Позаду — цибатий, чорновусий, ще молодий чолов’яга з почепленою навскоси грудей гвинтівкою…
Зустріч була для тих і для тих великою несподіванкою. На повному темпі обидві групи зупинилися…
Перші привіталися і залементували собаки. А потім люди.
— Тпр-р-ру! — зарепетував Гриць, одурівши від здивування і радості. Впізнав знайомих. “Морози!!, їй-бо, Морози!..” — А бий тебе коза хвостом, як каже наш тато! Куди це ти, кирпата, так спотикаєшся прудко? Агов!..
— А-а-а!.. До тебе, до тебе ж!.. Здоров — ха-ха-ха! — жених! А де це ти так розігнався?! Чи не свататись?.. Вигуки. Сміх. Вибухи здивування і радості.
— М о р о з и!..
— С і р к и!..
Морози зустрілися з Сірками. Гора з горою не сходиться… А два роди — два древніх і славних роди навіть в такім океані, в таких безмежних нетрищах не змогли розминутися.
Григорій з величезним інтересом спостерігав сцену, таку несподівану і таку незвичайну. Морози зустрілися а Сірками! І де?!.
Та, далебі, в цих загадкових і фантастичних нетрищах можна сподіватися і таких речей, а то ще й несподіваніших.
— Це Морози, — пояснив хапливо, в двох словах Гриць помежи скалозубством до бистроокої, замурзаної і гостроязикої дівчини. — Живуть на Голих Горах, у дідька на запічку. Дід — батьків кум, а мій і Наталчин хрещений батько. А ото — зять, зять-приймак… А ото — Ганна Морозівна, заміжня вже… А ото — Марійка, ба яка гостра, як швайка… І вже ми з рік не бачились, як на весіллі у Ганни гуляли, та й досі…
— Агов, Марійко! Десь ти носом землю рила, що така замурзана?..
— Та на тебе ж глядячи!..
Діди, знявши шапки, урочисто чоломкались за тайожним, та й за козацьким звичаєм.
А їх випереджаючи, туди ж жінки, озвучуючи вечір дзвінкими поцілунками.
— От-такої!!. — це Гриць розпучливо. — Куди ти преш, Марійко, куди ти преш, цілуватись, кирпата?!. Я ж ось!..
— Тю-тю-у… Ото ти такий?.. Ха-ха-ха!.. З отакими-о губами?!. Іди, там он моя кобила, ха-ха-ха!..
Босонога, розмальована потом дівчина, що виявилась веселою русявкою та ще й Марійкою Морозівною, стрекотала, як сорока, закрутивши Наталкою. А очима — до хлопців. Надто витріщилась на того Григорія і зашепотіла щось до Наталки, аж-но та її бринькнула по губах.
— Та поцілуйся, поцілуйся вже з ним, Марійко! — вмовля молодиця з немовлям, що її дівчата взялися зсаджувати з коня. Молода й вродлива, вона була сама ще як дівчина, спритна до жартів, до молодечого скалозубства. — Пожалій вже його, а то його завидки беруть, глянь-но на нього…
— Хай він сказиться. Ще покусає. Ба як ірже! Огиряка…
— Та то він так. Хвабриться. А сам ще зелений і нічого не тямить, і цілуватись, мабуть, не вміє. Ажи?.. Іди, дитино, я тебе навчу… — і зайшлася реготом зі спантеличеного Гриця. — А ось з цим, — повела бровою до Григорія, — з цим би і я поцілувалася… Це твій жених, Наталко, чи що? Ну й ну! Доп’яла, дівко… — і ворушить бровою до Григорія, сміється загонисте.
— Ганно, Ганнусю, — заяхидничав Гриць, — і чого це ти лізеш поперед Марійки? Що в тебе за очі завидющі, а руки загребущі? Не роби дівчаті збитків, а собі лиха та й нам страху…
— То ото я така страшна?..
— Та ні. Тільки ж як ми поліземо до тебе цілуватися, то перше — Марійка піде та й втопиться, а друге…
— Ігі! Дурню!.. Хто з тобою таким губатим ще цілуватись буде…
— От бачиш. Вже затужила… Брешеш, кирпата, саме до отакого губатого тебе й мордує…
Кпили. Реготали. Скалозубили. Підійшов і цибатий мовчазний зять до гурту.
А старий Мороз і старий Сірко, привітавшись з молодими, стояли собі на стежці, гомоніли, — про се, про те. Старі друзі, старі приятелі. Ще й родичі. У Мороза — Сіркові хрещеники, а в Сірка — Морозові. Колись і примандрували разом в цей край. І довго жили разом у однім селі. Лише згодом розбрелись, розповзлись так, що мало й бачились, — жили один од одного бозна й де. А тепер зустрілись, раділи. Розпитували взаємно про життя-буття та й куди хто мандрує.
Морози їхали з Комсомольська навпростець, до дому. Там дочка Ганна у брата (у старшого Морозенка, що десь там у лагері) в гостях була, забарилася та й маля там породила. Так оце їздили туди забирати її з шпиталю лагерного (“будь він неладний, прости, Господи!”). Та й інші, свої мисливські справи залагоджували, — договір там мав старий Мороз з управлінням лагерів на доставку дикого м’яса; для всього того начальства, либонь. “Пани м’яса хотять!” Ось так… Оце вже двадцятий день мандрують Морози туди й звідти.
— Боже! Що ж то в тім світі робиться! — скрушно хитав Мороз головою, розповідаючи про Комсомольськ — про те місто арештантів, — та й про всі страхіття тамтешні.
Так гомоніли. А як похопилися, було вже поночі. Пізно мандрувати хоч туди, хоч туди. Тож вирішили ночувати тут.
Там де спинилися, там і стали табором.
Розв’ючили коней, — навернули тюків велике півколо. Всередині розіклали велике вогнище. Диму такого напустили, що й не продихнеш. Порозвішували зброю й амуніцію на сучках. Нап’яли намета для молодиці з дитям на піч. І так стали табором. Коні поприпинали поблизу, вкоротивши поводи, — хай постоять, заким їм пастися.
А тоді — мужики дістали саперні лопати і пішли добувати воду.
То була складна проблема тут, на такій височині, проблема майже не до розв’язання, — проблема води. Ніякого струмка і ніякої іншої води поблизу не було. Вся надія на лопати.
Довго копали землю. Накопали кілька ямок метрів у півтора завглибшки, але води не здобули. Спустили по десять потів, аж-но вся одежа поприлипала, як після дощу, а води — гай-гай! Лише вогка земля. Плюнули і вернулися до табору. Може, тим часом набіжить. Думали так, але й самі в те не вірили.
Дівчата сиділи, порозкривавши роти, і облизували шерхлі губи, попалені спрагою. Ті крапелини води, що ще були в одній із фляг, віддали матері, Ганні. Але і їй те не зарадило.
Вмитися — то було нездійсненою мрією. Напитися — ще більшою мрією.
Перша хвиля піднесення спала. Спрага вбивала гумор, як посуха цвіт. Але що ж поробиш? Треба терпіти. То і вирішили терпіти. Мовчки. А може ж, у тих ямках та набіжить…
Гриць ще пробував жартувати, лежачи горічерева на землі:
— Діду Морозе!.. Віддайте мені Марійку, їй-бо! Нащо вона вам здалась така кирпата? А я б…
— А візьми, візьми!.. Тільки що ж ти з нею робитимеш, синку?
— А я б мав собі де набійницю чіпляти — на ту кирпу.
— То бери, бери. Тільки ж ти не даси їй ради, бо вона, бачив, як брикається в мене.
— Е, пусте! Вона он уже не брикається, бачите, як рота роззявила, як сорока в жнива… Агов, Марійко! Чи ти думаєш, що зараз дощ буде?..
— Тю, дурню! То ж я на тебе так задивилася!..
— Пробі! То ти на мене так рота роззявила?
— Грицю, Грицюню… — це Ганна благально. — І тобі буде добре, і нам буде добре, — лови щастя, бо більше такого не буде, чуєш: за пляшку води віддаєм дівку, з руками й з ногами. Ану ж… Бо як зараз не скористаєшся, то вже навіки парубком лишишся. Кому ти такий незугарний потрібен!
Гриць сопів, лежачи горічерева, і так само сопів Григорій.
— Добре, — згоджувався Гриць, — зараз набіжить, там, у ямці. Тільки я ще подумаю. Дорогувато, Ганнусю. За таку ціну я собі не кирпату дістану…
А Марійка і зовсім не була кирпата. Так, трі-ішечки. В дійсності ж вона мала напрочуд гарний ніс на милому обличчі, — ніс з ромбиком нижче перенісся. Що ніс у неї гарний, вона знала про це, як знав і Гриць. Саме тому Гриць і допікав їй, бо в дитинстві вона таки була кирпата і тоді Гриць так її дражнив.
Вечеря нікому не йшла в голову. Не хотілось. Хотілось пить. Пи-и-ть!
Хлопці ходили кілька разів до ямок, але марно. Вертали ні з чим і знову лягали пластом.
Найменше терпіли діди, вони собі покурювали та гомоніли. Найбільше терпіли дівчата. Та й хлопці.
Григорієві не було сили терпіти спрагу, як він не намагався. Багато випотів. Але терпів. Мовчки лежав за освітленим колом, притиснувшись грудьми до землі, поклав голову на руки і, удаючи, що дрімає, дивився на все примруженими очима. Слухав, як розмовляли діди, але не міг зосередитись слухом і думками… Думки, як порвані хмаринки в небі на гарячому, степовому вітрі… Думав про різне… Подивляв все, що відбулося за кілька хвилин… А ще подивляв витривалість дідівську. Так ніби їм зовсім байдуже. Інші, здається, теж не особливо переймались нестачею. Нема, ну то й нема. Примирились.