Так вони їхали і помежи ділом полювали, розважалися.
До Лазо їхали три дні, а фазанів та тетеруків настріляли цілий оберемок — десятків зо два. Позв’язували їх голова до голови і так пуками почіпляли до сідел.
Кілометрів за п’ять перед Лазо заїхали на заїмку до Сіркового знайомого мандзи Кім-Гі-Суна і подарували йому всіх тих фазанів та тетеруків гамузом — празникове, — і стали в нього табором. Тут вони залишили коні, зброю і зайві речі…
Кім-Гі-Сун був добрий і давній знайомий родини Сірків. В нього вони з давен-давен зупинялися завжди, виїжджаючи в світ, до міста, — чи то на південь, чи то на північ. Тут вони мали свій пункт, так би мовити — базу.
Гостинний і привітний, як і всі тубільці, Кім-Гі-Сун був особливо гостинний до Сірків. Вони були завжди бажаними гостями. Мабуть, у відплату за їхню щедрість і гостинність, що відтак викликав Схід на змагання.
Тут хлопці заночували. Увечері загуляли з Кім-Гі-Су-ном, — гостили його у нього ж, — напували його горілкою, та медовухою, та частували всякими витребеньками різдвяними (з тієї торби, що напхала мати з Наталкою, пам’ятаючи й про цього доброго Кім-Гі-Суна).
І так його начастували, що вже й полягали спати, а він ще сидів на своєму кані (підлога така опалювана, кам’яна) та співав своїм диким фальцетом: “Розпрягайте, хлопці, коні…” — єдиної “рюської” пісні, яку він умів добре співати, навчившись її від червоноармійців на маньчжурському кордоні, і найпоширенішої в цілім цім Далекосхіднім краї.
Григорій слухав той спів з неабияким зачудуванням. Кім-Гі-Сун навіть не запідозрював, яке надзвичайне, яке колосальне вражіння той його п’яний ще й фальцетовий спів справляє, яку силу думок він родить… Тільки в устах чужинця, та ще такого далекого, дикого азіата, рідна пісня набуває враз якогось виїмкового значіння і змислу.
Смішний, веселий і наївний Кім-Гі-Сун!
Тут вони залишили коней і далі вже мандрували поїздом. Тут-бо починався світ цивілізації, світ техніки, електрики і радіо, світ “соцбудівництва”, словом — світ “заключітєльной фази построєнія соціалізма в адной стране”.
ЕКСПРЕС, “которий возіт дрова і лес”
Гриць їздив не вперше в цивілізований той світ, але все почувався трохи безпорадно. Не так, як вдома, в нетрях. Через те мусив взяти на себе ініціативу Григорій, інакше-бо вони з цієї станції не виїдуть. Пройшов експрес “И-1” Негорелов — Владивосток, і поштовий “И-41” — Владивосток — Москва, а виїхати годі. Місцевих поїздів в цім благословеннім краю ніби й немає, всі далекого маршруту, а на них квитки лише по броні, тобто різним відповідальним відрядженцям і так, своїм — по блату. А так як наші обидва Грицьки були не “відповідальні” і не “свої”, то сісти їм на поїзд було неможливо.
Таких “невідповідальних” було багато, і всі вони вирішили чекати на якийсь свій експрес, напівреальний, напівфантастичний, “ЕКСПРЕС, КОТОРИЙ ВОЗІТ ДРОВА І ЛЄС”, — як жартував хтось весело і воднораз саркастично.
Так, бач, звався знаменитий і виїмковий в своєму роді особливий поїзд “Нумер 97” — Владивосток — Москва. Щось подібне може існувати лише тут — в цій країні соціалізму, і то тільки для цього краю і для всіх йому подібних околиць “необ’ятної многонаціональної Родіни”:
Нарешті під вечір надійшов цей знаменитий на цілий ДВК, Східний і Західрий Сибір і на цілий СРСР “експрес”.
Він підійшов у сутінках, темний зсередини і чорний зокола, — підійшов тяжко, простуджено кашляючи, і став.
Довжелезний — вагонів на 50. Половина вагонів товарових, а половина поштових — всі ж вони несли функцію пасажирських. Ніяких дров він не возив. Вся та валка вагонів була натоптана пасажиром до одказу, так що людські руки і голови, навіть ноги випиналися з вікон і з тамбурів. Темний і неосвітлений, “експрес” той гомонів, ні, гудів, як вулик, — зойкав, співав, кашляв простуджено, матюкався віртуозно й розпачливо, лементував дитячим плачем…
Е к с п р е с!.. Не експрес, а ціла республіка на колесах.
Григорій і Гриць брали його штурмом. Бо інакше годі було вдертися до його нутра. Все, що було в поїзді, одчайдушне репетувало, не пускало нікого більше, люто-прелюто матюкаючись. Все, що було зовні, наступало, як на фортецю, ще лютіше матюкаючись та пускаючи всю силу та весь сприт в рух. Було таке вражіння, що то люди спеціально вибрали собі таку розвагу, щоб грітися на скаженому холоді.
— За мною! — спокійно скомандував Григорій Грицеві, відчувши враз, що потрапив в рідну стихію, в так добре знану здавна і звичну ситуацію, та й, пригадавши всі, так колись добре засвоєні правила й норми поведінки в цім світі цивілізації шостої частини земної кулі, пригадав всі властивості тії цивілізації, не знавши яких, пропадеш ні за понюшку тютюну.
— За мною, разом!!.
І на цю команду, напруживши свою молодечу, можна сказати, волячу силу, вони, а за ними, як за тараном, і ще ціла група — вдерлися з тяжким боєм до вагона. Можна сказати, по головах вдерлися. Ті, що вдерлися з їхньою поміччю — кілька осіб — враз почали скажено лаятись. Але вже не на тих, що у вагоні, а на тих, що напирали зовні, — не пускаючи їх, обкладали їх божевільною матюкнею, як розпеченою смолою, з усіх боків — згори, знизу, і вздовж, і впоперек… Оригінальні звичаї! Дивні звичаї!
А ще дивніший цей поїзд. На нього не треба було ані броні, ані квитків. Теоретично квитки існували, практично ж — то було не до переведення, і їх піхто й ніколи не брав. Хто хотів, той і їхав. І куди хотів, туди й їхав. Але не бравши квитків, ніхто не міг і претензій будь-яких мати щодо їзди, — поїзд ішов, як йому здумається: хотів — їхав, хотів — стояв годинами чи то на станції, і чи то просто посеред дороги чи десь у тупику. Отже, квитки існували тільки в теорії, так само, як і перевірка квитків у цім “експресі” можлива була лише в теорії. Квитки були обов’язкові лише для тих, хто сідав з місця, цебто у Владивостоці. Далі ж — далі йшло дуже просто. Трудність вся полягала лише в тім, щоб сісти.
Сівши ж, можна бути певним, що ніхто не потурбує і не поцікавиться, чи є у вас квиток. Поїзд бо так набитий людьми — і то завжди, — що далебі жодному кондукторові і жодному контролерові за всю його історію не пощастило ще пройти його від паротягу і… бодай до третини ешелону.
У вагоні, куди всіли наші хлопці, було ідеально тісно і поночі, стояв густий гамір, ще густіший сморід і вже зовсім нестерпно густий дим від махорки. Хлопці потрохи оговтались і втиснулись в юрбу з максимальним комфортом, — Грицеві, наприклад, не греба було стояти власними ногами на брудній підлозі, ні, він якимось чудом тримався в повітрі.
Тим часом поїзд засвистів, зашипів, зойкнув і, шарпаючись, — аж но ребра в людей тріщали, — рушив і поповз у темряву. Аж тоді людей трохи утрясло і хлопці вмостилися досить зручно.
З гомону, уривків фраз, з дотепів, з уривків пісень та прокльонів поставало дивне вражіння… Григорієві здавалось, що він потрапив додому. Вагон говорив всіма діялектами його — Григорієвої — мови: полтавським, херсонським, чернігівським, одеським, кубанським, харківським…
І ще й хтось кричав — “Най би тя шляк трафив”, — нагадуючи про далеке Поділля…
Ба, — тими діалектами говорив весь цей “експрес”, і то не тільки тепер, а, либонь, протягом цілої своєї історії. Основний контингент його пасажирів — Україна, ота зірвана з місця і кидана по всіх світах — поза геттю. І хоч цей “експрес” ходив по маршруту “Владивосток — Москва”, але то була своїм мовним і пісенним фольклором та всім іншим — Україна. Екстериторіальна Україна. Україна “без стерна і без вітрил”.
Хтось розповідав про Сахалін — “будь він трижди Богом проклятий!” — куди вони їздили цілою округою на рибні промисли, як “вербовані”. І такі ж “вербовані”, що їздили на “дальстрой — будь він розстопроклятий!” — слухали і подавали репліки, приперчені міцним словом та безсмертним українським гумором.
Заробітчани! Вербовані та контрактовані, та “планові”! З дітками, з жінками… Возять їх по цілому “соціалістіческаму атєчєству”! Будують соціялізм! Це вони будують соціялізм!!
“Туди везли воші в очкурі, а звідтіля — в пригорщах, трам!-трам!-тарарам!”
— Заробили… хоч ти з мосту та в воду!
Дні, тижні, місяці мандрують вони отак в бруді, в холоді, в голоді. Окрилені надією, повзли спершу на схід і опановані розпукою та апатією, повертали на захід. А на їхнє місце — нові посувалися. Йшли безконечні ешелони таких же, як і вони, шукачів щастя, примусових і добровільних ентузіастів. Гомоніли, сварилися тією ж мовою, скалозубили, співали пісень, кляли понуро, саркастично, невідомо що і кого. .