У вестибюлі Гриць зупинився, взяв Григорія за петельки і притяг до себе. Цей тайожник, цей примітивний і простолінійний хлопчина був чуткий, як вовк, як дикий, гордий, свободолюбивий горал. Подивився мерехтливими очима у саму душу і — відштовхнув: “Іди геть! Чекай на вулиці”.
“Чортів Гриць!..” — Григорій не був ані слабовольний, ані забобонний, — він не вірив ні в чорта, ні в диявола. Але, вирісши серед природи, він вірив у інтуїцію, у незбагненне відчуття, у вовчий інстинкт.
Постояв хвилинку. Подивився, як Гриць підіймався сходами вгору, і перемагаючи хворобливо-упертий потяг піти іслідом, піти побавитись, підкорився отому товариському, лагідному, але категоричному: “Іди геть!”
Помалу повернув і вийшов. Пройшов сходами, замітаючи дохою слід, минув вартових і вийшов на вулицю.
Минуло з півгодини… Минула година… Опанував неспокій. Він крутився на розі і зрозумів, як то недоречно, і що це може скінчитись дуже зле, — крутитись на розі насупроти НКВД. Ну, знаєте! Ліпше було йти нагору. Він повертається іде до східців і починає підійматися…
Але тут вийшов Гриць. Чіпляючи за плече рюкзак, підморгнув: “Пішли!” — і попростував собі, ніби й незнайомий.
“Чортів Гриць! Хто б подумав, що в такім наївнім, дикім хлопчиську стільки змислу і такту? Мисливець! Справжній мисливець!”
А Гриць справді почувався, як мисливець, нашорошений близькістю хижого звіра — ходив по грані між звичайним і небезпечним, ходив, як на ризикованім полюванні, обачливо, хитро… Тигролов!
Хитро заскаливши око і посміхаючись, пройшов мимо, лише кинув на ходу: “Іди збоку. За мною”.
Так вони пройшли квартал. Завернули направо. Потім наліво. І завернули в охотінспекцію.
Тут Гриць поклав заяву на стіл і відсапнувся:
— Ху-у!.. Відмовили. От.
— Таж… — навіть не здивувався Потаюк. — Ну, і?
— І відмовили. Кажуть: “Не треба! Навіщо?! Полюйте так…”
Потаюк помовчав, поводив нахмуреними бровами з-під кубанки і враз засміявся іронічно. А далі зайшовся сміхом весело, та:
— Слухай, Грицю… А це хто з тобою?
— Та це ж свояк один тут! Привіз я йому доху й унти. Свій!
— Добре, — і одверю посміхнувся до Григорія. — Так не дають, кажеш?
— А не дають.
— Кажуть, не треба? — заскалив око.
— Авжеж…
— Ну і чорт з ними, з дураками! Подумаєш! Не мені вас з батьком учити. Ясно?.. Привіт всім. Приготуйтесь добре до пантовки в цім літі, приїду комарі годувати.
Все.
Всі справи вирішено.
Попрощавшись і подякувавши за приязнь та перепросивши за клопіт, хлопці пішли.
Ось так вони покінчили всі справи і тільки тепер згадали, що їм хочеться їсти. Де б його пообідати? Мають вони повну торбу грошей, маючи і харчі в рюкзаку, але хочеться чогось гарячого. Хотілося поїсти якось так, особливо смачно і особливо гарно, — не звичайно поїсти, а по-столичному, по-культурному. Хіба ж марно вони так здалека мандрували сюди?!
— Знаю! — враз згадав Гриць. — Ходім до японців!
О!
Дорогою Гриць розповідав свої пригоди в НКВД.
І вони пішли до японців. Десь на передмістя.
— Там, брат, такого начальства! Аж страшно. Я прийшов до одного, а їх понасходилось там чоловіка з десять — почули, що з тайги, що “Сірченко — знаменитий охотник”, син “ще знаменитішого Сірка”. Чортові сини! Звідкіля вони все знають? Бач, у газетах, пак, писалося багато! Та й у кіні показували. Це вони один одному: “А читав те? А чув оте?! А бачив картину-журнал оту?! —
І до мене: “Чи то все правда?”
Я удаю на цвіту прибитого і: “Еге… Так… Не знаю”… А вони: “Бач, дикий зовсім. Дійсно — ні тобі культури, ні тобі газет, ні театрів. Що ви там робите святами та вечорами? Мабуть, пиячите?!”
— Так…
— А скажи, чи не заходив хто до вас?
— Ні…
— А подумай, згадай.
— Ага, заходив…
— Хто? — і аж поприсідали, хто на столі, хто на стільцях.
— Міліціонер із “Союззолота”, торік…
— Ні, а тепер? Цього літа, або восени, або оце взимку? Подумай.
Я подумав: “Бурундуки ви дурні, смугасті задерихвости”.
— Ні, не було нікого.
— Маладєц!
— Авжеж… Так дуже просимо про дозвіл…
— А в лісі кого стрічали, на промислі?
— Та, крім звіра, нікого…
Ідолові душі! Що їх так цікавить?
Ось так вони гомоніли зі мною з годину. Інтересно. Та все навчали:
— Як десь когось стрінеш — розпитуй, хто він і що він, і пам’ятай. А як підозрілий — повідомляй начальство.
“Яке?” — хотів я в них спитати, але не спитав, лише притакнув.
— Ну, от і маладєц! Ти куриш?
— Ні…
— А горілку п’єш?
— П’ю…
Почастували мене горілкою — якийсь квасок бабський, та все навчали бути пильним, уважним, плели про “гражданський обов’язок” та про нагороди за щиру працю.
А заяву так і повернули назад: “Не можна!..”. Чортові віслюки! І хто б це їх справді всерйоз просив про дозвіл! Та ми вік прожили тут — в них дозволу не питали. То й питати не будемо. Або ми не хазяї…
Розмовляючи, Гриць розмахував руками та підвищував голос, забуваючи, що він не в лісі. Аж Григорій мусив його отямлювати, те ще й брати під руку, — Гриць-бо не вмів ходити по пішоходах і не визнавав ніяких правил вуличного руху, — пер через вулицю наскіс і, якби не Григорій, мусив би не раз за те поплатитися десь під колесами тягарівок, що снували вулицями, як навіжені, ляскаючи ланцюгами.
Так вони добрались до японців — цебто до японської ресторації, аж геть на передмісті, що звалось У к р а ї н с ь к о ю С л о б о д к о ю.
Та Українська Слободка існувала тут з давен-давен, відколи існує сам Хабаровськ. Ціла ця історична Слободка і історична її назва відповідають, як національному складові тих піонерів, її засновників, так і національному обличчю її основних мешканців. Весь час тут мешкали (спочатку виключно, а потім переважно) українці.
З того краю, що ближче до центру міста, стояла пошукувана ресторація. Хлопці вломилися в неї опановані вовчим голодом і окрилені надією всмак, та ще й екзотичними забаганками наїстися. Навіть той примітив, що вдарив їм у очі зразу при вступі, не збавив настрою. Ресторація виглядала надто вбого й примітивно, — ніби десь в хаті у найбіднішого старовіра! — Дерев’яні, немазані і небілені стіни випиналися ребрами колод, межи колодами натикано моху та клоччя. Прості лави попід стінами і прості дерев’яні суцільні столи, нічим не покриті і такі, як в касарні.
Біля дверей в другу кімнату — японець. Тільки й екзотики, що цей косоокий японець у білім халаті.
Напітнілі шиби сльозилися буйно, аж клапотіло з лонок.
Хлопці замовили в японця все, що є в нього ліпшого.
По якімсь часі вбігло китайча і поставило перед ними дві великі череп’яні миски. В них, ніби повісма білих ниток, лежали густо змотані тоненькі білі макарони суцільним сувоєм, залиті юшкою. До тії страви їм не дано ні ложок, ні виделець, ані ножів. Лише дві тонюньких довгих палички.
Хлопці вертіли палички, дивились один на одного і в миски і не знали, з чого початії та й як до діла приступити. Григорій попробував був узяти тими паличками той білий моток, але він вислизнув і плюхнув назад у юшку. Знову — ізнову те саме. Гриць вирішив, що він має більше сприту, але… результати вийшли однакові.
— От чорт! Та ми ж тут були, і такого нам не давали… — бубонів він безпорадно.
Мавши скажений голод, хлопці сиділи в розпачі, дивлючись на ті білі сувої і не знаючи, як з ними повестися. Ану ж той япошка буде сміятися, вражий син, скаже: “От дикуни!..”
Тим часом зайшло двоє китайців і сіли біля другого столу, насупроти. Щось поджеркотіли між собою, а тоді з японцем. І от так само подано таких конопель в юшці (далебі японець іншої страви й не мав). Хлопці нишком, але пильно дивились, що з того буде, тим часом розмовляючи собі.
Китайці повелися дуже просто і дуже швидко: надлившись над мискою і орудуючи паличками одною рукою, мов би удовженими пальцями, взяли ними за один край той білий моток і, піднісши його трішки до уст, одним духом втягли всю ту мороку в себе. Тільки кавкнуло. Так собі глитнули, ніби чапля жабу. А тоді швидко-швидко вертячи паличками, зробили з юшки водограй і втягували його в себе… Все. Решту висьорбнули, перехиливши миски.
Підбадьорені прикладом, хлопці зробили з макаронами те саме. Вийшло несподівано просто і швидко. Але з водограєм їм не велося.
— Е-е, Грицю! То ж треба тисячолітньої культури до цього водограю! Ба!
Нарешті, спотівши, хлопці покидали палички і випили юшку навхильки. Китайча подало зелений чай у манюньких порцелянових горнятках, без цукру і безкоштовно. Але хлопці не стали пить його. Розквитались і вийшли.