Іван Багряний - Сад Гетсиманський (сторінка 34)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.docx)Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.docx887 Кб7636
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.fb2)Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.fb22042 Кб7594

 

Людина — це найвеличніша з усіх істот. Людина — найнещасніша з усіх істот. Людина — найпідліша з усіх істот.

Як тяжко з цих трьох рубрик вибрати першу для доведення прикладом.

Та найдивнішим є, що ці всі три рубрики сходяться в одній тій самій людині. І мабуть, для того винайдено «конвейєр», щоб поставити все на своє місце. Може, на цьому позначився перст Божий, щоб узнати, чого варті ті, що сотворені по образу і подобію Божому? Тоді який же парадокс криється в тім, що за провідників Божої волі вибрано тих, які давно той образ і подобу втратили?!

А втім, тяжко Андрієві визначити, хто саме образ і подобу втратив і що в дійсності є на цім світі парадоксом.

Як і тяжко визначити, що таке в дійсності є «конвейєр» і яке його призначення універсальне.

VI

Однієї ночі Андрій «розколов» свого слідчого... Ще напередодні, стоячи на «стійці» — тобто в положенні стовпа, без сну і відпочинку (це поставив його Великін, щоб «думав»), рано на світанку Андрій побачив таку картину.

У вікні будинку, що стояв на протилежному кінці тюремного подвір’я і де мешкали відповідальні працівники управління НКВД, хтось висунув у вікно грубезні дошки, зв’язав їх вірьовкою й пришвартував до горішньої рями, а тоді намагався влягтися на них... Видно, після пекельної ночі, після криків і стогонів, після божевільної музики «конвейєрів», після своєї «праці» бідолаха не міг заснути нормально, по-людськи, в ліжку, в кімнаті і намагався приспати свої нерви на сквозняку. Видно, він задихався межи чотирма стінами й шукав забуття на свіжому повітрі, у вікні... Він поклав під голову подушку й влігся на дошки горічерева... Довго крутився, вставав, знову лягав. Нарешті прив’язав себе через поперек до дощок простирадлом, щоб не впасти спросоння, і, либонь, заснув... Уві сні схоплювався, жестикулював руками, звивався... Це він так спав. Людина з розладженою психікою. Андрій пригадував весь шал «фабрики-кухні» й розумів того бідолаху.

Цей підглянутий кадр з побуту діячів «органів революційної законності» став несподівано тим ключем, яким Андрій розімкнув і «розколов» свого слідчого, і то так, як він сам нікого, мабуть, не колов. Це було наступної ночі.

Десь приблизно по дванадцятій годині, після півночі, після довгого й безнадійного нукання, супроти Андрія було організовано психічну атаку. Биття й прямі тортури, бач, не давали належних наслідків, а Андрій був так знесилений всім попереднім биттям, що застосування прямої дії до нього вже було безглуздям, крім того, слідчі, видно, врахували, що до людей Андрієвого складу вигідніше застосовувати моральний, психічний тиск, аніж просте биття, бо останнє дає цілком зворотний ефект, в чому вони й переконалися протягом всієї слідчої епопеї. Отже, вони вирішили підійти до нього інакше.

Андрій сидів на стільці вкрай знесилений і чекав тортур. Чекав чогось нового, несподіваного, непередбаченого й ще не спізнаного. О, арсенал у цих мучителів невичерпний і, здається, безмежний, геній цієї новітньої інквізиції поістину подиву гідний. Коли перевалило за північ, коли мури всього управління сповнилися так добре знайомим тоскним, приглушеним клекотом, в Авдрієвій кімнаті почалися таємничі приготування. Забігали якісь люди, зазирали в двері, перешіптувалися з Сергєєвим, позирали таємниче з-під лоба на Андрія й хапливо щезали. Сергєєв подовгу зупинявся поглядом на Андрієві, немов вивчаючи його обличчя перед початком чогось особливого. Вийшов, лишивши Андрія самого. Потім швидко вернувся. Зачинив вікно і опустив тяжку штору. Нашорошився. Зараз щось почнеться... Він чогось чекав, либонь, хвилюючись сам. До кімнати забіг Великін — вийшов. Забігли два здоровенних оперативники—теж вийшли...

Раптом вгорі, по той бік стелі, гупнуло, аж посипався порох з люстри, що легенько гойднулася, і враз за тим розітнувся несамовитий, божевільний крик... Когось, мабуть, били пластом об підлогу, взявши за руки й за ноги... Андрій чітко уявив, як його, того нещасного, взяли за руки й за ноги й ударили об підлогу. Андрієві здалося, що це вдарили його, по тілу побігли комашки, він відчув, що блідне ще дужче, аніж був до того. Одначе ледь-ледь посміхнувся: він розгадав, що це все значить. Психічна атака. Для «того» — страшні тортури, для нього ж психічна атака. Одним пострілом убивають двох зайців...

Знову гупання й знову несамовитий крик... Знову... Знову... По стелі тупцяється багато ніг, галасують, а над усім зринає фугасом зовсім неймовірний, нелюдський, безтямний рев після кожного удару...

Сергєєв зблід, дослухаючись до того реву над головою, хоч і удає з себе байдужого, «залізного».

— Ну? — питає Сергєєв Андрія з притиском.

— Що?

— Чуєш? — повів бровою, на стелю.

— Чую...

— Ну як?

— Здорово кричить...

—                                  Отак і ти, гад, ревітимеш зараз, як паротяг!

  Андрій не відповідає. На стелі ще дужче гупає й ще дужче розтинається рев на всі можливі тони, разом злучені, так ніби раптово реве орган на всі голоси.

Сергєєв бігає по кімнаті.

— Ну? — запитує сердитим голосом, і Андрій схоплює, як той голос злегка тремтить.

—Що?

—Чу-уєш?!—голос тремтить.

—Чую…

—Ну, як, гад?!.

—Здорово кричить...

Гупаняя покриває Андрієві слова. Від реву в Андрія в самого морщиться шкіра й чоло береться потом, але він тримає себе з усієї сили. Дивиться на Сергєєва й бачить, що психічна атака діє на його «залізного» слідчого куди в більшій мірі, аніж на нього. Мабуть, бити й в азарті не чути крику своєї жертви, це одне, а слухати збоку — це зовсім інше. Сергєєв мне цигарку, закурює й забуває за неї, знову закурює, лице його зблідло, чоло взялося потом, русявий причісаний чуб спітнів і здеформувався. Зупинившись перед Андрієм, Сергєєв витріщає очі:

— Ну?! — він кричить, намагаючись криком привести свої нерви до рівноваги.

— Що? — запитує Андрій тихо й дивиться Сергєєву в обличчя. Той ше дужче губиться й ще дужче кричить:

— Чу-уєш?!

— Чую...

— Ну... Ну, як?!. Гад?!

— Здорово... кричить...

— Отак... і ти... гаад... ревтимеш... як паротяг!!.

Он який ти, думає Андрій. Він бачить, що нерви слідчого вириваються з-під контролю. І то від такої дурниці! Чого ніби? А Сергєєв підходить до вікна, шарпає штору й відчиняє вікно, знову зачиняє... Рев на горі вибухає й Сергєєв морщиться так, наче йому висмикають зуба... Знову—знову...

— Ну як?—питає Сергєєв, не глядя на Андрія. 

Андрій мовчить. Він дивиться на слідчого й згадує того, що вранці вмощувався на дошках... І так, наче хто просвітлює Сергєєва промінням — Андрій наскрізь бачить душу цього юнака.

— Слухай, слідчий! — говорить Андрій тихим, хрипким  голосом.

— Що?—скинувся Сергєєв. І

— Дозвольте слово мовити.

— Ага, надумав? Нарешті!.. Ну, говори. — Сергєєв, виразно зрадів, що до нього заговорено. Аби тільки не чути того реву нагорі. — Ну, говори...

Андрій витримав павзу, дивлячись в розгублене, бліде обличчя.

— Дивлюсь я на вас і мені вас жаль...

— Що? А-а... Що ж ти, барбос, агітувати здумав слідчого, га?! — але то було промовлено без люті, а так собі з робленим смішком, рятуючись від крику нагорі.

— Ну-ну, давай далі.

— Так. Мені вас жаль. От ви нас роздавлюєте (Андрій повів очими настелю), ви нас роздавлюєте, а вам і в голову не приходить, що це ж ви самі себе роздавлюєте... Атож... Я говорив вам про мільйони. Так, нас мільйони. Мільйони, ім’я яким «народ»!.. І ви його роздавлюєте, бродите черевиками по нашій крові, удаєте з себе «карающу десницю», пролетарське правосуддя, яке не знає милосердя. Все повторюєте, що ви залізні... Але проти нас, проти народу, проти нашої крові ваше залізо — це тільки олово... І мені вас жаль... Ви мені говорили про дівчину... Ви мені говорили про матір... Ви, здається, говорили про дітей, про любов, про щастя, — уживаючи й ці аргументи, щоб розчавлювати нас, щоб добивати нас... Так от, — ви нас розчавите (о, ви дуже багатьох розчавите!), розіб’єте плашма об підлогу... Ви чуєте, як «він» там кричить? Дивіться ж мені в лице!! — підніс Андрій голос. — Дивіться в лице!!! — і далі карбував кожне слово. — Ви нас розчавите, але самі ви ніколи не матимете щастя. Ми вас переслідуватимемо все ваше життя... Ви закохаєтесь, але ми кричатимемо, й скавулітимемо, й отруїмо вам щастя... Ви слухатимете шепіт коханої й не чутимете його, бо ми кричатимем і ревтимем, «як паротяг», заглушаючи для вас цілий світ і голос коханої... Ви обійматимете своє щастя, але не зможете ним оволодіти — ми кричатимем і витимем і ви прокленете той час і годину... Ви одружитесь, але втічете з шлюбного ложа, бо ми обступимо вас — мільйони й тьми нас, замордованих, скривавлених, і ревтимем так, що ви не здібні будете прикласти уст і напитися з келеха любові... Ви матимете дітей, але уникатимете їх, бо з їхніх очей дивитимемось МИ своїми закривавленими зіницями, а в їхньому радісному лементі вчуватиметься вам наш рев, наш цей несамовитий крик... Ви чуєте??! Отак от, отак от ми все життя ревтимемо, переслідуючи вас, і світ потьмариться вам. Ви втратите радість отцівства і радість подружжя, і навіть материнську любов ми отруїмо вам — ви слухатимете матір і цуратиметесь її, бо її очима дивитиметься на вас безліч наших матерів, а її голосом говоритиме їхня довічна скорбота, а в її сльозах одсвічуватиметься наша кров; а коли ви схочете шукати затишку в материнській ласці, ви не матимете її — ми кричатимемо, й ревітимемо, й скавулітимемо...

Андрій говорив, а Сергєєв дивився все більше приголомшено, поширеними очима. Так, ніби Андрій розкрив його душу й вивернув напоказ те, що він так старанно ховав, ніби Андрій підгледів найінтимніший куточок його душі й показав усім... І от він стоїть в повній наготі, болісно й розгублено скрививши обличчя. Брови йому смикались, а по всьому обличчю виступили червоні хоробливі плями. Зловив Андрій його зловив на найінтимнішому, на найбільше затаєному, такому болючому й такому страшному.

Сергєєв уже не слухав, що там робиться вгорі, він слухав Андрія. Звідки Андрій про все те знає?! — так, здається, й кричав увесь його вигляд.

А Андрій говорив ще якийсь час в несамовитому пафосі. Помалу той пафос спав. Нарешті Андрій зітхнув і тихо закінчив:

— Ви молодий, але ви все втратили змолоду. І сон, і спокій відцураються вас... І от на нас поросте «чортополох», як обіцяв товариш Вишинський. Але ви тому чортополохові заздритимете... Так, ви йому заздритимете... Бо на тому чортополохові розцвіте безсмертний наш, всероз-торощуючий гнів..: І ви ж його й боятиметесь, бо на ньому розцвіте ваше вічне, незгладиме й незнищиме позорище...

Андрій скінчив. Сергєєв сидів і розгублено тормосив волосся. — «Чорт!» — мурмотів ледве чутно.— «Чорт» - «Диявол!» — Але в тім мурмотінні не було злоби, а було щось безпомічне, дитяче. Гупання й крики над стелею вщухли вже, і в кімнаті стояла тиша. Сергєєв ніяк не міг прийти до пам’яті. Так його оглушила Андрієва тирада. Нарешті скривив обличчя в посмішку і, вшнипившись очима в пачку цигарок, запитав зміненим голосом:

—                                  Звідки ти... все це... знаєш?

 Андрій нічого не сказав.

—                                  На, закурюй, — простяг Сергєєв цигарки. — Чорт з ним, бери закурюй.

Андрій відмовився.

— Гм, даремно... Ну нічого...

Сергєєв закурив сам і довго мовчав, давлячись димом. Рука його, тримаючи папіросу, тремтіла.

— Ти диявол, ти це знаєш?

— Чув.

— Так от я тобі кажу... Диявол... Ну, чорт з ним... Гм... Чорт з ним! (павза). Так... Знаєш що?

— Що?

— Розкажи мені що-небудь... Ні-ні, не про діло. Під три чорти!.. З тебе, сатани, все одно нічого не видоїш! Розкажи що-небудь... Так собі, що-небудь... Ти, здається, був на ДВК?

Андрій підтвердив.

— І китайців бачив?

— Бачив.

— І японців?

— Бачив.

— І китаянок? І японок? І тварин бачив? І гори, і ріки, і мисливців, і все бачив?

Виявилось, що Андрій дійсно все бачив. Сергєєв вхопився за це:

— От і добре. Розкажи ж мені, як там люди живуть. Чого не хочеш говорити, не говори, чорт з ним, а що хочеш — говори... Ніч ця довга і в нас часу вистачить.

Ось так Андрій і розколов свого слідчого. Ось так із награного й набундюченого чекіста раптом вилущив людину і сам здивувався. Не знати, як то надовго, але грізного Сергєєва не було, а був такий собі юнак, сіроокий і роззброєний. Та хоч би це було тільки на одну ніч — і то добре. Цей, такий злючий і гонористий, Сергєєв виявився досить смішним і цікавим хлопцем. Може, тому, що хотів утекти від усього душею, перепочити нею, він з величезним, інтересом слухав Андрієве меланхолійне оповідання про те, як і де люди живуть, які на світі є дівчата, як за тридев’ять земель квітнуть квіти й течуть ріки, як сходить сонце над Тихим океаном, як свистять вітри над Колимою... Андрій розповідав охоче. Це все-таки краще, аніж вити й ревти від болю, краще, аніж слухати ідіотичне лементування та качатися під ударами чобіт і паліччя по підлозі або сидіти на гарматні... Ніч плинула за млиновим решетом, а вони собі мирно розмовляли, як два приятелі, як двоє нормальних людей. Андрій оповідав тихим, роздумливим, повільним голосом, а Сергєєв слухав з найщирішим інтересом... Андрій побачив, що ця людина рада утекти від себе і від усього...

Коли Андрій переконався, що його слідчий цієї ночі не хоче вести слідство, а хоче тільки по-людськи гомоніти, вірніше, слухати всяку всячину, аби лиш збавити час, коли слідчий під час розмови знову запропонував йому цигарку, Андрій взяв і закурив. Так вони курили й збавляли ніч в безневинній розмові.

Але ось Сергєєв нагло як не стукне, як не грюкне, як не кине палку об підлогу, як не закричить несамовито:

— Гад!! Говори!.. Колись!.. Розколюйся!!

Андрій тетеріє, зупиняється на півслові, а Сергєєв слухає якусь мить, що робиться в коридорі, а тоді посміхається й говорить нормальним голосом:

— Як я отак буду раптом горлати й з ума сходити — не звертай уваги (а очима на двері), пойняв?

Андрій «пойняв». То по коридору мимо дверей проходило, може, якесь начальство і Сергєєв інсценізує, що слідство «йде повною парою». Коли кроки затихають, Сергєєв киває Андрієві:

— Давай далі.

Розмова плинула далі...

Ось так вони й збавили ніч.

На світанку Сергєєв насупився, позіхаючи, викликав вартового, і, не глядя Андрієві в обличчя, відправив його «додому», До камери. А сам лишився такий насуплений... Мабуть, йому все-таки не сподобалося, що Андрій його так знамените розколов. По самісіньке «нікуди». Хам обернувся в людину. Але це було тільки одну ніч. Більше цього вже не повторювалось.

Пошук на сайті: