Іван Багряний - Сад Гетсиманський (сторінка 68)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.docx)Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.docx887 Кб7692
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.fb2)Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.fb22042 Кб7636

«Начальник Н-ського РВ НКВД — Сафигін».

«Начальник Відділу СПО Харківського ОО. НКВД - майор Великін Н».

«Слідчий —майор Сергєєв Л.»

Цю всю приписку Андрій пробіг швидко, якось одразу схопивши її оком, так що слідчий не встиг ще зорієнтуватись, а Андрій перейшов уже до тексту спочатку. Читав, а сам думав про інше. Не було сумніву, що Катрин підпис тут опинився примусово і в жахливих обставинах: або ж її змусили ще до божевілля розписатися на чистім аркуші паперу, а тоді вже решту підтасували; або ж її змусили вже божевільну розписатися під цією писаниною мерзотні В те, що написано, він не вникав і не цікавився. Мелькали знайомі фрази і формули, «контрреволюція», «агітація», «організація», «шпигунство» — словом, все те, що написав і Сергєєв тоді в своєму знаменитому протоколі, якого Айдрій не підписав. Андрій дивився на сторінки, але не читав уже тієї мерзості, — очі його запливли туманом. В них стояло скорбне обличчя Катерини... З мукою думав над тим, при яких обставинах вона збожеволіла, намагався  угадати це серцем. Чи вона збожеволіла до підписання цих  «добровільних свідчень» і тоді це є доказом, що вона не підписувала нічого. А чи вона збожеволіла під час «підписування» цих «свідчень» — то тоді яку ж гірку чашу вона випила!.. Катерина... Бідна Катерина!.. Вони взяли її непритомну руку, чисту її руку в замазані кров’ю лапи й — повели по паперу...

Думка поверталася до підпису «Н. Жгут», і серце огорнула страшна, безвихідна туга.

Печальний і тихий слідчий закрив течку й сказав, зітхнувши, що це частка лише, але що цього, на його думку, досить, щоб зрозуміти Андрієві, що всі його змагання зайві й непотрібні. Матеріали супроти нього убійчі, й їх неможливо спростувати. І т. д.

Він мав рацію, лише не знав, що вони для Андрія убійчі в іншому значенні, як також не знав, що з тих «матеріалів» деякі грають і зовсім іншу роль, аніж того хотів би слідчий, бо Андрієві відома доля Катерини. Слідчий цього не знав. Він рекомендував Андрієві в обличчю таких, як от він бачив, фактів переглянути все й роззброїтись. Якщо є якийсь порятунок в його становищі, то він лежить на лінії найщирішого каяття й добровільного, найщирішого переставлення себе з позиції ворога в позицію друга, й треба надіятись на милосердя, що стоїть на сторожі розкаяних... Тут тихий слідчий навів приклад навіть з біблії, коли Христос простив розкаяного розбійника... Але не кінчив цієї, досить незграбної й цинічної в цій установі, фрази під Андрієвим тяжким поглядом, сповненим страшного відчаю й такого ж страшного презирства...

Слідчий не знав, що Андрій не потребує «порятунку» й не потребує ніякого милосердя.

Відправляючи Андрія «до камери», слідчий радив йому подумати. Добре подумати, раніше аніж його справа повернеться до Сергєєва й Великіна, перш ніж вона ввійде в останній етап. Подумати, щоб бути готовим до того останнього етапу, на якому все буде вирішено безповоротно, або так, або так. В Андрієвій волі, щоб все за кінчилося якнайкраще.

— Подумайте.

І Андрій думав. Але думав, не про те, про що радив слідчий. Він думав про смерть.

Вперше Андрій всерйоз думав про смерть. Душа спустошена, так ніби по ній пройшов ураган. А чи вогненний смерч. Все спопеліло. Руїна. Чорна руїна, а над нею безвихідна, нестерпна, безмежна туга.

Андрій уперто думав про самогубство. Це стало ідеєю-фікс, яка його переслідувала вдень і вночі. Але як те зробити? Як зробити так, щоб то було напевно й безповоротно. Можливості в’язня занадто обмежені в тих умовах, в які його поставлено. А там, нагорі, видно, передбачили його намір і поставили в такі умови, в яких він нічого не міг заподіяти собі. Його вкинули в камеру, де сиділо шестеро людей, і, до того ж, в таку, що її обсервовано весь час з коридора, вдень і вночі. Андрій це помітив. Як помітив і те, що ті шестеро людей дуже вже щось пильно за ним приглядаються...

Лежачи на підлозі, «лицем до дверей», як їм «усім» суворо наказано, Андрій цілі ночі перебирав у пам’яті всі знані йому методи «втечі» з цього світу, здійснювані при найсуворішому нагляді. Вій знав, як в одиночках перерізають артерії на руці й опускають її в невелику парашу, поставлену під ліжком, наливши в неї трохи чистої води під час вечірньої «оправки», а тоді додавши вечірню порцію гарячого чаю. Перерізавши артерії і опустивши так руку поза ліжком в теплу воду, людина засинала навіки, і вже вранці її не могла розбудити вся тюремна адміністрація разом з усіма слідчими… Але для того треба мати бодай малесенький шматочок заліза або гострого скла... На прогулянку не водять, і тому немає шансів те здобути... Та хоч би й водили, то в тім знанім прогулянковім «балагані» нічого не можна знайти. Це виключене... Тоді Андрій думав про цвях — про іржавий цвях, яким стратив себе той ад’ютант. Але й це нездійсниме, іржавий цвях — недосяжна мрія тут... Мотузка?! Можна б, скажімо, подерти штани й якось щось скомбінувати. Але й це абсолютно нереальне в такій камері і в такім товаристві... Андрій все думав і думав, шукаючи способу, який би його вирятував з чорної пустелі, з нестерпної туги. Ночами, коли він засинав і повертався лицем набік або скорчувався, підсвідомо уникаючи лицем світла, його будили — наглядач відкривав «кормушку» й стукав по ній доти, доки всі не прокидались, і велів Андрієві лягти «по правилу», цебто лицем догори й до дверей. А вранці, як вони всі ходили «на оправку», в камері систематично кожного разу роблено пильний обшук. Навіть не те що цвяшка не могло бути, а й десятисантиметрової нитки, навіть костяного, а не тільки металевого, гудзика, який би можна було загострити. Ні, це неможливо, тут не можливо здійснити Андрієві свого задуму. Ах, якби це дванадцята камера! Мріючи про дванадцяту камеру або про якусь їй подібну, Андрій вирішив обдурити всіх, що так за ним пильнують в камері й поза камерою. Він «заспокоївся», «повеселів», «зовсім змінився», «почував» себе якнайкраще й відповідно до цього поводився. Він демонстрував, як то йому гарно в цій камері живеться, який він спокійний і який то він радий, що нарешті потрапив в таку  розкіш. Спав він завжди «як убитий», і його довго не могли розбудити «на повєрку», — лежачи із заплющеними очима, Андрій давав штовхати себе під боки та сіпати за сорочку камерним «опікунам» а то й черговому корпусу по кілька разів. Вставав «веселий». Вдень розважав своїх колег анекдотами... Це йому коштувало колосального напруження волі, але в ім’я тієї мети, що заволоділа всім його єством, він був здібний на таке останнє напруження.

Прагнення смерті підсилилось тим, що він узнав у камері з окремих уривків фраз. Виявилося, що Великін і Сергєєв ні в якій відпустці не були, а працюють собі, та що всі, що сидять у цій камері, це їхні «клієнти», тобто належать до відділу Великіна й підпорядковані слідчому Сергєєву. Так що обіцяний «останній етап» може скоро й несподівано прийти, бо не треба чекати нічийого повернення з відпустки. А ті всі муки будуть вже зайвими. Навіщо?! Пружина його душі розкрутилася з шаленою швидкістю, і вже тепер її ніщо не накрутить. То ж ті муки будуть зовсім зайвими...

Так минуло кільканадцять днів. Потім Андрія викликав той самий тихий слідчий і спитав:

— Ну, як? Що ви надумали?..

— Надумую... — відповів Андрій тоном, що міг подавати якусь надію.

Слідчий подивився в Андрієве змучене, але спокійне лице, оглянув його всього й, видно, лишився задоволений. На тому виклик поки що й скінчився. Слідчий відправив Андрія назад. А відправляючи, сказав.

— Ви маєте вже дуже мало часу. Зробіть з цього правильний висновок...

Андрій мав щастя! Його не повернули вже до камери з шістьма обсерваторами, а відправили назад, на Холодну гору. Цим Андрій був так втішений, ніби хтось подарував йому свободу... Так, це була свобода. Свобода зробити нарешті так, як він хоче.

Тепер він уже зможе здійснити свій задум. Він потрапив у камеру ч. 12 знову. В камері ч. 12 був великий рух — багатьох забирали, ще більше приводили. Забирали людей здебільшого вночі і все з «вєщами», від чого камера перебувала весь час в стані тяжкої депресії. За арештантськими прикметами, коли забирають вночі «з вєщами» цілими партіями, то то дуже погано... То дуже погано!.. Інша справа вдень — це може бути на етап, це може бути навіть... на волю. Авжеж, були й такі божевільні припущення. «На волю!» І всіх, кому заповідав оперативник або черговий корпусу вдень зібратись з «вєщами», товариші, ті, що лишалися, напаковували цидулками й допомагали зашивати їх поза рубці, напаковували проханнями щось, десь, комусь — матері, сестрі, дружині — передати, переказати, зайти туди, зайти сюди... І неодмінно не забути!.. Зібрані «з речами» приймали всі прохання (всі! бо кому ж можна відмовити?) сумно й без віри (а іноді з вірою й шаленою радістю, під впливом масового психозу), намагалися всі прізвища, й адреси, й умовні знаки запам’ятати... А ще в’язні просили конче надсилати умовлені передачі з волі, хоч що-небудь, аби лиш подати вістку. Зрозуміло, що передавати передачі від себе «звільненим» буде ризиковано, тому нехай ті передачі організують рідні тих, що садять, а «звільнений» лише хай скаже, який зробити умовний знак. Треба, щоб там був умовний знак — риска на хусточці, дві дірки в шкарпетці, одірваний ґудзик на якійсь (отакій або отакій) сорочці і т. д. і т. п. І з цього буде ясно, що отакий от опинився на волі. Так само можуть бути передавані вісті рідних про самих себе чи про знайомих. Ах, скільки може бути чудесних способів дати вістку з волі! Скільки смислу можна вкласти в отакий от собі відірваний з м’ясом ґудзик! Або, навпаки, в пришитий якийсь непарний ґудзик, скажімо, помежи чотирма білими— п’ятий синенький! Або помежи ґудзиками звичайними один перламутровий! (До того ж, перламутровий ґудзик — це добре, бо треба ж чимсь оздоблювати арештантські люльки та чубуки). Або скільки можна наробити знаків на одній хусточці?! Можна укласти на такій хусточці цілу поему, яку, крім в’язнів, ніхто з тюремників ніколи не зможе прочитати. А в’язні її прочитають. Всю. І навіть те, що на ній не відзначено ані плямками, ані дібраними кольорами, ані продертими дірочками — запах волі!

Та тільки багато забирали людей «з вєщами» вдень, але щось не було з волі ще жодної умовленої передачі за весь час, відколи найстаріші ветерани камери 12-ї тут сидять, жодної. На весь спецкорпус був тільки один випадок в камері 6-й — прийшла умовлена передача від Давида! для Петровського, через якусь рідню останнього, — й про неї по всій тюрмі ходить тепер легенда. Поза тим — жодної. Але людська надія безсмертна. Ненадходження умовлених передач з волі від «звільнених» оптимісти пояснювали тим, що ті передачі затримує тюремна адміністрація, мовляв, «здогадавшись про арештантські каверзи», й таким чином віра в «волю» лишалась жевріти. Напевно, напевно, люди йдуть на волю, ті, кого викликувано з «вєщами» вдень.

Інша справа вночі, та ще коли забирано партіями... Тоді в камері стояла гнітюча тиша — якийсь невловимий людський інстинкт приречених нашіптував жаскі припущення, сіяв тривогу. Чи, може, це тому, що в людській природі взагалі лежить містичний страх перед самою ніччю, перед темрявою. Таким, забираним вночі, ніхто не давав ніяких доручень, не навантажував їх проханнями, лиш навантажувано їх удавано оптимістичними підбадьорюваннями, що досягали цілком зворотного наслідку, бо ніхто в той оптимізм не вірив...

Багатьох вже з камери забрано, але куток, де сидів Микола, Руденко й ціла їхня група та де вчився Санько, ще не був рушений. На місце забраних прибуло ще більше нових, і тіснота, задуха та товкотнява збільшилися.

Тут, в цій камері, Андрій мав змогу здійснити свій намір, свій останній вчинок на цьому світі. Він для того сюди прийшов. І про його кінець все-таки буде відомо, не всі ж, хто є в цій камері, загинуть, хтось та вціліє після всіх бур і перипетій.

Не кажучи нічого своїм друзям, нишком від них Андрій робив свої приготування. На першій же прогулянці він знайшов маленький шматочок заліза — шматочок зітертої підківки від чобіт якогось тюремника, може, навіть самого альбіноса, — підківки від солдатських чобіт! — і заховав його в кишеню. В камері нагострив його, мов бритву, пробуючи на волос, — стинає!.. Коли гострив, руки його тремтіли, але не від страху, а від думки, щоб часом хто не здогадався, для чого це він гострить шматочок підківки, що це він надумав... Потім почав комбінувати — в що йому набрати води, як і де її поставити. Це складна проблема. Крім мисок, в камері нічого ліпшого немає. Ну що ж, нехай буде миска. Зрештою, і в миску можна добре вмостити руку... Були такі випадки, коли самогубці користалися мискою... Тим більше, що набрати чаю в миску легше і поставити її в головах, не викликаючи ні в кого підозрінь.

Нарешті прийшла та ніч, що мала бути останньою. Бажана, благословенна ніч. Звечора, скаржачись на шлунок, Андрій попросив товаришів — Миколу, Руденка й Санька — уступити йому свій чай, свою порцію чаю. Потім попросив у Саркісьяна його великий олив’яний кухлик, налив його повний і поставив у головах на рурі парового опалення, щоб чай був теплий (бо рури звечора нагрівалися й всю ніч були гарячі), крім того, налив трохи чаю в миску й поставив її в головах на підлозі.

Звечора, лежачи горілиць, вони втрійку співали, а Санько сидів, зіскулившись, у ногах і слухав, поклавши голову на коліна. Вони співали пісню «Ой не пугай, пугаченьку!..»

Власне, співав Микола, а Андрій з Руденком лише тихенько йому помагали, скорше ж співали мовчки, серцем, кожен по-своєму. Але все одно вони співали втрійку, а Санько сидів, слухав.

Пісня була саме така... В ній співалося про вдову, й про мале дитя, та про орла, що вміє розмовляти. І всі в ній уміють розмовляти. І їх персоніфікує Миколин голос: .

«Ой не пугай, пугаченьку,

В зеленому байраченьку...

Як же ж мені не пугати,

Як все яри та байраки.

Нігде мені гнізда звити .

І діточок розплодити...»

Микола співав з таким чуттям, ніби передчував серцем, що має щось статися, щось безмежно трагічне й непоправне, і його смутний і гарний голос брав за серце не тільки Санька, а й не одного в камері. А ще більше, може, брав за серце зміст.

 «Ішла вдова долиною

З маленькою дитиною...»

Для одних то вдова, для інших то мати, сестра, дружина, і кожен міг до болю чітко уявити, як-от вона йде... І як-от вона тужить...

«Ой, сину мій малесенький,

Де ж наш батько ріднесенький?!

. . . . . .

Летить орел над водою,

Розмовляє з удовою...»

Тут помічники — Андрій і Руденко — відстають, завмирають, і Микола співає сам. Микола співає тихо, але всі, мабуть, чують це місце пісні і в найдальших кутках, причаївшись.

«Не плач, не плач, молода удово!

Бо я твого муха знаю!..

Бо я твого мужа знаю —

Тричі на день одвідаю...

Тричі на день одвідаю —

І снідаю, й обідаю.

А третій раз вечеряю:

На кучері наступаю,

З лоба очі видираю....»

Перенаснажені людські серця від цієї лісні стинаються. Андрієве серце теж. Лише Андрієве серце не так на неї відгукується. Воно ціпеніє, зіщулюється й з ще більшою силою стремить до прірви.

Потім вони мовчали. Думали кожен про своє. Коли вже камера поринала в сон і коли вже й куток укладався спати, Андрій зітхнув і тихо, роздумливо промовив до товаришів, що вони всі мусять цей вечір запам’ятати. Всі. А якщо котрому з них судилося загинути, то хай живі згадують цей вечір Цей прекрасний вечір... Микола глянув на Андрія здивовано й нічого не сказав. А втім, він був теж такої думки.

Пошук на сайті: