Іван Багряний - Сад Гетсиманський (сторінка 7)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.docx)Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.docx887 Кб7641
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.fb2)Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.fb22042 Кб7609

У вагоні, попри всю велику кількість пасажирів, навдивовижу тихо. Це Андрія аж надто здивувало, і він звернув на це увагу зразу по перших станціях. Коли юрби всідали, стояв на дворі й на сходах лемент і ще тримався перші хвилини й у вагоні. А потім наставала тиша. Пристрасті гасли, голоси притихали до шепоту, лиш несамовито стукали колеса та деренчали шиби. Зразу Андрій не зрозумів, у чому річ, аж нарешті збагнув — це ж він тому причиною! Власне, цей куток, де він сидить із своїм почтом. На них (на нього й на почет) ніхто з пасажирів зовсім не звертав уваги, ніби їх і не було зовсім, і в той же час Андрій до глибини душі відчув, що всі реагують на його присутність. Всі без винятку. І реагують тривожною нашорошеністю, пригніченістю. Хоч ніхто й не дивиться просто в його бік, зовсім ніби не помічає, кожен байдужий, підкреслено байдужий. І, власне, ця підкресленість є показником, що всі думки й вся увага всього вагона в цім кутку, біля Андрієвого обличчя. Ніт-ніт та й ловить Андрій собі чийсь погляд, і було йому якось не по собі, коли отав собі замурзана й груба, прокоптіла сажею й промаслена мазутом, з підсмаленими махоркою вусами людина, глянувши крадькома й зустрівшись з Андрієвим поглядом швидко відводила свої очі якось ніби винувато, розгублено моргала, а то й червоніла. Від деяких поглядів у АндріяІ мимохіть перебігав легенький, неприємний морозець, бо в тих поглядах світився кричущий переляк, нудьга й жаль  невисловлений, але яскравий і без слів — переляк і жаль людей, які щось знають про його долю, щось страшне, співчувають, але безсилі його вирятувати.

Андрій оглядав усю цю масу, назовні ніби індиферентних, а то й ворожих людей, і йому було страшенно цікаво знати, що ж здебільша ці люди думають? Що ось це робітництво, до якого його — Андрієве — серце так горнеться й розкривається назустріч, немов соняшник обертається до сонця, робітництво, до якого він і сам належить плоттю й кров’ю, що воно думає? Але взнати докладно про це неможливо. Він лише міг судити про це з тих окремих поглядів, які вдалося перехопити, а надто з виразу очей і обличчя однієї жінки, робітниці, досить інтелігентної на вигляд і дуже покарбованої зморшками від власного якогось горя. Вона стояла в протилежному кутку, й дивилася надміру поширеними очима на Андрія, й не могла тих очей відвести — хотіла відвести, силкувалася, але не могла, очі поверталися назад, мов приворожені або наврочені. Дивилась перелякано й ворушила про себе губами... І Андрієві здалося, що ось це, власне, й дивиться тими очима на нього весь вагон. Вони щось знають. Вони щось знають таке, чого він не знає. Звідси й та нашорошеність, і той переляк, що з очей світиться. Але не може бути, щоб вони відчували тільки острах і жаль. Насуплені брови, зімкнені уста, погляди у нікуди, глибокі затягання махорковим димом, сердиті сплювки на підлогу, під ноги собі говорять про щось інше ще. А може, то звичайне презирство, а чи злоба? Бо ж вони бачать на ньому вже випечене тавро, як на винуватцеві всіх їхніх нещасть, тавро «ворога народу»... Ні, то від іншого, бо коли б вони вірили в те тавро, вони б злораділи. То від іншого..

Андрій переводить погляд у вікно й дивиться, як обертаються поля, і слухає, як тихо й мляво розмовляє начальник міліції з одним міліціонером. Той міліціонер назвав був начальника «товариш Рибалко!», і тепер Андрій знає, що він називається «товариш Рибалко». Андрій не вникає в зміст розмови, лише слухає саме звучання — товариш Рибалко говорить прекрасною українською мовою з милим полтавським акцентом. Слухаючи ту прекрасну мову, Андрій думає: «От везуть та й вкинуть у рідну-ріднісіньку українську тюрму». І пригадує Винниченкового «Поміркованого та щирого» —от би він тішився з такого почту й з такої перспективи! Але сам Андрій від того навіть не посміхнувся, подумав так собі. Слухав милу полтавську вимову, а потім дивився на того, що говорить. То був у дійсності досить вайлуватий і неоковирний чолов’яга, цей товариш Рибалко, але справляв зовсім інше вражіння -—-величавий, повільний в рухах, сповнений престижу й монументальної могутності в своїй уніформі начальника міліції, в уніформі кольору сталі. Ні, він безподібний, цей Рибалко! Це ж він свою історичну, безсмертну «хахлацьку» вайлуватість і розвезеність так геніально замаскував у велич, у маєстатичність держави, що її він репрезентує, в монументальність її «залізної охорони», у велич самого «залізного наркома» — свого шефа й повелителя. Правда, міліціонери перед ним не виказували особливої пошани й субординації, не тяглися в струнку, не ляпали обцасами, не говорили «так точно!», як старі, класичні жандарми, і саме це було, на думку Андрія, великим недоліком. Вони б мусили бити копитами перед такою Рибалковою монументальністю й говорити «так точно!», продовжуючи традицію достославної російської жандармерії, підпори й надії всіх, богом люблених, імператорів «Північної Пальміри», і це було б саме до речі. Але це ж, бач, була не якась «чорносотенна жандармерія», а «робітничо-селянська міліція» і такої субординації в ній не заведено. Міліціонери трималися перед Рибалком, як рівні, сиділи й курили з ним, прикурюючи від одного сірника, лиш було видно, що вони його все-таки дуже бояться. Але не це вражало. Вражало те, що й міліціонери, і сам Рибалко бояться, либонь, Андрія, тримаються супроти нього якось чудно, нашорошено, ніби пильнують його і в той же час намагаються від нього відмежуватися. Андрієві страшенно хотілося впіймати погляд Рибалка, подивитися йому в очі, але це не вдавалося — Рибалко уперто уникав зустрітися очима і, замаскувавшись у свою монументальну байдужість, сковзав поглядом мимо. Так само й міліціонери, зрештою простакуваті й ніби порядні хлопці, кепсько обтесані селюки. З правила в цій країні, як і в багатьох інших, до поліції чи до міліції йдуть служити різні покидьки, злодії й ледарі, різна суспільна непотріб, не придатна до нормально)’ людської праці, це було відомо, й саме тому до представників поліції та міліції тут споконвіків населення ставилося з неприхованим презирством і зневагою, як до аморального й злочинного елемента. Але ці хлопці, може, були з іншої категорії й тому почувалися особливо кепсько, їм було ніби мулько. Вони перед очима цілого вагона йорзали на ослонах і говорили межи собою підкреслено байдуже, грубо, ривками, занадто серйозно й несамовито курили. Вони говорили щось, аби говорити. Рибалко теж — говорив слова знічев’я, позіхав, нудився. Андрій бачив, що він — Андрій — стоїть їм усім, немов кілок, у душі, і тій душі мулько, і через те вони мнуться всі та йорзають. Ніби це не вони його везуть на позорище, а він їх. І жоден не гляне в очі. Лише раз упіймав Андрій на собі погляд наймолодшого з них, обсипаного ластовинням, міліціонера, — вони зустрілися очима на мить, на коротку мить, той блимнув і одвів свої очі геть. В тих очах промайнув дивний, змішаний вираз — остраху, цікавості й незручності воднораз. Той самий вираз, що й у всіх. Таке вражіння, що кожен з присутніх у вагоні уявляє себе на його — Андрієвому — місці й від того втягає .голову в плечі, не хоче на його місці бути. Так, вони не хотіли б на його місці бути. Міліціонерам же й їхньому начальникові рішуче набридло їхати, й вони б уже хотіли вилізти й відпекатися від цього вагона з його пасажирами й від своєї жертви. Але поїзд все торохтів і торохтів помалу, минаючи станції й полустанки, і вони сиділи, як на голках, берегли Андрієву валізочку та якийсь лантух з речами. Здавалося, що вони вкрали ту. валізочку, й той лантух, і самого Андрія й от хотіли б все те затулити спинами й руками та й по-швидше завезти кудись, де вже немає сторонніх очей і небажаних свідків, здати там таку от неприємну обузу комусь іншому й з полегкістю зітхнути. А вагон набивався ще й ще засмальцьованими й закаптуреними пасажирами, і вже вихід з ньоґо був остаточно забарикадований, так що Рибалко з хлопцями та з Андрієм навряд чи й зможуть уже вилізти. Поїзд їх, тих закаптурених пасажирів, все підбирав, лишаючи після себе перони порожніми. Так спорожнів Богодухів, Мерчик, Люботин, Нова Баварія... З кожною новою станцією відчувалася все більше близькість великого міста.

Нарешті вони прибули до Харкова. Недавня ще столиця Української Соціалістичної Республіки, великий промисловий центр України —Харків саме починав всій робочий день, хоч у людей десь це й була неділя.

Понурий, припорошений сажею і посипаний сміттям Харків.

«Харків, Харків, де твоє обличчя?

До кого твій клич?!»

Це Павло Григорович Тичина начертав.

Дихай, дихай, чоловіче! І дивись!

Ніколи Андрія ті Тичинині рядки не вражали так, як тепер. Де обличчя й до кого клич? Сіро й знеосіблено. Велетенські юрбища заклопотаних і ніби переляканих, злиденних людей виливалися з усіх отворів присадкуватого вокзалу й чимдуж бігли в усі боки, поспішали. То їх привозили з усіх сторін приміські поїзди, і вони, вискочивши з тих поїздів, бурхали шаленою лавиною через вокзал на площу, мов гнали на пожежу. Лавина виперла з собою Андрія й Рибалка з міліціонерами, викинула їх на площу й закрутила ними на місці. Рибалко тримав валізу, міліціонери тримали лантух, Андрій стояв так, з понурою цікавістю розглядався навколо.

«Харків, Харків, де твоє обличчя?!»

Де ж твоє обличчя?!

Наполохані й ніби гнані в шию люди (пригнічені думкою про можливість спізнитися й потрапити замість заводу на Колиму! От чого вони так біжать!) гуготіли, торохтіли дерев’яшками й невибагливим своїм «профвзуттям» по вогкому, брудному асфальту і мчали навперегони в усіх напрямках. Частина їх брала штурмом трамваї, душилась несамовито, обвішувала ті трамваї з усіх боків, немов гірляндами брудного, запорошеного листу, й їхала; це були найщасливіші й найагресивніші, найдужчі. Але більшість бігла пішки.

Рибалко з провінційною нерішучістю дивився на ту баталію навколо трамваїв і не зважувався зі своїм в’язнем туди пхатися. Таксі ніяких не було та, мабуть, не було в нього на те, й асигнувань. Інших транспортових засобів жодних. Лишалося чекати, доки ця людська повінь змаліє. І вони чекали.

«Харків, Харків, де ж твоє обличчя, га?»

Андрій рішуче не впізнавав своєї недавньої столиці, не бачивши її всього яких шість років. Вокзал (колишня гордість всієї Слобожанщини!) якось розплівся, присів, вгруз ніби в землю, закурився й збуденнів до краю. Після розкішних, все оновлюваних двірців Москви, Ленінграда, Свердловська й навіть Новосибірська цей двірець видавався трухлявим грибом, халабудою провінційної каруселі. Будинок Поштамту насупроти, що уважався за чудо будівельної техніки, за найбільше досягнення національного будівництва в усій республіці, про яке (досягнення!) так багато списано газетного паперу в свій час і навіть писано безліч віршів столичними й провінційними поетами, — цей будинок зовсім засмутив Андрія, аж йому  серце стиснулось, бо ж цей будинок подавав колись такі надії. А тепер виходило, що це ніяке чудо техніки, такий собі злиденний будиночок, та ще й репнутий по фасаду з самої гори донизу (напевно за ту злощасну розколину архітектори й будівничі вже давно пішли до тюрми як «петлюрівці"!) Монументально стояв лише будинок по другій стороні площі —знаменитий «хмарочос» управління «Южних Жєлєзних Дорог», збудований ще за царя, нахмурений на всі свої шість поверхів, чорно-сіро вифарблений. Це ще документ «могутності» колишньої імперії, як її цитадель в «Южном Крає», сіреч в землі козака Харька та Квітки-Основ’яненка. Тут і тепер було «Управлєніє Южних», хоч на фасаді й додано вивіску українською мовою. Назагал картина перед очима було досить прозаїчна, занадто буденна, підкреслено провінційна, така, як на заводському подвір’ї, а не на привокзальній площі столичного міста. А були ж перші роки по Великін революції, роки злету, коли це місто кипіло й гуло, а ця площа привокзальна мерехтіла новизною, сліпила блиском машин, реклам, транспарантів, глушила сміхом і веселим гомоном молодості — коли весна бурхала через місто повінню... То був час великих надій, час початку бурхливого ренесансу воскреслої після трьохсотлітнього сну нації, час могутнього старту й романтики боротьби, час невисловлених до краю сподівань, палких мрій, вже от-от недалеких до здійснення великих намірів.

Те все видавалося сном. Не може бути, щоб оця запльована й закидана недопалками ("бичками») площа була колись молодою, а оці люди вміли сміятись!..

— «Ну-ну!» — пригрозив хтось збоку. — «От як я тебе відправлю на Совнаркомівську і як ти там підпливеш червоною калиною, то тоді взнаєш, трам-тарарам!“

Це чистій черевиків зчепився з якимсь клієнтом, що не догодив йому чимсь. І ця «калина» мала коштувати клієнтові всього яких десять копійок.

— «Та-ак; — подумав Андрій, — цікаві речі пропагуються тепер на цій, такій колись сонячній і багатонадійній площі одверто! — Він окину в оком замурзаного хлопчика-чистія і його. Розгубленого клієнта, що подався чимдуж навтьоки. Рибалко теж оглянувся не сказав нічого, посміхнувся про себе. А вголос за нього засміявся молодший міліціонер, двозначно й якось дурнувато.

Оце й усіх розмов було, що їх Андрій по-справжньому почув серед вільних людей сьогодні, це й усіх слів, сказаних за весь час членоподільно й зрозуміло до краю. По цих, власне, словах Андрій як слід уяснив, чого ж саме він тут опинився нині, і йому зассало під серцем. Згадалася Катерина. Згадались брати. Згадалась дурна, глупа ніч, мов чадний сон... І він сапнув харківського чадного повітря на повні груди: «Дихай, дихай, чоловіче!»

Коли людська лавина розсмокталася, вони сіли до вагона трамвая й поїхали. Доки доїхали до призначеного пункту, Андрій ще надивився на місто. Вражіння від всього те саме. На всьому лежить якась специфічна печать, печать чогось невисловленого, гнітючого. Андрій це помітив ще раніше, по інших містах, які він проїхав (а він проїхав їх безліч і у всіх кінцях країни соціалізму), але тут те впадало в око особливо. Будівлі й ті були позначені тією печаттю, якісь без душі, з приплющеними очима, з замкненими устами, без обличчя або, вірніше, з обличчям, закритим серпанком чогось невисловленого, якісь безживні, безрадісні. Щось було в них таке, що тяжко збагнути відразу.

Андрій дивився на будівлі, машини трамваї, на міліціонерів на стійках, на людей, що сновигали зіщулені вулицями й площами, переводив погляд на людей в трамваї — і бачив на всьому ту саму печать. І нарешті збагнув:

То ж страх! Невисловлений, затаєний, але невідступний страх! Страх, що змушує старших замикати уста наглухо, а молодих нишкнути зі своїм сміхом і жартами й озиратися кожної хвилини по боках, а всіх разом змушує бути нашорошеними й озиратися за кожним міліціонером чи військовим, а при появі котрогось з цих носіїв офіційної уніформи, як ознаки влади, в трамваї — замовкати всіх. Страх. Чи острах? Але то все одно. А до того страху ще й втома. А вже від цих обох — апатія. На дворі сліпучо-сонячна погода і — тиша! В такому великому місті — й тиша! Далебі все централізовано десь і його не чути й не видно на вулиці. Централізовано «десь» торгівлю, централізовано крик і галас — за всіх кричить дерев’яним голосом радіо-гучномовець на площі, а приватне ніхто вже не сміє кричати й галасувати, як не сміє й продавати морозиво та «Міррад». Мабуть, приватне ніхто не сміє вже й сміятись...

Пошук на сайті: