Іван Багряний - Сад Гетсиманський (сторінка 67)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.docx)Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.docx887 Кб7669
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.fb2)Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.fb22042 Кб7623

Одначе щодо Гордого, то хвилеве враження про його розум таки було безпідставним. Він був по-«хохлацьки» хитрий, це так, він вполював зайця з тим Жгутом, але розумові його здібності все-таки цим не були реабілітовані. Далі йшла комедія в попередньому стилі. Гордий імпровізував. Не маючи ніяких зізнань Андрієвих в ділі, знаючи, що їх не здобув ніхто, Гордий вирішив все-таки всіх перевершити й бодай якісь зізнання здобути. І він імпровізував. Він хотів всіх здивувати й таки розкрити контрреволюційну організацію, яка, на його глибоке переконання, існує. Існує напевно й відповідна до Андрієвих, Гордому відомих, поглядів. І Гордий докладав зусиль, ловлячи Андрія на різних іменах, вигаданих ним фактах, намагаючись Андрія застрашити приголомшуючими речами, розраховуючи на те, що людина під навалою тих вигаданих фактів впаде у відчай і розкаже вже невигадане, те, що вона має за душею. А цього саме й треба.

Лови Гордого кінчилися тим, що він страшенно роззлостився й кинув бавитися в розум... Він пустив у діло свої кулаки... І треба сказати, що він цим своїм «розумом» володів геніально... Він сам в одинку давав з Андрієм раду краще, аніж Великін зі своїми помічниками. Правда, тепер в Андрія не було й третини колишньої сили... Боже, якби це сталося в перший день, отак один на один!.. Але тепер Андрій, після всього перейденого, був занадто кволим… Збиваючи до непритомності й одливаючи водою, Гордий довів Андрія до такого стану, що аж сам злякався й похопився. Очевидно, він не мав санкції убивати до смерті, а мав наказ залишати трішки живим...

І він лишив Андрія трішки живим.

Після цього слідство перейшло в знайому стадію «нукання». Гордий переконував Андрія, що йому, зрештою, «нічого не буде», якщо він «признається». Хай він розповість про свої всі справи і все буде «в порядку». А так переконуючи, нукав:

— Ну?!

А так нукаючи та переконуючи «хоч щось дати», Гордий, щоб підкріпити жертву, навіть давав Андрієві напитись води. І Андрій пив. Він у душі не мав на цього дурня злоби, бо—бо ж він дурень, і на гнів ще й на таких не вистачало вогню. Божий бичок, якому однаково, що ламати рогами — мур, стовп чи людину. Клепав би своїми кулачищами паротягові казани і скільки б з того було користі!

Гордий нукає й знічев’я копається в купі книг. Він їх листає глибокодумно й кидає геть. І нукає.

Ось він знаходить якусь книжку, розгортає її й довго читає щось... І раптом вибухає саркастично й воднораз тріумфуюче:

— Ах ти ж гад!.. Ага! Ти прикидаєшся ягням!.. А оце що?!! Га?!!

Гордий потрясав якоюсь книжкою... В брунатній обкладинці... На тій обкладинці жирними чорними літерами написано:

«П о е т — а н а р х і с т,  У о л т  У ї т м е н!»

Андрієві щось пробігає по серцю. А Гордий уїдливо карбує, читає напис на титульній сторінці:

 —«Любому й дорогому другові Андрієві Чумакові— Нур форвердс!»  Ич ти!

Так, Андрій згадав, що там було дійсно написана девіз — «Нур форвердс!!», а подарувала цю книжку й написала «любому й дорогому другові» товаришка студентських років, Людмила У., безумно закохана в анархізм, в його давнього апостола Малатесту та й його недавнього маршала легендарного Нестора Махна, зараховуючи до анархізму все, що було й є революційного, наснаженого і зненавистю до ВКП(б) і до всякого деспотизму. А так як девіз «Нур форвердс!» все-таки досить прозорий і небезпечний, то замість підпису там передбачливо поставлено якусь карлючку, що мала правити за ініціал «У». Дівоча конспірація.

— Що це таке «Нур форвердс?»

— Вперед!

— А-а... Ну от бач! Я так і знав... Ага! Хто це такий? — потрясав Гордий книжкою з таким скандальним написом «Поет-анархіст». Напис на титулі він прийняв так, як і написи на всіх інших книжках, дарованих авторами, як власноручний напис самого того анархіста. — Хто це такий?..

Андрієві раптом перебігає химерна й зухвала думка. Думка в етилі шибеничного одчайдушного гумору. І, не здаючи собі як слід ще справи, що з того вийде, Андрій звісив покаянно голову й зітхнув:

— Анархіст. Великий анархіст.

— 3 н а ю!.. Де він є?

— Хтозна.

— Відкіля його знаєш?

— Знайомий...

— А-а, давно?

— З двадцять шостого року.

— Хто він такий? Де він живе?

— Один американець... А жив... у Києві...

— Ага, американець! Буржуяка! На якій вулиці?

— На...Так, на Деміївці.

— Будинок? Номер?

— Не  пам’ятаю.

І закрутилася карусель. Слідчий взяв папір і строчив на нім карколомне відкриття. Андрій «щиро признався», що була така організація анархістів у Києві, підпільна й страшенно законспірована, до якої належав і він. Напавши так щасливо на слід, Гордий наполегливо й завзято розмотував клубок, він добивався імен. Андрій мусив давати імена. І він записав у організацію всіх знаменитих людей історії, що бодай чимсь були подібні до анархістів, лиш пильнуючи, щоб ті імена були найменш відомі Гордому й іншим, йому подібним.

Так, справжнім лідером підпільної організації анархістів у Києві він проголосив Бенвенуто Челліні.

— Хто це такий?—-вилупив Гордий очі. Ім’я Челліні йому нічого не говорило. Він знав Беніто Муссоліні, а Бенвенуто Челліні... Проте, зрештою, яка різниця.

— Фашист?

— Ні, анархіст...

— Один чорт! Всі ви, сволота, фашисти.

Потім Андрій записав у анархісти Баруха Спінозу.

— А-а! Це жид... Раз Барух, значить, жид... — зорієнтувався Гордий вже сам.

Потім Ульріха Гутена, викинувши «фон».

— А це хто?

— Німець... один барон.

Потім Уго Фосколо.

— А це?

— Італієць...

Потім Івана Вишенського.

— А це?

— Українець!

— Ич, позбиралася всяка махновщина!

Так вони уклали досить солідний список.

Потім розписали всі явки, наради й збори, коли були, де й хто був присутній. Склали стислу програму дії. Політичну платформу. Все, як належить. Наладили зв’язок з колами Нестора Махна в Парижі... Організація вийшла громоподібна.

Вони прововтузилися з нею до самого ранку. А вранці Гордий, справді гордий і задоволений, відправив Андрія назад.

Змучений Андрій навіть не думав над тим, яку безглузду штуку він викинув (це вже в стилі Санька Печенізького!), — він думав над іншим, їдучи в «Чорному вороні». Він думав про таємниче прізвище:

— Жгут... Що за Жгут?! І хто де за тим прізвищем сховався?

За цим прізвищем сховався донощик і провокатор, це ясно.

Але хто?

І мимохіть в Андрія холонуло серце.

. . . . . .

П’ять днів не чіпали Андрія. А на шостий викликали.

Гордий сидів, розвалившись за столом, і дивився на Андрія. Лице його було червоне й його розтягав безглуздий сміх, але він його з усієї сили стримував. Мовчав. Нарешті процідив крізь зуби з незрівнянним презирством:

— Ех ти-и!.. І ти думав, що ми дураки?

Андрій нічого не думав. Він зовсім не думав над тим, що Гордий п’ять днів шукав у Києві на Деміївці «фашиста-анархіста» Бенвенуто Челліні та Уолта Уітмена. Він тільки думав над тим, що, мабуть, заробив собі ще одну статтю.

До кімнати зайшов Фрей. Постояв, подивився на Андрія.

— Що ж... Ви все «бавитесь»? .. Ну, бавтесь, бавтесь..І Смаліть далі в тому ж дусі. Тим гірше для вас...

По тих словах Фрей одвернувся й пішов. Андрій тільки помітив у профіль, що обличчя Фреєве кривилося від сміху.

А Гордий, підпершись обома руками й червоний, як шинка, дивився на Андрія й нарешті прохрипів:

— Сатана ти безрога!!. От що... До книжок зазирати Гордий більше не мав охоти. І взагалі його опіка над Андрієм скінчилась: Андрія в нього забрали й передали іншому слідчому.

 

І тут було завдано Андрієві удару. В самісіньке серце. Найбільшого й вирішального.

Новий слідчий (сумовитий, з блідим нервовим обличчям, тихий такий, дуже інтелігентний з вигляду) чемним і спокійним стомленим голосом поінформував Андрія, що він — Андрій — належить Сергєєву й Великіну. Але вони обидва зараз у відпустці. Вони скоро повернуться, і тоді Андрієва справа швидко піде вперед. Тоді прийде останній її етап. А тим часом... А тим часом Андрій мусить всерйоз подумати над всім. Над тим, щоб закінчити справу розумно. Він мусить переглянути всю свою дотеперішню поведінку й переоцінити багато дечого іншого... Його — слідчого — роль маленька. Андрієву справу йому передано часово, й він радий буде з ним чемно й культурно принаймні обміркувати ситуацію. І, якщо він зможе прислужитися Андрієві бодай порадою для того, щоб допомогти йому зберегти себе для корисної й важливої праці на благо урядові й партії, він буде задоволений.

Все це слідчий проговорив безвиразним, тихим голосом, думаючи, либонь, про щось своє. Він не відрекомендував себе, не кричав, не похвалявся банальними ідіотичними формулами й тим випадав із стилю. Видно було, що йому все те, з чим він бабрається тут, безмежно набридло, гнітить його.

Після такого от вступу тихий слідчий спитав Андрія, чи він знайомий з матеріалами «діла». От він опирається і все хоче вивернутись, а чи він знає матеріали «діла»?  Може ж, він даремно так опирається. Може ж, то марно, безвиглядно. Може ж, то помилка, яку потім тяжко, взагалі неможливо буде направити? Ніколи вже не можна буде направити!

Андрій не знає жодних матеріалів «діла». Він це сказав байдужим голосом, дивлячись на грубу зелену течку, що лежала перед слідчим на столі. Та течка набрякла щось занадто вже за цей час і то без жодної участі з боку Андрія. Там немає жодного його слова, жодної коми.

Слідчий розкрив течку й задумливо її листав. Довго. Листав і мовчав. Часом безнадійно поводив бровою. Андрій дивився оддалік і теж мовчав. Відпочивав, сидячи. Хто проходив по цьому проклятому пеклу, той знає, яке то щастя для арештанта після оглушливого безглуздя й чортячої свистопляски, якої не витримують нерви, дістати раптом тихого, чемного й культурного слідчого, який не розмахує паліччям і кулаками, не громадить монбланища нестерпної лайки, не кричить сам і не змушує жертву кричати й скавуліти. Словом, мати слідчого з нормальним людським обличчям і поведінкою. Тоді змучений в’язень відпочиває душею й тілом...

Слідчий зітхнув:

— Присуньтесь поближче, — попросив він Андрія. Андрій взяв свій стілець і підійшов до столу, сів насупроти слідчого.

—Так... Ну ось, скажімо, ви ось це бачили?.. — запитав слідчий, тримаючи перед собою розкриту течку десь на перших сторінках і проводячи пальцем по чомусь написаному. По тих словах він підігнув нижню частину, аркуша (сантиметрів з п’ять, ніби чисту, лише з кількома штрихами), повернув течку до Андрія й, не випускаючи з руки, поклав перед ним...

Андрій впився очима в акуратно списаний аркуш. Він був списаний ліловим чорнилом, різними рядками, бездоганною російською мовою... На ньому було написано щось стилем рапорта...

«Н-СЬКОМУ РАЙОНОВОМУ ВІДДІЛОВІ УГБ-НКВД. НА РУКИ НАЧАЛЬНИКА Р.В.

За тим ішло:

«Цим вважаю за свій обов’язок докласти органам Державної Безпеки, що цього числа 16 серпня 1937. року повернувся до міста Н., до своєї матері й родини нелегально відомий контрреволюційний діяч, колишній близький друг М. Хвильового, Гр. Косинки, Калініна й других контрреволюціонерів, Андрій Чумак, суджений колись і засланий, але не відбувший терміну. За всіма ознаками він утік з ДАЛЬЛАГУ, в якому перебував, вже давно, а приїхав інкогніто...»

 

Як не намагався Андрій втримати свої нерви, але втримати не міг, — все в голові пішло обертом. Серце закалатало, замутивши розум, оглушивши божевільним тиском крові вуха. Рядки стрибали перед очима, літери розбігалися. Даремно він намагався вчитуватися в дальший зміст — нічого з того не виходило. Якась страшна сила тягла його очі вниз, вниз, мізок палахкотів, теж зриваючись з лілових рядків... Андрій глянув униз:

Внизу був підпис— «Жгут».

«Жгут»! Хто такий «Жгут»? !

Очі знову метнулися вгору, вони стрибали по рядках хаотично, але розум, прип’ятий до підпису «Жгут», вже не сприймав змісту... Там рябіли якісь слова про контрреволюційну безперервну діяльність... Про військову підпільну організацію на Україні, якою Чумак Андрій керував з Сибіру... Стрибали якісь імена... Якісь «факти»... Щось про «авіаційні кола»…

Весь цей рапорт був коротенький, всього на одній сторінці, але який же він страшний, який стрясаючий!.. Далі Андрієві ніби хтось взявся здирати шкіру, підважувати черепну покришку — йому видався почерк знайомий!

Андрієві очі збігли знову на підпис. Він дивився на той підпис. Поторкав його пальцем. Тремтячий палець пройшовся по тому односкладовому слову, так, ніби пробував його стерти, стерти ману сперед очей... Раптом Андрій відігнув загнуту частину аркуша й глянув.

Там, в самім низу, написаний іншим чорнилом, стояв підпис... «Микола Чумак». Власноручний, такий знайомий підпис!

Слідчий розсердився й потяг до себе течку:

— Ах!.. Ну знаєте! Як ви так будете поводитись, то... . Андрій нічого не чув, йому потемнів увесь світ. Це був страшний удар! В самісіньке серце. Заплющивши очі й зціпивши зуби, він безпам’ятне перекинув голову через бильце,— з нього щось видиралося зі страшною, силою... Ось-ось мав буйно заридати або забитись в істериці... Але не заридав, лише тягуче, по-тваринячому мукнув... Слідчий дав йому води. Потім побризкав чоло.

— Ну-ну... Андрій Чумак! — промовив слідчий голосно, вольово: — Вам це не личить!.. Андрій прийшов до пам’яті.

— Дайте. Дайте мені... ще глянути... — попросив він тихо.

— Ні. Ви не вмієте поводитись... Та й ви вже все бачили й прочитали... Навіть те, чого вам не слід було бачити. — Потому слідчий зітхнув і сів за стіл. Порпався в паперах. Потім витяг якийсь аркушик і простяг його Андрієві. Андрій взяв...

— Це ваш лист? — спитав слідчий байдуже. — Це ви писали?...

Андрій дивився на лист. Ні. Це був лист від брата, лист від Миколи. Мовчав і дивився на списаний листочок... Це лист від Миколи... До матері... Писаний давно колись, з Далекого Сходу, з ОКДВА... Але навіщо йому слідчий його дав? Андрій ніяк не міг збагнути, для чого слідчий дав Миколиного листа?.. А-а... «щоб підкреслити тотожність почерку»... Гм... Він міг би цього й не робити... Ясно.

Андрій повернув листочок назад. Мовчки. Слідчий теж не домагався ніяких слів.

Потім слідчий показував ще свідчення того самого «Жгута», але вже друковані на машинці, кілька сторінок, піднісши до Андрія знову течку... Але Андрій не став їх читати. Він відсахнувся від тих ганебних шпаргалок, як від страшного позорища, і навіть заслонився ліктем. Аж слідчий здивувався. Ні, він не буде, не хоче цього читати! Він боявся за свій розум, для якого це буде занадто й він може урватися, як перетягнутий трос...

Нарешті слідчий показав бідолашному Андрієві ще кілька списаних сторінок, розкривши течку десь посередині... Це добре відзначила Андрієва свідомість, — течка розкрита посередині... До цих сторінок Андрій приник очима... Це були ті самі сторінки, що вже він колись бачив... Тоді в трійнику. Вгорі на першій сторінці стояло написане одним почерком.

«В справі громадянина Андрія Чумака».

Потім іншим почерком, зовсім незнайомим, заголовок:

«М о ї  д о б р о в і л ь н і  с в і д ч е н н я», а за цим ішло списаних тим самим незнайомим почерком кілька сторінок. А в кінці стояв підпис — підпис знайомий, дуже знайомим почерком:

«Катерина Бойко».

Це був власноручний підпис Катрі. Власноручний, лише трішки якийсь нервовий чи хапливий... Це її почерк.

Далі йшов під підписом додаток, написаний іншою рукою й навіть іншим чорнилом: «Була секретаркою Н-ського райвідділу НКВД"

А вже в самім низу було написано:

«Правдивість і власноручність підпису громадянки Катерини Бойко стверджується».

Пошук на сайті: