Іван Багряний - Сад Гетсиманський (сторінка 55)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.docx)Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.docx887 Кб7636
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.fb2)Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.fb22042 Кб7594

Такою ж піснею була ще «Суліко». Її заспівували вірмени, а підхоплювали в Андрієвому кутку, й вона розходилась, мов кола на воді, аж поки не опановувала всю камеру. І так само, як і перша, тихо й задумливо ходила хвилями, співана геть всіма без винятку. Східна душевна мелодія цієї пісні, так як і першої, полонила душі, наганяла смуток, легеньку журу, тиху задуму. Під ці дві пісні, як під материнську колискову, гарно було щось робити, думати, дрімати, мріяти... і співати її цілим недавнім ярмарком, що ще перед тим сварився, палахкотів, а під чарами пісні переставав тим ярмарком бути. Камера оберталася в якусь східну молельню. Адже вони моляться, ці люди, заплющивши очі, воркочучи всі один мотив, не порушуючи єдиного ритму, а якщо в якімсь кутку й затягувано кінець, то це справляло вражіння великого безмежжя, вражіння, що пісню співає цілий світ.

Цими піснями упивався Металіді. В нього аж сльози стояли на очах, коли він слухав, як співала вся камера. Під їхнім впливом в нього родилась ідея створити камерний хор. Справжній ведикий хор. Захоплений цією ідеєю, він цілі дні проводив у другій, краще забезпеченій від втручання наглядачів половині тихенькі проби. Співаків не бракувало, і справа посувалася вперед. Минали дні. Приготувавши нарешті репертуар. Металіді давав концерт. Як на тюремні умови, хор його був знаменитий. Та й не тільки на тюремні умови.

Концерт Металіді давав у другій половині камери, а перша відігравала роль театральної зали. І наробив Металіді тим концертом багато клопоту тюремній адміністрації. В час, коли вся тюрма вклалася спати і коли тюремна адміністрація найменше сподівалася чогось подібного, Металіді зібрав свою капелу в глухій камері, договорився, що всі слухають концерт лежачи, як в першій, так і в другій половині, та що хор теж на випадок тривоги, лягає собі на підлогу й «спить», як ні в чому не бувало. Металіді «вдарив» концерт на повен голос. Першою піснею заспівали «Закувала та сива зозуля». Хор співав, а на дворі зчинилася біганина. Вартові з веж щось репетували. Хтось тупотів попід стінами вчвал, намагаючись зорієнтуватися, де саме співають. Але спробуй зорієнтуватися, коли співають в герметичне закритім ковчезі, за вікнами, «задраєними» залізними щитами. Андрій зателеграфував у нижні камери, щоб подали сигнал, коли почнеться контроль. Біля дверей лежали спеціальні дозорчі, приклавшись вухом до тих дверей. Все було забезпечено. Нижчі камери теж чули концерт і напевно там шалено потішалися. Концерт гримів на славу. Коронним номером був «Інтернаціонал». Як же ж він звучав в таких обставинах, цей задрипаний, заяложений «Інтернаціонал"! Металіді, звичайно, на це не розраховував. А це була зовсім інша пісня, грізна, з зовсім іншим змістом, ніби проречиста, символічна і... контрреволюційна. Так-так, контрреволюційна, хоч ніхто в ній не зміняв ані слова.

«Ми всіх катів зітрем на порох!

Повстань же, військо злидарів...»

Безперечно, що Металіді взяв його до репертуару не для того, щоб воскресити, а по простоті душевній, розраховуючи, що якщо «всиплеться», то буде виправдання: він співає не що-небудь, а речі ідеологічно витримані, бо яка ще ідеологічно витриманіша річ є за «Інтернаціонал»?

Але «Інтернаціонал» лишився недоспіваний. Приблизно на половині з усіх правих, і лівих, і нижніх камер забило тривогу по телеграфу, пісня враз згасла, хор вклався на підлогу, й всі завмерли в чеканні, захропли для проформи. Довго нікого не було, чути, як грюкали двері в нижніх камерах. Нарешті прийшли до камери ч. І2. Відчинилися двері, і вскочили до камери сполохані й заспані начальники, з самим найстаршим на чолі, з тим альбіносом.

— Заключонниє! Садітесь!!!

На цей раз це йому вдалося. Люди звелися, заспано позіхаючи, й посідали. Начальство зайшло на середину камери, й почався допит, хто співав. Звичайно, смішнішого нічого арештанти ніколи не чули, такого щирого здивування треба пошукати... Без сумніву, начальство бачило, що це звалище «людішек» над ним потішається, але що воно могло зробити. Таку саму картину вони здибали в усіх камерах цієї тюрми, піди ж розбери, хто саме винен. А в дверях стояв наглядач з числа «найсимпатичніших» і «придуркувато» підсміхався. Дивлячись на його міну, Андрій збагнув всю несподівану геніальність Металідієвого задуму з тим «Інтернаціоналом». До цього наглядача те належно промовило, і тепер він мовчав. Він, безперечно, чув, що робиться в його камері, але удав, що йому зовсім нічого не відомо, тим більше, що контроль почався знизу, значить, начальство збите з пантелику грунтовно, а ще тим більше, що співвідповідальність падає й на нього, якщо взнають, як це він допустив до такого, чи проспав?! Не чув?! Адже ж так довго співало!

Хористи так «міцно спали», що, коли начальник зайшов на їхню половину, то мусив окремо повторити для них свою милу команду «Заключонниє! Садітесь!!»

Коли начальство нарешті пішло геть, пригрозивши, що вся тюрма буде покарана (тим ствердивши, що їхні розшуки скінчилися пшиком, якщо мають карати всю тюрму, а не Металіді з капелою), коли за ними зачинилися двері, в камері довго стояв приглушений сміх. Той сміх урвав наглядач. Він відкрив двері, постояв у них і тихо промовив до лежачих:

— Суккини сини!

Більше він нічого не сказав. Загримав замком. Тиша.

—                                  А все-таки він симпатяга, цей наглядач, — промовив хтось щиро. — Як шкода, що він не з нами.

Так скінчився перший концерт Металіді.

 

Крім співів, хлопці в кутку, якщо не майстрували щось або не вчили з Гансом німецької мови, цілими днями грали в шахи, зробивши їх з «пластмаси», а дошку накресливши на підлозі цвяхом. Таких шахістів у камері було багато, і це давало змогу улаштовувати навіть турніри.

Крім шахів, шашок та доміно, в камері була ще низка інших, спеціально тюремних ігор, вигадуваних самими в’язнями. Так, наприклад, грали в розкладання слова — треба було з тих самих літер викомбінувати максимальну кількість інших слів: або спеціально іменників, або прикметників, або імен знаменитих людей, або географічних назв тощо. Також гра в військовий флот. Ця гра поширена на волі серед дітей, але для арештантів вона цілком годиться, щоб проводити за нею цілі години. Також креслення та розгадування шарад. І т. д.

Для всіх таких ігор користалися галошами та шматками скла.

Найбільш масовою й найбільш азартною грою була гра в кості на сірники... Раз на місяць всі, хто мав гроші й не мав заборони від слідчого користатися ними, діставали «лавочку». В числі купованих речей були й сірники, по кілька коробочок... До речі, щоб користатися «лавочкою», треба було мати спеціальний дозвіл слідчого. Заборона «лавочки» належала до однієї з форм репресії проти упертих і непокірних. Одначе, попри все те, в камері було чимало таких, що користалися «лавочкою».

Гепнер і всі троцькісти (ті, що порозколювались, звичайно), вірмени, доктор Петров та інші набехували свої торби. Діставали «лавочку» також ті, чиї справи були вже позакінчувані й пішли на ОСО або іншу яку «судову» інстанцію. Треба зразу ж віддати честь прекрасному арештантському звичаєві, вірніше, людській арештантській солідарності. Ті, що нічого не мали на конто в тюремній бухгалтерії або не мали права користатися «лавочкою», в цей день теж дещо мали, — було створено спеціальний фонд, і в той фонд кожен, хто одержав «лавочку», мусив дещо покласти від своїх благ. А дехто просто брав одного або й двох своїх колег на утримання, поділяючись з ними в міру своєї щедрості. Найголовнішим у «лавочці» були цигарки й махорка. Це те, що робило отримання «лавочки» величезною загальнокамерною подією. Бувало й так, що одна камера отримала лавочку, а друга — ні, тоді цій останній уділявся кредит. Йшлося про куриво. Якщо дванадцята камера не дістала «лавочки», а хотіла курити й не мала чого, нижня ж камера «лавочку» одержала, тоді по телеграфу укладався договір, згідно з яким нижня камера позичала горішній 340 штук цигарок (усім по цигарці). Для цього горішня камера спускала вниз на шнурку у вікно, в щілину помежи щитком і стіною, вузесенькі торбиночки, поклавши туди шматок мила абощо, щоб тягнуло, і такі торбиночки опинялися в щитку нижньої камери, де на них вже полювали. В ті торбиночки вкладалася позика, й вони тим же шляхом мандрували нагору. Така процедура — це було ділом цілої камери. Одні телеграфували, другі сукали з розпущених шкарпеток шнури й, припасувавши торбиночки, опускали їх, треті вартували біля дверей, четверті робили «шум» — співали, сварились, товпилися по всій камері, маскуючи диверсію, а всі дивилися на тих, що сиділи біля вікна, як рибалки, тримаючись за шнурки, — «чи не сіпає»?  Це було хвилююче священнодійство. Нарешті знизу подавали сигнал «Підіймай», за шнурок щось «сіпало» знизу, й «рибалки» обережненько тягли свою «рибку». Знизу вартовому тяжко було вгледіти, як та торбиночка повзе по стіні, бо ті, що вигадали прокляті щитки, не врахували такої процедури, і, коли дивитися знизу, то щиток покриває щиток, і нічого не видно, ніякої стіни. Ті, що вигадали щитки, були діалектиками, одначе, подолавши проблему затемнення світу, не змогли подолати істини, яку самі і сповідували, а саме, що все має в собі власне заперечення. Щитки були прокляті, але вони ж були й благословенні, якщо йшлося про позичання курива. В такий спосіб цигарки позичалися, в такий і віддавалися. Такі цигарки були найсмачніші, особливо коли перед тим камера не курила вже кілька днів, починала крутити вату або кору з тих щитків, які були не залізні, а збиті з соснових дощок, — така кора тоненько настругувалася скельцем, потім розколювалась люлька чи чубук, вибиралася вся частина просякнутого нікотином, намочувалась в чаї, а тоді в тім настої квасилось кору, просушувалось і курилось. Позичені цигарки були, як манна з неба, й ціла камера раювала, курячи жадібно кожен свою цигарку та все зберігаючи «сорок», «двадцять», «десять», аж до нуля.

Після отримання «лавочки» в камері було що курити. Кожен з покупців найбільше брав цигарок та махорки. Лише, на жаль, ніколи не виправдувались сподівання, що з отриманням цигарок буде ще й на чому писати. Гай-гай! Бідні ті цигарки. Перше ніж потрапити до камери, вони зазнавали від продавця тяжкої екзекуції — він обдирав геть оболонку, брав усі цигарки в жменю, а тоді великими ножицями обрізав геть мундштуки майже при самім тютюні і так вкидав «покупцеві» в торбу. Так що в’язневі діставалися замість цигарок коротюнькі сигарети і писати було зовсім ні на чому. Махорку видавано теж без оболонки, висипаючи її в торби.

Кожного разу після отримання «лавочки» камерний розпорядок дещо мінявся: камера цілі дні бавилася грою в кості на сірники, у висліді якої утворювалися «сірникові королі». «Король» ставав власником усіх сірників у камері. Королював кілька годин — рівно до початку нової гри, а потім банкрутував на користь щасливішого... І бавились це не кримінальні «урки», а люди інтелігентні, з вищою освітою.

«Чи чуєш. Аби не збожеволіти!» — умотивував цю свою поведінку котрийсь з інженерів чи професорів. І він мав рацію.

Коли вони бували на прогулянці, вони бачили горішні поверхи тюремної лікарні, куди немало вже помандрувало їхніх товаришів, помішавшись розумом від тортур, від безкінечних дум, від умлівання серцем, від одчаю. З телеграфа знали про трагічні випадки в інших камерах, коли людина нагло починає битись головою об стіну, стерявшись нарешті від нестерпної депресії. А скількох з числа мешканців камери ч.12 чекає ще така сама перспектива?! А раз із трійників передали тривожну, хвилюючу новину: ад’ютант маршала Дубового скінчив життя самогубством. Він знайшов під час походу до лазні великого іржавого цвяха й сховав у кишені. Прийшовши ж до камери, він скинув сорочку, пильно приклав цвяха до грудей і сильним ударом руки увігнав його в серце». Скінчив порахунки з усім одразу... А в нижній камері хтось перерізав собі артерії склом і зійшов кров’ю. Коли вранці всі встали на перевірку, один не встав, він лежав мертвий у калюжі крові. Знову в іншій камері хтось повісився вночі на ґратах перед самісінькими дверима на роздертому рушнику... Таких випадків було досить, і кожен боявся дійти до такого стану, коли лишається тільки розбити череп об мур або перетяти артерії. В камері ч. І2 зняли одного з петлі — це був інженер з групи начальника харківського залізничного вузла Малія, обвинуваченої в шкідництві й терорі і надзвичайно катованої в застінках ДТО (Дорожно-Транспортного Отдєла) знаменитим начальником того ДТО Курпасом. Вони всі чекали смерті, і в чеканні тієї смерті інженер заліз під стіл, припасував якось мотузку й вирішив утекти від Курпаса і його смерті в свою смерть — задушитись лежачи. Але, на щастя, він занадто сильно дриґав ногами, його почули підстольні мешканці — представники камерного пролетаріату, а найперше Гриша-студент, спеціаліст від малювання свастик на вчительських черевиках, і інженера витягли з петлі й з-під столу, як тяжкого злочинця. Після того інженер вже двічі був «сірниковим королем», а Гришу зробив своїм джурою, віддаючи йому половину «лавочки», — користався з того, що Курпасова смерть щось забарилася, й грав напропале.

Взагалі в камері було прийнято, як неписаний, але обов’язковий закон, що арештантська етика мусить дозволити все — грати, співати, лаятись і навіть битись. Лиш не дозволено божеволіти чи забивати іржаві цвяхи в груди.

І люди по змозі дотримувалися цього правила. Лиш один вегетаріанець Дахно поволі умирав, не бажаючи здатись і осоромити свою «вегетаріанську національність».

VII

Існує чи не існує над слідчими та над тюремниками, над їхнім свавіллям якийсь нагляд, якесь стримуюче начало, якийсь закон, якесь правосуддя і як воно виглядить?

Цікавиться хтось долею цих усіх приречених «людішек», зданих на милість хлопчаків, у єжовських уніформах, чи не цікавиться в цілім СССР? Адже ж всі слідчі намагаються все підганяти під якийсь кодекс, старанно оформляють справи, припасовуючи до конкретних статей того кодексу людські «злочини», і дуже умлівають над тим, щоб все було «по закону», щоб їхні справи були «бездоганними» й прийнятними для «пролетарського правосуддя», рахуючись ніби з ним дуже. Як же ж воно те стримуюче начало, те правосуддя виглядить? Це цікавило людей, бо вони в нього вірили й за нього хапалися, бувши певні, що воно колись нарешті втрутиться і що, коли воно втрутиться, — все прийме зовсім інший хід, безглуздість справ буде вияснена, й всі опустять мури в’язниць. Інакше не може бути. Коли б тільки воно втрутилось! Адже ж тяжко буде слідчим умотивувати достатньо, чому вони тримають таку масу людей, заховавши її від світу. Адже ж навіть неозброєним оком видно все безглуздя 99 відсотків «справ» цих усіх «ворогів народу». Більшість в’язнів думали, що слідчі й тюремники просто обходять те правосуддя, те око закону, не допускаючи його обманом заглянути за ці мури. І тому тут панує свавілля новітньої, темної й злочинної опричнини. Але ж є десь закон, є правосуддя! Досить йому прийти б, і все це розсиплеться. Цікаво, як воно виглядить?!

І ось воно, те правосуддя, прийшло до камери. Прийшло з візитом. Це сталося несподівано й без ніякого попередження та спеціальних приготувань, як то буває в цій країні при різних інспекційних оглядах та контролях, коли все спеціально причісується, миється, приготовляється до «парадних» оглядин. Просто — відчинилися двері і в них почало товпитись якесь начальство, іронічно посміхаючись. Начальник тюрми — альбінос — крикнув своє верескливе — «Заключонниє, садітесь!», а тоді хтось інший промовив:

— Прокурор по надзору! Увага! Хто має які скарги та заяви?

Це було сказано тим тоном, як то говорять чемно, але із зловісним притиском — «Ану, ану, лиш спробуй хто!»

Пошук на сайті: