В темряві, в галасі, в смороді плакало немовля. Квилило тоненько, і безнадійно, і безконечно. Ячіло, як пташеня, а над ним слізний материн голос, вмовляючи, припадаючи до маляти:
— Ну, чого ж ти, моя ясочко?.. Ну, годі… Голівка в тебе болить?.. Боже мій! Ну, ластівочко ж… — і враз з люттю божевільною, розпучливою: — Ци-ить!!! Та цить же, будь ти прокляте!!! Цить!.. А от отак!.. — і заходилась буйним плачем, безпорадно, безвихідно. Дитина ячіла тонюнько, в агонії… От чийсь понурий голос з кубанською вимовою:
— І приїхали ми… Тиждень валялись під ожеледицею, під дощем і снігом посеред Владивостока… Поки нас котрактували — добре співали, м’яко стелили, щедро мастили, а законтрактували — мов загнуздали, та й на смітник викинули… Худобу ліпше трактують… в душу! Вздовж і впоперек, через цілу “конституцію”!
В другім кутку вагону дівочий голос співав сам собі — чи то з досади, а чи зі смутку:
— Ой, де б я, де б я
Із досадоньки пішла?
Ой, де б я, де б я
Цей деньочок провела?..
Пісня губилася в хаосі і зринала знову, переплітаючись з дитячим ячінням, з чиїмсь плачем та з чиїмсь буботінням..
— Ой, та й піду я у вишневий садочок,
Ой, та й зірву я горіховий листочок…
— …І вирвали з коренем… — бубонить чийсь приглушений голос збоку, зливає ішшком комусь свої таємні жалі, що їх можна звіряти лише в темряві. — Отак викинули всіх на сніг — з манюнькими дітками… Боже мій!.. “Куркуль”, — кажуть… Мати на Печорі померла… А нас — п’ятьох синів — по світах позагеттю майнули… Трьох в “Сєвлаг” засадили… Ну, добре!!. — рип-рип зубами…
— … Горіховий-ий ли-с-то-чо-ок… — тяг дівочий голос.
— … В Донбасі працював, — розповідав якийсь юнак зухвало, весело: — Нема ходу! Пашпорт, кажуть, дайош… Ха-ха! А раніше! хе, пашпорт! Я б з папшортом раднаркомом був би, та хіба ж таким! А так — нема ходу параходу! В Архангельську був… На Камчатці був… В Ташкент! був… І всюди те саме — “справку од сєльсавєта” давай. Тю! Знайшли дурного!.. — і зітхнув скептично: — Велика земля, та тісна, чорт би його взяв.
— Що там у нас вдома робиться!? — журилась якась жінка. — Як там наші?..
— А знаєш, — гукнув хтось, мов до глухого: — Серьога дістав вишака! Коні подохли в колхозі так, кажуть: “шкідник”!
— Ба… — хтось сичить і труситься (видно, хворий) на горішній полиці: — Як люди подохли в цілій окрузі, то шкідника, не бійсь, ніде не шукали!..
— Ну ж, цить же, цить, ясочко моя!.. — квилила мати.
— …Ой, та й спишу я всю досаду на листу, — журився дівочий голос:
— Ой, та й пошлю я
в славний город Пол-та-ву…
— Пошли, пошли, — насмішкуватий парубоцький голос: — Пошли, дівко, і прямо до голови горсовета. Хай сучий син дочитає, як його хрещеники — розкуркулені, то так…
Другий парубоцький понуро, наче про себе:
— І напиши йому привєт… в гроб!.. в могилу!.. в дошку і в Ноїв ковчег!.. — заграв він енергійну моряцьку молитву і зашморгнув моряцьким вузлом. Сплюнув.
Дівчина притихла, а потім насмішкувато:
— А ти, видать, з попів. Чим він тобі так допік?
— “З попів, з попів”, — передражнив понурий парубоцький голос і замовк. Але не було в нім злоби до дівчини, лише була злоба взагалі. Дівчина теж замовкла. Довго мовчала в гомоні. А потім знову зринув її голос, як з каламутної води, ніби вторячи дитячому ячінню, але вжи тихше:
— Ой, а хто буде той листок читати,
Та той буде всю досадоньку знати…
— Ну цить же, цить, — схиляється материн голос, як материнка в полі, горнеться до немовляти…
Григорій слухав весь той гамір, зціпивши зуби, і йому наморочилась голова. Те, що він почав був забувати — ціла ота трагедія його народу — навалилась на нього всім тягарем, кидаючи серце, мов м’яч, у всі боки.
Уся! Уся його Вітчизна ось так — на колесах позагеттю, розчавлена, розшматована, знеосіблена, в корості, в бруді… розпачі!.. Голодна!.. безвихідна!.. безперспективна!.. Стискав зуби, аж но набрякли щелепи.
А журливий голос, як материнка в полі під вітром:
— Ну ж, моя крихітко… моє сонечко… моя ластівко… — гойдається на вітрі, тремтить безнадійно над дитячою агонією.
Поїзд гримотів, конвульсійне здригаючись, в темряві. Зупинявся і довго стояв на станціях і роз’їздах.
На якій станції до вагона вдерлося двоє з ліхтариками.
— НКВД!.. — прошелестіло вагоном.
Там, де кондуктори і контролери не мали сили ані совісті вдертися, там ці вдерлися і господарили, як вдома, шукаючи за чимсь, що їм потрібне. Світили ліхтариками в обличчя, ступаючи по людях, як по дровах.
Григорій чекав спокійно, приготовившись до найгіршого. Лише тут збагнув, який він дурень — виліз в світ, не мавши документів. Але не додумав цієї думки до кінця, як йому присвітили ліхтариком в обличчя. Сперш Грицеві, потім йому. Дивились мовчки, водячи світлом згори вниз. Пильно дивились на розцяцьковані унти і дохи… І полізли далі. Либонь, взяли їх за двох “відповідальних”, екзотично вбраних представників влади з місць, а то й з центру.
Григорій засміявся про себе: “Раз!..” — цебто пронесло раз. Ясно, таке екзотичне вбрання виключає одразу всякі підозріння. Таке вбрання недоступне для будь-кого, бо то задорого коштувало б, а доступне лише хіба для дуже великих відповідальних осіб та й то не для всіх, а лише для тих, що мають з тайгою до діла, що командують там; або представникам влади з тих нетрів — головам сільрад та директорам золотих копалень.
Пінкертони з ліхтариками нікого не зачепили в вагоні, лише світили всім мужчинам, а особливо хлопцям в обличчя пильно придивлялися, — шукали того, кого їм треба.
Коли ліхтарики пішли геть і щезли (десь полізли через тамбур до другого вагона, либонь), хтось молодий засміявся в темноті, пошепотів з кимсь і сказав вголос, на весь вагон, зловісно та злорадно:
— Хай-но ми поміняємось ролями… Так я от тебе знайду! І в пеклі! В самого диявола на печі не сховаєшся — трам-тарарам! — і заспівав безжурно по-одеському, на жидівський манер, з вихилясами та з викликом:
— Ой, Джан, — ой, Джанкої,
Ой, Джанкої — папи мої,
Ой, Джанкой — і — Джан —
Б і р о б і д ж я н!..
Хтось засміявся. Хтось весело сплюнув. Хтось зітхнув
— Біробіджан — сибірська Палестина, а ішачить там — все наш брат… Ех, ти-и!..
Поїзд котився в темряві, мов під водою. Хтось тужив Хтось наспівував:
— Колима ти, Колима, —
Новая планета:
Двєнадцать мєсяцев зіма,
Астальное — лєто…
А дитина квилила, чіпляючись за життя. Як каганчик на вітрі змагаючись, — ось-ось погасне… Ось-ось…
Хтось маячив уві сні. Хтось помирав від спраги…
Велике переселення народів! І таке враження, ніби всі це котиться десь у прірву.
На станції Красная Речка “експрес” зупинився, десі на грець його зна якій лінії, серед моря товарових ваго нів, освітлених відблисками деяких ліхтариків…
Назустріч підкотився інший ешелон і став поруч.
У Григорія серце задрижало: крізь заґратовані віконечка дивились бліді обличчя, поприлипавши до ґрат… Етап !!!
З другого боку “експресу” стояв такий же етап, лише в другий бік. На гальмових площадках маячіли патрулі з тригранними багнетами. Хтось гукав зліва через “експрес” до другого етапу:
— Здорово земляки!… — і сміявся шибеничним сміхом. — Куди Бог несе?!.
— В “Дальлаг”, а вас?
— В “Сєвлаг”!… Ха-ха-ха!
Людп висовували руки і махали один одному і сміялись. Що їм ще лишилось, як не сміятись?!?
Хтось з’їхав з глузду в цій країні. Один етап ішов на схід, другий на захід, а посередині — ще один етап, тільки без конвоя.
— Глянь глянь… Наші! — прошепотів хтось гаряче в вагоні “експресу”, припадаючи до вікна. — І по той бік і по цей бік!..
— Ото тутешні, — бурчав той, що співав “Джанкоя”. — Скрипникові вчителі, та партєйці, та куркулі, — все наш брат, “враг народа”! Ті, що колись українізацію тут робили, і інші “враги”.
Люди в “експресі” повідтуляли ганчір’я в повидушуваних вікнах і ловили слова, згуки, дивились на притиснені до ґрат обличчя.
— Боже-Боже! — побивалась якась жінка. — І що воно в світі робиться?!. І де те людське пристановище наше? Га?!
А земляки махали один одному руками з заґратованих віконечок, втискали в грати білі, як смерть, обличчя і пряли очима… І сміялись… Сміялись беззвучним мефістофельським сміхом.
Це тривало якусь коротку мить. І щезло, як марево, як нічне хворе маячіння. А здавалось, ніби це тривало вічність і триває й досі.