Іван Багряний - Сад Гетсиманський (сторінка 61)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.docx)Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.docx887 Кб7636
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.fb2)Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.fb22042 Кб7594

— Жоден! — мерехкотів очима Донець, не звернувши уваги на Андріїв відрух або, може, не вловивши його. — Напевно, ніхто навіть думки цієї не може припустити! Ажи?.. Повстанці називаєтесь. Повс-.анці ви! (Тут Донець вставив іншу літеру замість т»). Мотлох! «Романтики"!.. Жаби чортові! І ось саме тому «життя погане». І ось саме тому вас треба муштрувати, нищити, душити, мучити... Муштрувати!!.. Аж поки ви всі, чортові жаби, почнете пиляти грати або вбивати вартових!.. Га?

Андрій, оглушений всією тирадою, спантеличений, надзвичайно нашорошений, мовчав. Дивився в несамовиті Донцеві очі, дивився, як він пряв ними, шалено намагався зорієнтуватися, що це все значить? Як він має тут поводитись? Як це все розшифрувати? Дивна одна думка різонула раптом мізок дивовижним припущенням: «А що, як все те, що він говорить, треба розуміти прямо, буквально? Тоді?» Від того припущення робилося гаряче. Але не може бути? Ну-ну, не будь ідіотом. Провокує, чорт банькатий. І тут же інша цікава думка: — «От він говорить несусвітні речі, але спробуй вловити грань, де кінчається провокація, а починається драма. Становище слідчого дозволяє переставляти думки — ті самі думки! — в якім завгодно плані». А Донець вів своєї, очевидно, тішачись, що так розчахнув Андрія, збив з пантелику:

— Повс...анці ви!! Вас там сотні в кожній камері і часом двері не закриваються, я знаю ж, але ніхто не насмілиться навіть переступити поріг... Жаби! Равлики чортові!.. А де вже вам пиляти грати!!

Андрій (думав одно, а сказав зумисне інше):

— Навіщо? Треба бути дурнем, щоб пиляти грати... Для чого? Щоб стрибнути вниз головою, з п’ятого поверху? Це можна зробити й на сходах... Чи щоб дістати кулю в лоба, тільки-но висунувшись у вікно?..

— От-от-от! Ха-ха-ха!.. Герої! А ми от, большевики, не боялися пиляти грати й стрибати на багнети... Вбивати варту... Читав у книгах, не бійсь, про Халтуріна, Засулич?! Отож...

«Ми, большевики... Халтуріна записав у большевики! Засулич!... Чи ти ба!» Андрій дивився на зовсім молоде обличчя слідчого, якому в часи, коли існували ще хоч якісь «царські тюрми», було не більше десяти років, дивився й іронічно думав: «Большевики... Ах ти ж артист!.. Тепер ясно... Грає, щоб «розколоти», спровокувати, «купити». Добрий артист! Провокатор чортів! Та ж, якщо на тобі така гарна уніформа, то, напевно, за неї дана добра гарантія».

Тим часом Донець, відкинувшись на спинку крісла, презирливо цідив:

— Ви не знаєте й ніколи не знатимете, що таке ідея й що таке героїзм. Дрібні міщуцькі ворони, що так літають просто... Герої... Вас треба переробляти, весь той мотлох, що зветься «людьми» і через яких світ к чортовій матері запаскудився, переробляти!.. І мучити!.. Ха-ха-ха!.. Доки ви не навчитесь дечому... І я от тебе буду мучити... (Донець враз подався наперед і карбував злісно, глузливо, двозначно, провокаційно. — Я буду тебе мучити, доки ти не почнеш з божевільного відчаю — бодай з відчаю, як не з героїзму — нарешті підпилювати грати!! Зрозумів? Ха-ха-ха!.. І я маю на те право, бо… Бо я маю більшу, ніж ти, ідею! Ха-ха-ха!.. Що тебе знищу й тисячу таких, як ти, — мало жалю...

. . . . . .

«Він має ідею? Яку він має ідею? Блеф. З великою ідеєю тут не орудують палками...»

Одначе Андрієві ніби хтось забив кілка в душу. А Донець після такої знаменитої прелюдії, поставивши кілька провокаційних запитань і не діставши відповіді, категорично запропонував «роззброїтись» перед ним. А коли з того «роззброєння» нічого не вийшло, взявся свою «велику ідею» чи, вірніше, в ім’я своєї «великої ідеї» орудувати всіма «не великими» засобами Великіна та Сергєєва. Він взявся до діла так, як і обіцяв, по-своєму. Ті всі засоби, якими орудували інші, набирали в руках Донця іншого значіння, більшого ефекту. Він мучив. А мучачи, все добивався «дружби», з чого почав був взагалі своє слідство. Він докоряв Андрієві половинчастістю, угодовством, підлим дворушництвом, боягузством, мрійництвом, підлим невмінням стати вище страху і т. п. І все те двосмислово, і все те провокаційно... І, мучачи, був він нещадний, так, ніби мордував справді нікчемного слимака, керуючись безмежною зненавистю. Часами Андрієві здавалося, що він його мучить справді за те, що вважає за підлого міщуха, затяту нікчемність, за безмежного боягуза, не здібного на якусь акцію, а не для того, щоб підписувати протокол. Але дедалі все більше переконувався, що Донець — звичайний садист і провокатор, а те «щось нерозшифроване» — це метода. І що з тією самою проклятою методою Донець робив з нього ганчірку, все більше підпорядковуючи своїй волі. Так, завдяки їй, тій проклятій методі, Андрій з жахом відчуває, що ще трохи й те, чого не могли і ніколи не зможуть досягти Сергєєви й Великіни, Донець досягне дуже легко.

Це було страшним, і Андрій кидався душею, шукаючи порятунку. Він мусить з цього вирятуватися, мусить видертися з цих проклятих, таких брачких лабет. Він мусить позбавитися цього слідчого, інакше він пропав. А головне — пропаде багато інших... Вони загинуть так, як от Катерина... Може, то цей самий Донець довів її до божевілля!.. Він мусить його позбавитись. А так само мусить розшифрувати цього варвара, що так пишається своїм «козацьким родом».

В «брехалівці», куди Андрія вкидано після допитів, він випадково зустрів людину — вчителя з того самого містечка, з якого походив Донець. Розговорилися, подружили, бо мали чимало спільних знайомих серед колишніх студентів — мешканців «Гіганта». Але це виявилося потім. Спершу вчитель підійшов до Андрія, взнавши звідкілясь, що його слідчий — Донець. Може, Андріїв вигляд, оформлюваний Донцем, може, що інше штовхнуло вчителя на зближення, але вони подружили. Після ознайомлення вчитель розповів Андрієві, хто такий Донець, звідки він, яке його минуле. З характеристики земляка виходило, що Донець насамперед «досить-таки темна особа» щодо свого нутра, але «спритний кар’єрист». Це — на вчителеву думку. Андрій випитував його геть про всі подробиці з Донцевого життя, випитував пильно й по кілька разів. А подробиці Донцевого життя вчитель знав геть усі, бо були вони колись приятелями, разом навіть колись «в гречку стрибали», вчащаючи до просвіти, ще як були зеленими юнаками. Розповів про Донцеву кар’єру в комсомолі й в партії, про всі його «додатні» й «від’ємні» знайомства, навіть про його коханок та про різні романтичні походеньки... Андрій розпитував та добре все запам’ятовував, сам ще не знаючи, для чого це йому. Так, просто цікаво... Потім з того зродився план. Божевільний план. Він зродився несподівано зі спогаду про «вербовку», й її магічну силу, та про коридорних наглядачів, що з хамів обертаються в янголів. А що як «завербувати», га?

Трагізм і безвихідність становища штовхали саме в цей бік.

«Завербувати»! І тим зробити два великих діла: по-перше, позбутися рафінованого ката, а друге — переставити «загадкового» Донця в нову, зовсім не загадкову площину, де він зможе ділом довести, як то вони, «большевики», справді пиляють грати. Це цікаво... Одначе Андрій не знав, чи він той план здійснить, хоч він і засів у душі, як останній засіб порятунку.

 

Це сталося зовсім несподівано й майже поза Андрієвою волею. Це сталося в момент глибокого відчаю, коли людина вже не володіє собою й не відповідає за свої вчинки, коли наступ і мордування дійшли кульмінаційної точки, за якою йшла безодня — безодня падіння, іменована «розколенням». О, він навіть не передбачав, що повторення вже раз пройденого — понад людські сили навіть найзатятіших і найтвердіших, що це понад його сили. Запорізький кулак Донця і його чортячий сприт та енергія добивали Андрія фізично й морально... В цім моменті до кімнати зайшов Фрей і з ним ще якийсь більший начальник. Це було десь після півночі, коли Андрій млів на своєму стільці, обливаючись потом і хлипаючи від нападів істерії.

Фрей і його супутник зайшли саме в тій хвилі, коли Андрій висловлював божевільну думку, викликану відчаєм, про те, що Донець його роздавить, але саме цим він доведе, що він не козацького роду, а навпаки, — що з них двох ренегат, і мерзотник, і дворушник він, Донець... На половині цієї досить двозначної й підозрілої на перший погляд фрази й зайшло начальство. Фрей нашорошився. Старший начальник теж. Уявили, що тут відбувається щось цікаве.

Фрей подивився пильно на Донця, а потім наставився на Андрія, тонко посміхнувся:

— А-а... Ви знайомі!.. Ви знайомі?

Мовчанка.

Життя складається з випадків, що часом спричинюють колосальні катастрофи. Маленький випадок, коли він випадає з низкою сприятливих передумов, може спричинити дуже багато. Таким випадком був несподіваний прихід гостей на самім цікавім місці випадкової фрази, і тепер від цього узалежнено дещо зовсім не передбачене ніким з цих начальників і навіть самим Андрієм.

На повторене запитання Фрея Андрій в якомусь одчайдушному відрухові ствердив, що вони дійсно знайомі. А чому б Донцеві не бути знайомим з таким страшним «ворогом народу», як Андрій?!

І це вирішило всю справу, бо ж самого лише знайомства з Андрієм та замовчування цього факту досить, щоб зламати кар’єру кому завгодно.

. . . . . .

Андрій не пам’ятає, що він в безпам’ятстві, в нападі крайнього відчаю говорив, що він відповідав на Фреєві єхидні запитання й які саме ті запитання були. Пам’ятає лише, що він плив за течією і зумисне не хотів їй протистояти, режисером же був Фрей з властивою йому чекістською «бдітєльностью», та «проникливістю», та недовірою до всіх, хто ще не сидить в цій тюрмі. В кожному разі вся Андрієва докладна обізнаність з Донцем була використана випадком з найбільшим ефектом.

Скінчилося все тим, що, сам не зчувшись як, Андрій «завербував» Донця. Завербував він його, як «керівника справжньої», а не тієї, що йому закидають, «контрреволюційної організації». Він завербував його, як свого «шефа й повелителя», що тепер б’є його й мучить, щоб мовчав.

Звідки було Андрієві знати, що цілим НКВД саме трясла епідемія взаємонедовіри й що, власне, це перерішило всю справу.

Фінал всієї сцени був такий:

В обличчю непередбаченої, але видимої катастрофи Донець стояв за столом і розгублено та нервово м’яв цигарку. Він весь мінився під пильними поглядами начальства. На чолі йому виступив рясний піт, він втрачав панування над собою, побачивши раптом перед собою прірву, в яку має летіти очертом. О, він добре знав цю систему! Знав, як легко в ній заплутатись і як мало для того треба, але як тяжко виплутуватись! Все-таки жахлива річ «вербовка». Донець спробував щось крикнути, що це диявольський ворожий хід й ще щось в тім роді... Тут начальник його заспокоїв, посміхаючись:

— Тихше, тихше, товаришу Донець. Не хвилюйтесь. Йдіть краще на хвилинку сюди, ми його як слід допитаємо.

Донець рішуче ступив з-за столу насеред кімнати. В цей час Фрей зайшов за стіл і забрав із шухляди Донцевого револьвера.

. . . . . .

Андрія відправили назад до камери. Голова йому розсідалася від болю й від виру думок і почуттів, і найгострішим з них було почуття чогось паскудного. Ще не усвідомленого до кінця, але безмежно паскудного.

«Ось так виглядає мерзость!»

Але над цим кружляла рябцем злорадна думка, не даючи тому почуттю розгорнутись, довбала його:

«Нічого, нічого!.. Хто підняв палку, нехай спробує її на собі!.. Нехай спробує її на собі!» 

Але хто ж з них тепер козацького роду, га?

 

Другого дня Фрей викликав Андрія в справі Донця, з чого Андрій зрозумів, що Донець «сидить» і має нагоду пиляти грати, а ще зрозумів, що він таки позбувся найстрашнішого слідчого. Але на будь-які Фреєві запитання відповідати Андрій відмовився категорично. Це справа Донця!.. Тепер прийшла черга Донцеві відповідати. Прийшла черга доводити, як то вони, «большевики», вміють пиляти трати та обстоювати свою честь. Нехай він тепер доводить, чого він вартий з усім своїм гонором та чортячим підступством. Який то він «син козачий».

На всі запитання Фрея Андрій не відповідав під претекстом, що він «мусить подумати».

Гаразд. Йому дають час подумати.

Після цього Андрія відправили назад... Але не до «брехалівки», а на Холодну гору. З цього було ясно, що в його особистій справі конвейєр став, і став він не так через зміну ситуації, як через брак слідчого. Тепер от того слідчого будуть підшукувати, відповідного калібром. Що ж до ситуації... Паскудна та ситуація витворилась. Чи не занадто він з одчаю й безтямного розпачу загнув з тим Донцем? Ні, не занадто. Зрештою, хто загнув, той може й розігнути. Але... Він хвалився «кращою й сильнішою ідеєю». Гаразд. «Сильніша» ідея потребує й «сильнішої» проби і вона від того тільки виграє... Якщо вона є.

II

На своє здивування й втіху, в камері 12-й Андрій несподівано переконався, що він не зробив ніякого відкриття Америки вибриком з тим Донцем. В час його відсутності в камері сталася подія, яка тепер потішає цілу громаду, потішає несамовито. А хіба це не потіха?.. Сидів у камері такий тихий і смутний юнак, Сокіл на прізвище. Ніхто не знав, у чому суть його справи, лиш всі знали, що він проходив тяжку пробу на слідстві та що був він секретарем В... райпарткому. А ще знали, що він якось особливо тяжко «розколовся» і тепер чекав на етап, бо діло нібито пішло на ОСО. А може, прийде й розстріл — це, як гра в лотерею. Діло могло піти й на трибунал. І от одного дня до камери ч. І2 вкинуто нову людину, в подертій і заяложеній військовій уніформі, змучену, видно, дуже й довго мордовану... Ця людина була досить відомим грізним слідчим Криворучком. Вона зустрілася з Соколом і відбулася приголомшуюча сцена на очах всієї камери.

Криворучко, ставши перед Соколом, заплакав і проговорив з трагічним докором:

— Гриша! Навіщо ж ти так  з р о б и в?.. У мене ж дружина й дітки...

Сокіл визвірився:

— А у мене хіба нема?!

— І бідолашна мати.

— А у мене хіба нема?!!

— Мене так мучили...

— А мене хіба ні?!! А-а-а... Цить! Цить! Гад!

— Гриша!..

— Цить, гад!! Поїдемо разом ще й не такого хлистати... Разом, разом, Коля! Разом... Якщо тебе ще не втоплять в параші...

Що ж виявилось?

Пошук на сайті: