Іван Багряний - Сад Гетсиманський (сторінка 10)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.docx)Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.docx887 Кб7636
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.fb2)Ivan_bagryaniy_sad_getsimanskiy.fb22042 Кб7594

— Роздягайтесь! — прошепотіло кілька голосів настирливо, витягаючи голови на худих, вузлуватих шиях. Андрій тільки ще дужче влип спиною в двері. Раптом камера вся засміялася впівголоса й так само раптом урвала, мов по команді. Від того сміху в Андрія побігли комашки поза шкірою.

— Тьху ти чорт! — заговорив якийсь дідок схвильовано, з виглядом Христа, щойно знятого з розп’яття, і сплюнув сердито: — Що за єрунда, га?! — А далі зашепотів гаряче: — Ви не бійтесь, товаришу!.. Це все порядні люди... Оце ось священик Петровський... Оце ось професор Марксо-ленінського інституту — Юлій Романович Гепнер... Оце ось професор медицини — лікар Литвинов... Оце ось секретар Чугуївського райпарткому — товариш Руденко... Оце ось агроном ОблЗУ — тов. Прокуда... Оце ось асистент професора з кафедри сільського господарства — тов. Краснояружський... Оце ось директор Харківського тракторного заводу — тов. Свистун... Оце ось завгосподарством Харківського паротяго-будівельного заводу — тов. Охріменко... Оце ось інженер з ХЕМЗу — тов. Ляшенко... Оце ось колишній член ЦЕКУКи — тов. Ягельський. Оце ось доцент... товариш Зарудний, брат того знаменитого, якщо знаєте... Оце ось професор і директор — тов. Приходько... Оце ось чемпіон УССР, тяжкий атлет, тов. Виставкін... Оце ось...

Дідок атестував, а в Андрія помалу опускалися руки, відлипала спина від дверей і очі дерлися на лоба.

— Роздягайтесь, — закінчив дідок свою атестацію сумно. — Ми всі тут голі, як святі, бо душно й пітно від тісноти, та й попріло все у нас. Влаштовуйтесь, товаришу, як вдома. І не думайте злого.

Андрій почервонів (Господи, який же він дурень!), а водночас зрадів, це чудесно, що він має таке знамените товариство! Не гаючи ні хвилини, роздягся, лишившись в самих трусах (в яких він, на щастя, ходив завжди — і влітку, і взимку) і вмостився, де стояв — біля самісіньких дверей, бо більше не було й клаптика вільного місця.

— На середину, на середину сідайте, товаришу!..— зашепотіли всі. — На середину. Розкажіть нам щось. Ви ж з волі?

«Як він міг дати маху! Всі такі милі, благопристойні, хоч і змучені люди».

Андрій сів на середину, знаючи, що людина з волі для ув’язнених колосальний клад, і готовий зробити цим людям все, що в силі, приємного. Його обліпили ці голі люди, як комашня шкоринку хліба. Він серед них виглядав дійсно, як людина з волі — засмалений сонцем, аж бронзовий, повнокровний, свіжий.

— Тільки Ви тихенько, — поінформував хтось пошепки, — ми сидимо от, як турки, бо не маємо права ані ходити, ані стояти, ані лежати... Тільки сидіти і то тихо. Це такий режим тут. Це щоб Ви знали. Говорити голосно — заборонено. Сміятись голосно — теж. Ми так уже по кілька місяців. І тут повнісінька тюрма таких, як ми. А тепер розказуйте... — Ви давно з волі? — запитав хтось.

— Сьогодні.

— А звідки Ви? З якої місцевості? Андрій окинув камеру оком, подумав хвилинку, позіхнув і відповів:

— З-під Маньчжурії.

— Ого!

— А скажіть, а чи там аеродромів багато, га?— миттю запитав хтось жваво, голосно і з надзвичайним інтересом. — Чи багато аеродромів?!

Андрій помовчав, подивився пильно на того, що питав, посміхнувся й раптово викарбував:

— А тобі куди летіти так негайно приспічило, га?

Вся камера пирснула, скинулась від несподіванки й обернулася до того, що ставив запитання. Це був яскраво-рудий, банькатий, молодий жид. Від такої точної відповіді він втягнув голову в плечі й боязко заморгав білявими віями„

— От так! — прошепотів хтось до когось за спинами товаришів, — чик — і вилущив стукача, га!..

А Андрій дивився усміхненими очима на всіх присутніх:

— Ну, кого ще, товариші, що цікавить? Будь ласка. Більше ніхто не питав його ані про аеродроми, ані взагалі не ставив ніяких каверзних запитань, відповідаючи на які, можна послизнутися. Питали про життя на волі, про погоду, про врожай, про спортові змагання тощо і чекали з надзвичайною цікавістю, що ж він скаже. Андрій на всі запитання відповідав щиро. Але оскільки в цій країні можна послизнутися на кожнім запитанні, відповіді були досить загального характеру, а здебільша зовсім лаконічні: «Добре», «знаменито», «чудесно», «весело», «гарно» і т. п. А очима дивився на всіх усміхнене й вивчав кожного. Всі були задоволені з Андрієвих відповідей. А він говорив тим своїм усміхненим поглядом — «Не кваптесь, друзі мої! Ще встигнемо наговоритись. Перш давайте добре познайомимось, а то от дідько його знає... Буває всякого...»

Так от і відбулася перша розмова з людиною з волі. Дідусь, той, що атестував, посміхнувся і спитав:

— Ви перед цим сиділи в тюрмі?

— Було трохи...

— Видно...

І наче вся камера промовила те «видно», хоч усі й мовчали. Розпитування поки що припинилося. Ніхто на Андрія не гнівався, навпаки, всі перейнялися до нього неабиякою симпатією. Випадок з аматором аеродромів, що його Андрій так добре «поголив», показав, що ця людина бувала в бувальцях. Сам Андрій нікого ні про що не розпитував, нічим абсолютно не цікавився, ні до кого особливо (на сповид) не приглядався, а так само не хвилювався — був індиферентний і зовсім спокійний.

Переступивши поріг камери, він тепер був рівноправний арештант і розташувався, «як у себе вдома"

І потяглися арештантські будні.

28-й в’язень камери ч. 49 відразу увійшов у колію й зажив загальним камерним життям, підпорядковуючись усім неписаним правилам.

Першим неписаним правилом, якого він мусив дотримуватись, був арештантський закон, що кожен новоприбулий стажує від «параші», цебто дістає місце біля достославної тюремної реліквії, яка за звичаєм стоїть біля дверей; і лише в міру прибуття нових і вибуття старих в’язнів посувається помалу до середини. Андрій розташувався біля реліквії — згорнув свої штани й сорочку і підклав їх під голову, так як це мали й всі, під боком він мав також те саме, що й всі, — шматок голої, вогкої від поту паркетної підлоги (дерев’яний паркет в ялинку). «Параша», як кожна «параша», трохи смерділа, хоч і була добре закрита, але Андрій не шкодував, що так починається нова його арештантська кар’єра, він навіть був задоволений з такого місця — воно в дійсності вигідніше, аніж всі інші місця. Камера, що мала два метри завширшки й не сповна п’ять метрів уповздовж, розрахована на одну людину, в’язня-самітника, містила зараз 28 осіб, отже, на кожну людину припадала зовсім мінімальна площа — трішки мокрої підлоги й шматочок стіни, об яку можна спертися спиною. .Справа й зліва кожна людина прилипала плечима й стегнами до своїх сусідів. Це було неприємно і саме в цім відношенні Андрій мав вигоду — він торкався до пітного тіла сусіда лише одним боком, другим же він не торкався ні до кого, спирався ліктем на віко «параші», а потім на ту руку зручно спирався головою й почувався досить добре. Правда, його часто турбували (бо все ж таки в камері було майже три десятки осіб!), але то нічого. Зате ця позиція мала ще одну вигоду — сюди не видно було з вічка й Андрій міг, навіть дрімати, сидячи, чого не могли робити інші, не ризикуючи дістати тяжку кару за порушення тюремного режиму. Щоб спіймати Андрія на спанні, треба відчинити «кормушку» (таке віконце в дверях, через яке подається їжу) й просунути в неї голову. Але від грюку міг проснутися п’яниця, а не те що чуйний арештант. Проте Андрій в перший день не скористався з такої своєї вигоди —йому зовсім було не до спання, незважаючи на тяжку перевтому. Він потрапив у новий світ, існування якого навіть не підозрював. Він бачив тюрми й бачив камери, але щось подібне!.. Це перевищувало навіть найдикішу фантазію. Ця камера —вона могла б повстати лише в маячінні хворого --- або несамовито п’яного. Спершись на лікоть і примруживши очі, Андрій пильно вивчав світ, у який потрапив.

Смішно. Можливо, навіть, що це та сама камера, в якій він колись сидів, в кожнім разі точнісінько така сама. Але навіть тяжкі умови ГПУ видавались казкою порівняно з цим. За ГПУ це була камера на одну людину, тут стояло ліжко, застелене все ж таки якоюсь білизною, з сірою ковдрою поверх, стояла тумба й табуретка, підлога була натерта фарбою й навощена до блиску, який — блиск — арештант мусив підтримувати щодня сам, натираючи підлогу щіткою, видаваною наглядачем крізь «кормушку», стіни були все-таки чисті. Ну хіба це не «мрія»? ! Та двадцять восьмеро людей, зваляних ось на брудній, мокрій підлозі, реальне заперечення тієї «мрії», як факту нереального, неможливого. Навіть проклята камера самотнього ув’язнення видавалася фантазією. Того не могло бути! Було ось так, як є. А це ось свідки. Вони, далебі, й виросли тут і посивіли, така на них печать втоми й безнадії. Посхилявши голови на груди й позгинавши ноги, вони сидять рядочками, як  індійські факіри а чи мусульмани на молитві, в глибокій філософській задумі, тяжко дихають і сходять потом. Стіни від низу й геть під саму стелю розмальовані рудими мазками, крапками й комами —то все сліди від тисяч роздушених блощиць. Багато крапок рухається в усіх напрямках — то живі, ще не роздушені, маленькі хижаки. А по підлозі вони ходять арміями — виповзають з-за плінтусів, з одежі, з черевиків, з мундштуків цигаркових недопалків, з усіх щілин і знову ховаються туди ж. Люди на них не реагують, а якщо й роздушують, то зовсім випадково, тільки тому, що не можуть не роздушувати, не можуть розминутися. Від роздушених блощиць стоїть неприємний сморід, змішаний із смородом поту, вогкої розпареної підлоги, «параші» та запахом мертвечини, що повстає від розкладу змертвілих часток шкіри, а особливо мозолів. Вікно знадвору завішене суцільним залізним коробом, отвором угору, потім заґратоване товстими круглими штангами, з’єднаними на перехрестях грубими кільцями, і, нарешті., зсередини ще й закрите заскленими рамами. Відчинена лише невелика кватирка. В ту кватирку мало би поступити повітря, але воно, здається, зовсім не поступає, не в силі перемогти спротиву, і в камері зовсім нічим дихати.

Під вікном біля стіни стоїть ціла піраміда фаянсових тарілок, повних води. Тарілок рівно стільки, скільки арештантів, а води в них понабирано, щоб було що пити, бо з камери до вбиральні й до води водять, бач, тільки тричі на день — уранці й ввечері «на оправку» та в обід пускають на пару хвилин мити посуд. І водять тільки «організовано», тобто цілою камерою. Це все Андрієві пояснив сусід зліва — волохатий, буквально саженного зросту й тяжкої комплекції велетень, голюнький, в чому мама родила, зарослий кучерявим волоссям по всьому тілу, з банькатими, налитими кров’ю очима. Це був завгосподарством ХТЗ — Охріменко. Справжній Голіят. Скоро Андрій узнав, що цей Голіят сидить за те, що був колись в армії Нестора Махна. Але про це взнав Андрій пізніше, зразу ж Охріменко видався йому великою, наївною й тяжко скривдженою дитиною. Після того як Андрій здемаскував провокатора, Охріменко не спускав з нього — з Андрія — очей, дивився просто в рот. А як розмова взагалі урвалася й Андрій умостився біля «параші» та сидів собі мовчки, самозаглибившись, Охріменко присунувся до нього щільно, подивився йому в очі якось по-змовницьки, тоді повів своїми пукатими баньками нишком на аматора аеродромів, а тоді знову підвів їх на Андрія, викотив ураз ті налиті кров’ю баньки несамовито. аж вдавалося, що вони нагло випадуть на підлогу, крутнув ними, як бугай, і зарипів зубами, а жменю склав у кулак і так стиснув, що пальці аж побіліли й залускотіли... Це була суцільна, сліпа, невисловлена й безрозсудна злоба. Аж Андрій засміявся. А Охріменко не додав жодного слова й жодного звуку до свого жесту — все було ідеально ясно й красномовно. Від того вражіння про цього Голіята, як про велику, тяжко скривджену дитину, тільки підсилилось. Безперечно, цей наївний велетень причину всіх своїх нещасть і всіх зол взагалі в світі бачить в особі того рудого...

Взагалі ж цей велетень Андрієві рішуче сподобався і, далебі так само й Андрій йому — Голіят потягся до Андрія всією душою. Тихо-тихесенько шепочучи, Охріменко вводив Андрія в курс справ і познайомив докладніше з усім порядками та людьми. Причому Андрій нічого не питав, вій говорив сам. Виходить, що деякі тут сидять навіть по рокові  вже під слідством, а більшість по кілька місяців, лише окремі особи прибули недавно. Що їм заборонено все те, про що говорив сивий дідок, і ще багато іншого. Заборонено, наприклад, відкривати вікно вдень, іноді наглядач навіть наказує закрити й кватирку і тоді вони душаться від браку повітря. Заборонено ходити по камері, заборонено стояти (можна лише з окремого дозволу), заборонені прогулянки,  й їх не водять і на одну хвилину надвір, деякі не бачили сонячного проміння й синього неба по багато місяців, заборонено писати будь-чим і будь-що, заборонено шити будь-чим, навіть сірником, заборонено бити блощиць на стінах і взагалі будь-де, заборонено не тільки спати, а й дрімати вдень, заборонено... Господи! Все заборонено, бо це все «вороги народу», над якими ведеться слідство. Такими «ворогами» й отак само набиті всі камери цієї тюрми.

Лише тепер Андрій збагнув, чому в усіх коридорах, в усій тюрмі було так тихо, як його вели сьогодні. Вона, ця тюрма, натоптана людьми до неможливості, але всі ті люди сидять ось так і «не дишуть».

Поінформував Охріменко й про те, що «дуже б’ють». Тут у камері половина битих. Але ніхто не признається, бояться. Коли він говорив про те, що «б’ють», то зовсім знизив голос до ледве чутйого шепоту, але тут же й підбадьорив Андрія:

«Хтозна, а може, й не б’ють». Тоді Андрій запитав Охріменка усторч: «А Вас били?» Охріменко замовк, втягнув голову в плечі й нічого не сказав. Витримав павзу, а тоді вів далі свій шепіт про інше, про різне. З того шепоту Андрій узнав, що існує якась таємнича «вербовка», «кунді-бунді», «чих-пих». Виходило зі слів Охріменка, що «вербовка» — це записування до вигаданої контрреволюційної організації всіх, кого ти хочеш, власне, кого звелить слідчий, або показування пальцем на першого-ліпшого, навіть вперше баченого, або отакого якого-небудь арештанта в камері, що от, мовляв, він був у контрреволюційній організації або говорив проте й те,— цього показування пальцем ніби цілком досить, щоб людину було негайно в таку організацію зараховано з усіма від того наслідками. А якщо вона на волу, то щоб її заарештовано й вкинено до тюрми. На цій «вербовці» ніби побудоване все слідство. «Кунді-бунді"—слово з нового арештантського жаргону, яким назвало тортури, биття. «Чих-пих» — розстріл.

Пошук на сайті: