але він не міг запобігти лихові, хоч би й хотів. Ну добре, параліч — нехай буде й параліч! Стиснув щелепи й сидів, намагався триматися з усієї сили, бо знав, як упаде — затовчуть ногами й паліччям, одіб’ють печінки, попередивши й параліч.

Вже на підлозі насупроти рук стояли калюжки від поту, а піт все капотів і капотів. Голова все більше наморочилась... Ось-ось він втратить рівновагу й тоді... Намагався триматися рештками сил. А по спині вздовж били блискавки, ударяючи в мізок, в самісінький мізок...

Сергєєв підвів очі на смертельно бліде, мокре Андрієве обличчя й нахмурив брови з досадою, злісно:

— Ну? Будеш писати?! Підпишеш? Що ти робиш з собою, чорт!? Мовчанка.

— Підписуй!.. Підписуй, ну?! І я тебе відправлю спати! Ну! Чуєш, спати!.. Ну!?

Мовчанка. Сергєєв сопе й вшниплюється в папери.

Андрій втрачає контроль над собою, схлипує спазматично й опиняється на підлозі, звалившись набік: Його обливають водою, приводять до пам’яті й саджають знову. Поки з ним возькаються, біль в хребті затихає, й історія починається спочатку. Його саджають копчиком на маленький ріжечок, опускають руки, простягають ноги й так лишають.

В другім турі йде тяжче. Лихоманка починає бити майже з першої хвилини, й Андрій мається, як на розп’ятті, тоскно водить головою вгору і вниз, вгору і вниз. Його всього млоїть, тягне на рвоти, лиш тільки нічим йому рвати —він два дні нічого не їв. Нудить і шарпає.

А буйний піт!.. І де він береться?! Так, ніби тіло живцем розтоплюється й сходить патьоками, скапує на підлогу... Сергєєв все частіше позирає на Андрія й все повторює:

—Ну?

Павза.

—Ну?

Павза

— Ну?

Андрій в млості покрутив головою й прохрипів тяжко:

— Слухай, слідчий!.. Он там гак в стіні над вікном. Повісь мене!.. Повісь... І мені буде краще... і тобі буде краще.

Сергєєв підіймає брови й видно, як його опановує острах. Така затятість! Така маніакальна затятість! Але він збирає обличчя в посмішку й каже глузливо:

— Не квапся. Ти гака й так не минеш... Ліпше підписуй. Ну!?

Андрій крутить головою з боку на бік без пам’яті вже.

—                                  Ну?!

Павза.

—                                  Ну?!

Павза.

—Ну?!

Андрій опиняється на підлозі. Знову його приводять до пам’яті й знову саджають на стілець на ріжечок. Щоб привести до пам’яті, йому дають під ніс амоніак.

Так триває всю ніч.

На ранок Андрій був уже, як викручена ганчірка. І дивно, просто дивно, як слідчий не добився свого. Натискай він з усієї сили на Андрієву зламану волю ще трішки, і, може, з того щось би й вийшло. Але слідчий був теж перемучений і його воля теж ослабла від такої божевільної комедії...

На дворі, за решетом, ледь-ледь сіріло...

Сказавши востаннє своє апатичне, безвольне «Ну?», слідчий натиснув на ґудзик і, чекаючи, поки прийде стрілок, написав записку. Потім віддав стрілкові, що зайшов, записку й звелів відвести Андрія до камери сорок дев’ятої.

Як він ішов, як він опинився в камері, Андрій не пам’ятав. Знав лише, що він плив, як у тумані, а пливучи, ніс, як щось украдене, малесеньку, глибоко затаєну думку — думку про те, що він був на волосинці, лише на тонюнькій волосинці! від катастрофи: — ще трішки — й він би підписав протокол. Так, ще лише одна-однісінька крапля би... І боявся, щоб цю думку не підгледів конвоїр.

В камері, помалу-малу перелізши через звалище голих сонних людей, Андрій пробрався до розчиненого вікна, поклав голову на цементове підвіконня, вчепився в нього руками й закляк — хапав жадібно тонюнькі струмочки холодного ранкового повітря, що вливалися з-за залізного щитка разом з цвіріньканням горобців. Великий клубок, що стояв коло горла, раптом вибухнув і буйні сльози полилися йому з очей. Він весь стинався від плачу, слухаючи, як там, за щитком, на волі горобці зустрічали сонце, зчинивши тріумфальний писк на каштані. Він вже не володів собою і рештками сил плакав, знаючи, що його ніхто не бачить... «Брати мої! Брати ж мої!..»

IV

Прокинувшись з тяжкого сну, Андрій побачив над собою Охріменка. Він сидів печальний і прикладав до Андрієвих набряклих плечей намочений рушник. Рушник був один і печальний Голіят все приноровлявся прикласти його так, щоб вистачило на обоє плечей по товстенькій мокрій подушечці, підгортаючи кінці в кілька разів. І обережно притримував руками, щоб не зробити боляче. Простягаючись від плеча до плеча, холодний рушник лоскотав шию. Власне, від цього дотику Андрій і прокинувся. Пекучий, нестерпний сором охопив його — його били!! Його, що звик вважати себе за гегемона, били!.. Як він буде дивитися в очі цим людям?! А ще ж, якби вони знали, як його били!.. Ганебно, брутально, підло, так, як б’ють собак... Ні, так не б’ють собак, так не б’ють і не мучать худобу... Ах, коли б цей Охріменко міг прикласти рушник до його душі, до його серця!..

Та глянув в обличчя Охріменкові й відчув, що він іменно прикладає рушник до самісінького його серця, цей печальний і ніжний, як мати, Голіят-Охріменко. Він прикладає зволожений, заспокійливий рушник до його муки, до його спаленої стражданням душі, до набряклого болем, перегрітого серця. І від того пекучий його сором вщухає... Вони знають! Вони все знають, вони разом з ним ідуть по пеклу, і ніхто з них його не осудить...

В камері були всі ті ж, такі рідні, знайомі обличчя. Андрій за ними скучив. Йому здавалося, що він не бачив їх вже бозна відколи, тижні, а може, й цілі місяці. І було приємно, що він нарешті повернувся додому. Нарешті повернувся додому. Так, це його дім... Як добре, що він все-таки повернувся й побачив їх усіх укупі, всіх цілих! Всі сиділи по-турецьки, як індійські факіри, і на всіх обличчях був написаний той самий вираз, що і в Охріменка. Один тільки Узуньян позирав злорадно. А Азік позирав перелякано, — злорадство з яким мусив би позирати й він, спасувало перед страхом від тієї картини, що її, очевидно, малювала його уява, дивлячись на Андрія... Ця перспектива, може, чекає й його... І не було в Азікових очах злоби, лише був страх.

Страх, що змушував його забути про свої неофіційні обов’язки.

Крім співчуття, на всіх обличчях було написане невисловлене болюче запитання; те запитання так і кричало з кожних очей, але ніхто не зважувався те запитання висловити вголос, хоч кожен хотів, щоб на те запитання була відповідь — «так». Така вже людська вдача, — кожен, хто впав, хоче бачити втіху для себе в падінні іншого, бо бути в падінні самотнім — то нестерпно. Охріменко нахилився низько до Андрієвого обличчя й поворушив губами... Він не висловив, тільки поворушив губами:

—«Розколовся?»

Андрій похитав головою заперечливо. Очі в Охріменка заблищали й він стиснув Авдрієву руку. «Тримайся!» — сказав той потиск руки. А Андрій для себе з нудьгою відзначив: «Майже роздавили, але... не зломили! Ще не зломили...»

Поза тим ніхто Андрія ні про що не розпитував.

 

В камері тихенько гомоніли про щось... Камера мріяла. Колективно тихенько мріяла. Вона

мріяла про те, що було б, якби оце кожен опинився на волі? Кожен розповідає свою мрію вголос по черзі, що б він зробив найперше, якби його оце випустили з тюрми? Один каже, що він би пройшов через увесь Харків голий. Другий каже, що, якби його оце випустили, він би танцював від самої Раднаркомівської до Москалівки, як першокласна балерина. Третій каже, що він би пройшов до самісінької хати на руках, догори ногами, та все кричав би з ентузіазмом — «Хай живе Сталін і все Політбюро!» Четвертий каже... Фантастичний, химерний разок нижеться з неуявної, шибеничної нісенітниці, часом дуже дотепної. Вдалі дотепи сяють, як блискучі перлини, й їх апробує тихий, але дружний арештантський шибеничний сміх. Нарешті приходить черга до чорного, як циган, густо зарослого щетиною поета А. Дикого. Він дуже серйозно думає якийсь час, а тоді зітхає й з тим самим понурим серйозним виглядом каже:

— А я б, якби мене оце випустили...я б!.. Всю дорогу, аж до самої Холодної Гори... горошину... по тротуару... носом котив би!.. Через увесь Харків!

Камера давиться від сміху, сміються всі. Навіть такий серйозний і статечний доктор Литвинов.

Проект А. Дикого неперевершений. Ніхто не в силі сягнути далі цього в шибеничному гуморі, й мрія арештантська, ось так вивершена, затихає.

Пошук на сайті: