А дівчина нишком киває комусь рукою:
— Грицьку! Ось іди поглянь, який він окатий. Тільки… Він, мабуть, не при умі, — диви, як лупає.
— Наталко, — це батько, — а піди лишень скажи матері, щоб чарку нам сюди. Козакові, либонь, душа до ребер присохла… Ану ж, коза!
В голові Григорієві наморочилось від явної галюцинації. Він покотив її по подушці вправо — глянув, вліво — глянув. Роздивився по хаті. У кутку рясніли образи, королівськими рушниками прибрані, кропило з васильків за Миколою Чудотворцем. Чорні страстяні хрести напалені на стелі… Він лежить на великому дерев’яному ліжкові, роздягнутий, накритий вовняною ковдрою чи киреєю… Пахне васильками… У вікно знадвору зазирає сонце. Мати в очіпку і в рясній стародавній спідниці, посміхаючись, несе тарілки в двері… За нею бистроока дівчина виступав, мов горлиця… Біля вікна, тримаючи козацьке сідло й ушивальник, звівся і стоїть густобровий, кремезний парубок…
Григорій заплющує очі. Дівчина щось говорить, а йому зринає нагло… Що це? Той голос, той шалений, передсмертний крик мисливця, припертого ведмедем, — останнє враження, що він виніс із життя. Але ж то був чоловік, у штанях, у шкірянім, мисливськім одязі… Так, то був чоловік, юнак…
Григорій розплющує очі — перед ним стоїть дівчина з червоною чарочкою і говорить насмішкувато:
— Грицьку! Кого ти сідлати збираєшся? Кидай та йди ось…
Парубок біля вікна, майнувши чубом, чіпляє сідло на гак, а батько:
— Поїдеш у Київ, Грицьку, та той… Іди лишень сідлай коні.
— Де це я?! — аж скрикнув Григорій, нагло зводячись.
— Заспокойся, ляж, Бог з тобою! — це матінка, це стара, поклала руку на голову і схилила йому її назад на подушку: — Лежи, лежи, серце. Ач який, мов з хреста знятий… А ви! І не тю на вас, лоботряси! Добре, що самі, півроку, як воли, а хлопцеві не до розмов.
Старий:
— Ото… Це хлопець із наших! Скільки я його попотовк упоперек сідла, непритомного, при смерті, скільки днів тут зі смертю воює — і, диви, живий! Спасибі Богу, синку, що все добре. Тепер уже все добре. А то я хотів уже одвезти тебе до Києва — це ж тут недалечке, — там би ти вмер, і я так і не знав би, хто ти.
— Де це я? — прошепотів Григорій розгублено, злякався за свій розум.
— Та в нас же, в нас, дома, сину… На стіні рясно карток — дівчата у вишиваних сорочках, у намисті, парубки в шапках і киреях.
— Який… Який це район?
— Та Київський же, — це дівчина. І так вона сказала те “Київський”, проворкотіла, аж за серце взяла. Григорій звівся, витріщивши очі, — в них і радість, і жах.
А батько:
— Може, ти тамтешній? Може, тобі краще б додому?..
— Ні-ні!.. — злякався, відчув, як у нього мороз пішов поза спиною: — Ні-ні! — В пам’яті зринула Лук’янівська в’язниця… Київське ОГПУ — НКВД… Отак! Утікав, утікав і потрапив назад… Як же це?.. Ні-ні! Він поривається йти: — Пустіть… Пустіть… Я не хочу… Я піду собі… То я так, то я навмисне…
Його силою вдержали. Тоді він швидко і покірно ліг, нацупив ковдру аж до носа, по тілу виступив піт.
“Змилив!”
Стара перехрестилась нишком і шепотіла з сльозою:
— Боже мій, Боже! Бідолашний, не сповні вже… Що теє лихо з людьми робить!..
“Тікати! Тікати!” — поривається в нім усе, але він удає спокійного, байдужого:
— А далеко до міста? Батько:
— Та ні! Це близько, верстов 400. Ми ж Київського району. А ти хіба звідки? “Сказати чи не сказати?”
— Я?.. Теж… Київського району.
— Овва! А з села?
— Та з Трипілля ж…
— Боже мій! — аж скрикнула і сплеснула руками матінка. — Дитино моя! Та це ти не з того Київського! Це ж ти з України… Мати моя теж із Трипілля… Земляк. А Боже мій!..
І враз так ніби хто попустив страшне гальмо — чорна гора зсунулась… зсунулась… Стало легко, і радісно, і дивно. Біля нього стояли рідні, близькі люди. На далекім, далекім краєчку землі, після всього жаху — близькі й рідні люди! Стурбовані за нього, упадають біля нього, як мати, як батько, як сестра і брат. І Київ ще тут є десь один. Григорій потер чоло і засміявся. А всередині йому гейби хлоп’я танцювало і било в долоні: “Жив! жив! житимеш!” І хотілося сказати щось хороше-хороше.
— Мамо… — і затнувся, дивлячись на матір: — Дозвольте вас так називати, бо ви ж така… як і моя мати.
— Нічого, нічого, дитино. — заметушилась мати, витираючи нишком сльозу. А Григорієві вернувся його спокій, його мужність гартована, його давній гумор:
— Так. кажете, я дома, мамо?
— Дома, дома, синку.
— Чудесно… Привіт вам із Трипілля.
— Спасибі, синку, спасибі. А як там?.. Як воно там, на тій Україні? Чи давно звідти? І як це сюди?
Григорій засміявся.
— Ну, годі, годі, — втрутився господар. — Знайшли час до розмови. Видужувати треба. Ану лиш, вивірко (це до дочки)!..
Дівчина подала Григорієві червону чарочку.
— А бери, синку. Це таке зілля, що й мертвих підіймає. Стривай! Давай же й мені щось, дочко!
Дочка метнулась і принесла батькові таку ж чарочку, але вже білу.
— Це однакове, синку, тільки в тебе приготовлене для тебе, а в мене — звичайне, там його цілий туязь, і ми його з тобою вип’ємо десь, еге ж.
— Що це ти, старий, розгомонівся. То все мовчиш, як пень, а це… Швидше вже! У хлопця рука заболіла. Пий, синку, та лягай, хай йому, цьому дідові…
— Стривай, бабо! Геройське діло не кожен зробить і за це, від’їжджаючи, я хочу для годиться випити… Грицьку! Коні готові?
Чорнявий, високий Грицько стояв поруч і з посмішкою дивився на нього.
— Готові, батьку.
— Добре. Ми поїдемо, а ти будеш лежати собі. Як тебе звати?
— Григорій.
— Чув? — це до сина. — Добре. Зовсім добре. Я б тебе й не питав, та таке, бач діло трапилось… Нумо ж, сину! — Підніс руку. Цокнулись. — Будьмо!
Григорій пожартував:
— А за віщо ж пити?
— Пий…
Випив Григорій. Спирт, вогненний, та чомусь гіркий. По жилах потік вогонь. Випив дід, витер вуса, а тоді:
— Оце, сину, за дочку, що ти її мені вирятував, і за тебе, що тебе вона вирятувала… Будь же здоров…
Григорій витріщив очі, переводячи їх то на одного, то на другого. “За дочку, що врятував? За яку, де?”
Мати подала рибу на тарелі:
— Їж, їж, синку. Риба тая біла та сита.
— Ну, а нам пора, — обізвався дід до сина, закусивши. Устав із-за столу, перехрестився. Надів шапку.
— Дивися ж мені, стара…
Простояв ще біля порога, подумав, подивився ще раз з-під волохатих брів на хворого і сказав:
— Ти тут, вдома. Зрозумів? На багато верстов кругом тут тільки праліс та звірі, а людей нема. Чи втямки? Я ще не знаю, хто ти, але моя хата — твоя хата. Лежи ж собі. Такий закон тут. Наш закон. Навіть коли б ти був не християнська душа, а якийсь г о л ь д чи навіть к о р е є ц ь, то й тоді цей закон по твоїй стороні. Будь же веселий і щасливий… Гайда!
Відтак вийшов із хати, за ним син.
Десь у дворі зацокали підковами коні. Заскавуліли радісно собаки. “Нерпа! Заливай! А, вражі діти, — добувався знадвору дідів голос. — Вже, вже їдемо…”
Тупіт зірвався з місця, пройшов поза хатою і швидко затих, віддаляючись.
Григорій хотів розпитувати, він хотів про все довідатися, але міцна горілка і те зілля, що в ній, і риба та, що він з’їв — якась чудна та сита, — і всі ті нервові стусани, що пережив сьогодні, — все це його обтяжило, зробило млявим. Думки ще вовтузились, але важка втома, непереможний сон і спокій підступили і збороли його… По короткій боротьбі він здався. Змикаючи очі, бачив лиш, як дівчина ходила по хаті, мов пливла, ставна та горда і заразом насмішкувата…
* * *
Сонце залляло стіл і ткало золоті прошви на білій скатертині. На столі сиділо ведмежа і кумедно хапало себе передніми лапами за писок — ловило бджолу, що хоробро вилась навколо, намагалась на той писок сісти. Малий ласун, що вічно тикав свого носа у солодке, бо бабуня його мизила, мав тепер з того клопіт. Він сердився, бив у повітря лапою, а то так оперіщив себе по носі, що аж запирскав. А бджола дзижчала, вилась між сонячним промінням і не відступала, мов зачарована.
Дзижчання теє, як звук срібної струни, проснувало осяяну сонцем тишу і наче бриніло в серці Григорієві. Він лежав, спершись на лікоть, і дивився просто себе. Чи довго він спав? Здається, вічність. Але тепер усе те страхіття, що пережив, як дивовижне маячіння, відійшло кудись у небуття. Почуття легкості володіло ним. Так, ніби нічого не було, і водночас сталося щось таке, чого він не міг збагнути. Так, як колись у дитинстві, і не так ніби… Ні тривог, ні турбот на душі, такий безмежний сонячний спокій.