Іван Багряний - Сад Гетсиманський (сторінка 72)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.docx)Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.docx887 Кб7669
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.fb2)Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.fb22042 Кб7623

— О-о, — вібрує кадичок назустріч поквапливо: — багато! Дуже багато..

—                                  Будь ласка, давайте за порядком.

І «громадянин Жгут» почав викладати «за порядком про Андрієву «контрреволюційну» діяльність... Він розповідає, як по писаному, про військову організацію, яка існувала ще «з інституту», розповідає про дивовижні заміри, про терористичні плани, про підготовку повстання і про таємні сходини й розмови, про зв’язки з вищими сферами, до маршала Дубового й маршала Блюхера Василя  Костянтиновича включно... Він розповідає толково й дуже складно... Андрій слухає... Слідчий нотує... Спершу Андрій слухає байдуже, потім вражено починає прислухатись  пильніше — його вражає, що серед страшної нісенітниці  починає траплятись тривожна правда, яку міг знати лиш  хтось справді дуже й дуже близький!.. Чимдалі, напруження збільшується, до Андрія повертається свідомість, серце починає тремтіти, але не від страху...

Це хтось, хто його знає! Закінчивши у загальних рисах, кадичок конвульсійне смикається кілька секунд, ковтає слину, щоб прочиститись для докладнішої інформації. Сергєєв ставить на допомогу йому своє запитання:

— Добре. А тепер, будь ласка, розкажіть, що вам відомо про учасників підпільної військово-контрреволюційної, повстанської організації, про яку ви говорили?

Лисяче личко відсапується й починає говорити про «учасників». Воно називає низку імен, змушуючи Андрія дивуватися дедалі більше і дедалі дужче тремтіти серцем, — називає колишніх друзів — студентів, письменників, називає ім’я його вчителя Калініна тощо, вражаючи Андрія безмежно своєю, часом з приводу дуже інтимних деталей, обізнаністю… Але серце Андрієве починає закипати все дужче й дужче, коли свідок переходить до ближчого кола людей — до його близьких і рідних...

«Де я його бачив?!! Ах, де я його бачив?!!» — шарпає душу несамовите питання. «Де, Господи!?» Сергєєв позирає на Андрія й тонко та глузливо посміхається.

А кадичок сумовито, але переконливо починає говорити про братів... Про Андрієвих братів, учасників організації... Свідомість Андрієва розчахнулася — Миколин підпис і почерк — і ось це говорення!.. Що це все значить?! В голові Андрієвій мутиться. Особливо ж коли він чує далі говорення про факти, що не тичуться організації, але які все-таки можуть бути для братів убійчими, смертоносними, бо правдивими... Факти, з якими можна поламати карк кому завгодно, виставивши їх тут... Факти, про які ніхто не міг знати, лише знали вони самі — чотири брата, та ще міг знати хтось дуже й дуже близький і то один — могла знати лише мати... Серце в Андрїєвих грудях гупає й всього його обливає тоскний, холодний піт... Андрій хоче щось шалене крикнути, але крик застряє в горлі... А кадичок вже говорить про Катерину...Потім про сестру — про малу сестру Галю!..

Андрій схоплюється й хрипить несамовито — «Це брехня! Це провокація!! Брехня!!!»

— Тихше-тихше, — заспокоює його Сергєєв. — Сядьте! Не хвилюйтесь. Це ж тільки  в і н говорить, а потім будете говорити ви.

Андрій з усієї сили намагається опанувати себе, сідає. Пальці його впинаються в коліна. А кадичок, обернений в профіль, нарешті закінчує свої свідчення, скріпляючи їх стандартною, але суворою, зобов’язуючою формулою присяги. Потім тремтячою рукою підписує протокол.

— Добре, — каже Сергєєв задоволено. — Ну, а тепер ви…

— Це брехня!.. —хрипить Андрій, замість того, щоб закричати.

— Тихше, тихше, — каже Сергєєв. — За порядком. Отже — громадянине Чумак, чи ви знаєте цю людину?

— Ні…Ніколи…

— А пригадайте.

— Ніколи...

— Дивно, — іронізує Сергєєв. — Але ж він вас знає. І добре знає! Скажіть, Жгут, ще раз Чумакові, чи знаєте ви його.

— Знаю...

— Звідки ви мене знаєте?! — вигукує в нестямі Андрій, не можучи ніяк розгадати болючу шараду — «Де, де він його бачив?!» Вигукує й впивається божевільним зором в лисяче обличчя свідка. Свідок повертається анфас, підводить свої очі... й їхні очі зустрілися!..

А-а!! Як блискавкою прорізало мізок: — сцена в хаті, батькова біблія і цей погляд на прощання...

Ю д а!!! О с ь  в і н  Ю д а!! О с ь в і н!!!

Андрій схлипує, схоплюється й безтямно кричить:

— Це провокатор!! Це брехня!! Це все брехня!! Провокатор!!!—кричить в самісіньке Юдине обличчя.

Перелякане те обличчя полотніє від сатанинського Андрієвого вигуку й погляду.

—Ні, це правда! —шарпає Юда кадичком і інстинктивно перед несамовитими Андрієвими очима відсахується, хрестить ті очі... Але рука зависає в повітрі... У віччю Андрієві мелькнуло Катрине обличчя, мала сестра Галя й бідолашна мати... Мов підкинений пружиною, Андрій зривається й дико хапає за кадичок в нестямі... Сергєєв скочив злякано, але, перш ніж він встиг щось зробити, Андрієва брачка рука конвульсійне згребла тяжке мармурове прес-пап’є й усіма рештками сили опустила його на Юдину голову...

Після того Андрій втратив свідомість. Йому здалося, що це на його власну голову опустилося те тяжке мармурове прес-пап’є...

Коли Андрія витягали, він від болю опритомнів і, мов  крізь туман, побачив фінальну сцену своєї єдиної й останньої очної ставки:

...Перед столом нерухомо лежала якась маса, а за столом стояв з ребрастою палицею в руці Сергєєв і, підпершись в боки, несамовито й захоплено реготав:

— Га-га-га! Оце так ставочка!! Оце так очна ставочка!.. Готово, брат! Га-га-га! Оце так розписався!..

І, кинувши геть палку, задоволено потирав руки.

Дійсно, так підписатися під протоколом обвинувачення в терорі й збройному повстанні та під свідченнями очкаря ліпше вже не можна.

 

Дальші переслухування вже зайві.

І Андрія вже більше не переслухували. Та й однаково Андрій уже був непридатний ані до логічного мислення, ані до розмов. Він був душевно хорий. Залізний його організм остаточно здав, розладився, психіка теж. Він перебував у стані якогось заціпеніння. В нього не було ані душі вже, ані серця, а була порожнеча. Жодної думки, жодного душевного руху, крім утоми, безмежної утоми, повної прострації. Пам’ять наче провалилась, і на її місці зяяла каламутна прірва, де не зроджувалось жодної розумної іскорки. Його душив кашель і душила порожнеча. Він ще відчував оточення, але був до того всього байдужий. Навіть нерозгадана шарада з «рапортом» його вже не цікавила. Якийсь час він сидів у шаховці — може, довго, може, коротко — невідомо, сидів, як у домовині, втиснутий щільно, звалюючи вряди-годи голову то на один бік, то на другий, на дощану стінку. Нічого не їв, та, здається, його й не годували, забули про нього. Якщо це справді домовина, то хай буде й домовина… Потім його забрали й кудись возили... Там наново мастили йому пальці (вже безвільні пальці) в фарбу й прикладали до паперу, але вже не до чистого, а до задрукованого та записаного. Ще раз фотографували... Після того привезли назад...

Привезли знову на Раднаркомівську. Приймав Андрія з «Чорного ворона» опівночі Мельник. Знаменитий черговий корпусу Мельник. Він його посадив у шаховку й забув. Потім по кількох годинах прийшов, відчинив шаховку й здивувався — чого це Андрій тут. Очевидно, Мельник мав щодо нього якесь окреме розпорядження, але серед інших розпоряджень думав, що вже виконав доручене. Стояв перед Андрієм на своїх клешнюватих ногах, вигнутих колінами всередину, й чухав спітнілу голову, тяжко морщив своє рябе обличчя. Чоло йому бралося збрижами, як чобіт.

— А де ж це твої вещі? — запитав Мельник заклопотано. Він мусив це запитання повторити аж двічі, доки Андрій зрозумів, чого від нього вимагає Мельник. Він мляво махнув рукою, мовляв: «Нема».

Тоді Мельник почухав ще раз свою потилицю й звелів Андрієві йти слідом. Заточуючись і ледве пересуваючи ноги, Андрій поплентався слідом за Мельником. Вони йшли довго, здавалось, цілу вічність, порожніми сходами, порожніми коридорами, вгору, вниз і нарешті зупинилися перед якимись дверима. Ті двері Мельник відчинив, і впустив у них Андрія, й зачинив їх за ним... Це була вузька й довга камера... Ні, це не була камера, це була кімната окремого призначення, з підлогою, вимощеною кам’яним паркетом, сірими ромбиками, зовсім порожня, лише з двома кранами в стіні... Андрій, як крізь туман, оглянув це все, й той туман на мить сколихнувся. Він пригадав, що це за кімната. Такі кімнати є в кожному коридорі. В них колись відбувалися спеціальні маніпуляції над в’язнями — екзекуції, коли людину обгортали мокрим простирадлом і били широкими планками або гумою, поливали водою й знову били. І взагалі били тут і без простирадла, викручували ноги й руки й робили, що хотіли, бо нічого й нікуди звідси не чути. В цій же кімнаті штучно годували клізмою тих нещасних, що проголошували демонстративно голодівку... При таких маніпуляціях вся ця підлога була залита риб’ячим жиром чи іншою масткою рідиною... Андрієві не було страшно, лиш було трохи тоскно... В дверях була кормушка, так само, як і в нормальних камерах. Та кормушка відчинилася, й у неї зазирнув Мельник, підкликав Андрія й тихесенько запитав:

— Вечеряв?

Андрій покрутив головою.

Через якийсь час кормушка відчинилася знову — Мельник пхав у неї оберемок якогось шмаття— подушку і кілька тонких ковдр... Насилу пропхав:

— На... Оце спатимеш... — і закрив знову кормушку. Андрій поклав ковдри й подушку жужмом на підлогу й сів на них стомлено. «А ця ж подушка й ковдри, напевно, від розстріляних»... — ворухнулась думка. Андрій подивився на ковдри, й йому здалося, що вони справді в крові, а подушка в плямах сукровиці... Він пересів з них на голу підлогу, під стіну. Сидів і мляво думав, що це все значить. Навіщо його тут так комфортабельно вмощують? Лягати йому чи не лягати? Може, й справді лягти б і хай все, як знає...

Аж ось знову відчинилася кормушка. Мельник приніс півбуханця хліба, великий чорний чайник і алюмінієву миску. Видно, шукав пайки, але опівночі не міг ніде знайти  роздатчика, а тому згріб, що підвернулося під руку, й так І приніс.

—                                  На…Вечеряй...

 Андрієві тільки тепер впало в око, що Мельник намагається не дивитися прямо в очі, а одводить свій погляд, і дивиться десь вниз, собі на руки, зарослі рудуватим волоссям, на хліб, на ляду кормушки.

Андрій з тоскним відчуттям забрав хліб і миску, підставив її під носик чайника. Мельник налив у неї чорного  холодного чаю, а тоді покопався десь в кишені й висипав у  миску жменю цукру:

— Їж...

І тихо закрив кормушку.

Андрій поставив миску на підлогу, поклав біля неї півбуханця хліба й сів. Дивився на чай і хліб, не доторкаючись. Дивився тупо й думав:

— Чудний цей Мельник...

Йому не хотілось їсти. Відзначивши це, Андрій наперекір відломив крихту хліба, випив чай, і зжував ту крихту... Нехай.

Андрій спав хистким, хаотичним сном просто на голій підлозі, коли знову прийшов Мельник. Він забрав Андрія й десь повів. На цей раз вони ходили зовсім недалеко. В цім же коридорі їхня дорога скінчилася... Андрій опинився в  чисто вибіленій, затишній, лагідно освітленій камері-одиночці. Камера була порожня. В ній стояло двоє ліжок, по-військовому застелених і заправлених, дві тумби, підлога блискуче навощена... Це щось нове, дивовижне й небувале! Чисто вибілена камера, постіль, блискуча підлога... Щось десь, значить, сталося... Тим часом Андрій здогадався, що це ж цю камеру спеціально звільняли для нього цієї ночі (і тому він ото чекав у тій кепській кімнаті з кранами), — вичувалося, що ще недавно в цій камері хтось був, вона надихана кимсь. Це чути. А Мельник з коридорним закрив гримливі засуви, а тоді відчинив кормушку:

— Оце ти будеш тут... Лягай спати! — буркнув і прихилив ляду.

Значить, це в усій тюрмі зробили генеральний ремонт, забілили всіх блощиць, змили весь піт, кров і сльози, замастили їх мастикою й воском... Бач, як чисто! Чистісінько...

Андрій поклав свою торбиночку з самою лише ложкою в ній на тумбу й підняв ковдру на ліжку — ліжко було застелене чистим простиралом, подушка в білій чистій наволочці, помацав— набита соломою, — все — і ковдра, і подушка, й простирало пахло креозотом і «Геліосом», але не тим, що так гарно палить і псує арештантське дрантя, а якимсь іншим. Дивився й апатично думав — логічно мусила б тут десь бути й білизна ж, і рушник. Але як не придивлявся — ніде ніякої білизни не було. Видно «новий лад» тільки щойно почався і, як і все в цій безглуздій країні, недописує. Але й те, що є!.. Андрій згадував камеру 49, камеру 12-ту, третю  «штрафну» й не вірив своїм очам.

Потім зітхнув, ліг на ліжко поверх ковдри й заснув глибоким сном.

VІІ

На правах хорого Андрій напівлежав на ліжку і думав понуру думу, думу про все й думу ні про що, — коли до камери вкинули нову людину. Це було на другий день. До речі, лахів Андрієві ніхто навіть і не думав міняти, з чого було ясно, що він тут недовго,—мабуть, в тих напівзотлілих лахах, вірніше, в самих рубцях, що навіть і віддалено не нагадували одежі, він приречений пройти свій шлях до самого кінця вже. Отже, він напівлежав у понурій задумі, як відчинилися двері й до камери вштовхнуто якусь нову людину. Людина несміливо переступила поріг і зупинилась. Двері за нею зачинилися. Низенька на зріст, русява, років тридцяти, в військовій уніформі, лише без пояса й без кашкета, в розстебнутій блузці без відзнак, — людина мала дуже розгублений вигляд. Це був, напевно, якийсь робітник «органів»..

«А-а, — подумав Андрій. — Це вони вкидають до мене сексота! Ще не могли дати ради, так вкидають сексота... Чи ти ба! Ще їм щось бракує!.» — це він подумав, а тим часом дивився на гостя байдуже.

Гість стояв біля порогу й не рухався. Опустив руки й не знав, як йому бути. Він не в жарт був стурбований і зляканий.

— Ну, що ж, — промовив апатично Андрій. — За старими тюремними звичаями, кожен новоприбулий до камери є повноправним її громадянином... Прошу займати місце...

Гість несміливо, якось боком підійшов до ліжка, й сів обережно скраєчку, та все не зводив зляканого погляду з Андрія.

— Ну, що ж, — вів Андрій далі так само, але вже трішкі посміхнувшись (посміхнувшись з того зляканого вигляду). — За тими ж самими тюремними звичаями, кожен новоприбулий рапортує старості... А так як єдиний арештант, а значить, і староста тут я, то, будь ласка...

Гість звівся й несміливо простяг тремтячу руку, відрекомендувався:

— Алєксєй Павлович Копаєв... Начальник Грунського райвідділу НКВД...

Андрій хоч як був несподівано вражений (Грунський район — це ж район, дуже близький до його рідного міста!!), але не подав вигляду, простяг свою руку назустріч і назвав себе...

Треба було бачити очі, обличчя й всю фігуру Копаєва, коли він почув Андрієве прізвище й ім'я. Він захвилювався, але вже не так, як перше, він аж скинувся весь і затремтів від збудження, а на очах йому виступили сльози:

— Ах, боже мій!.. — захлинувся Копаєв і заспішив: — Я ж вас знаю!.. Я вас знаю!.. Ах, боже!.. А я думав...

«Він, напевно, думав, що тут сидять чорти з рогами, іменовані «ворогами народу»... Чи що він думав?! Адже ж він сам їх саджав! Чи він думав, що на нього зараз кинуться, клацаючи зубами, люди, що втратили людський образ і подобу, й почнуть його гризти та ковтати!?»

Пошук на сайті: