— Що ти зробив?
— Слухай, Наталко! Те, що я зробив, — те я мусив зробити. Розумієш? Я вбив одного дракона… Ти цього не бачила! Не бачила! Розумієш? Не бачила! А вже, як я буду далеко звідси, — тоді ти про все розкажеш своїм…
Дівчина дивилась на нього, і в неї затремтіли губи.
Прошепотіла здивовано, розгублено:
— Куди ж ти?..
— Стривай. Твій вінчестер зареєстрований?
— Ні.
— Гаразд. Чудесно. Дай мені твій вінчестер. На тобі цю гвинтівку. Вона теж не реєстрована, але… хай батько допильнує…
— Але стривай… Ну, добре. Ти зробив, як вважав за потрібне, добре, тобі видніше, але куди ти?! Куди ти підеш?
Боже мій! Скільки сказано в одному тоні! Все, про що мовчала місяцями. Григорієві аж горло стисло. А дівчина благала:
— У нас же цілком безпечно… у нас… Та можна ж іще далі зайти в нетрі…
Григорій взяв її за руку і стис. Міцно-міцно. Вона не віднімала своєї руки.
— Дурна, ти дівчинко. Ти не знаєш, що то за один. За тиждень тут всі нетрі поставлять догори ногами — шукатимуть… Це великий собака. Але Бог є на небі! Є! Цей пес відбивав мені печінки, ламав кості, розчавлював мою молодість і намагався подряпати серце, якби дістав. Так довгих-довгих два роки він мене мучив. А потім спровадив до божевільні. І все за те, що я любив свою батьківщину.
І я ще тоді поклявся іменем матері моєї, що відірву йому голову. Я втік з божевільні… Потім мене знову піймали і знову мучили такі, як він, — його помічники… А потім присудили до двадцяти п’яти років каторги. Двадцять п’ять років! А я всіх маю двадцять п’ять. І все тільки за те, що я любив свій нещасний край і народ…
Я поклявся, що буду їх вбивати, як скажених собак.
І я втік з ешелону. Вони мене везли з України на каторгу, на повільну смерть, і берегли, як пси. А я втік. Вистрибнув на ходу з скаженого поїзда, — стрибнув у ніч, у смерть, на щастя.
І я мав щастя… Я потрапив до вас, я мав щастя. Сміливі завжди мають щастя, як казала твоя мати… Обійми її міцно за мене і поцілуй її за мене… сестро.
Наталка враз нагло припала до нього і вибухнула буйним плачем. Безпорадно, по-дитячому. Ясно — це розставання. Це навіки. Боже мій! І поцілувала… Ой, як шалено! Все вклала в цей поцілунок, всю душу.
А тоді враз відірвалась, зціпила зуби, хутко-хутко відстебнула набійницю, повну набоїв до вінчестера, ткнула в руки.
— Візьми!
Мовчки взяла його патронташ.
Повернулась і пішла. Хутко-хутко… Зупинилась… Завагалась… Пішла… Зникла…
А за хвильку з хащів почувся її голос, суворий, але з зле прихованими слізьми:
— Ітимеш оцією річечкою. Дійдеш до заїмки — візьмеш коня, харчі… сірники… Батько нічого не скажуть, я їм поясню, як приїдемо… Ітимеш далі розпадками на захід… На Уссурі. Й на Маньчжурію…
За слізьми не договорила — подалась. Все.
Бідолашна… Горда… Дика… Наївна і… надзвичайна Наталка…
І десь зринула в пам’яті і бриніла в вухах пісня, як кров у висках, бриніла боляче і чітко:
“…Цілувалися ми із тобою один раз”…
Ху-у! Серце Григорієве ніби хто поклав у жорстокі лещата. Він стояв, зціпивши зуби до хруску, щоб не ревнути дико, нестямно. А по щоці повзла помалу сльоза. Вирвалась-таки! Так, як вирвався він колись із скаженого поїзда.
Згори почав падати густий лапатий сніг. Засипав сліди. Засипав усе…
І сідали рядочком сніжинки, як білі голуби, на сталеву сизу цівку вінчестера.
Розділ дванадцятий
Навзаводи з щастям
До Хабаровська з заходу кордон іде по Амуру. Від Хабаровська на південь по Уссурі. Найліпше кордон перейти десь в Біробіджані, там найбільші нетрі, найвужчий Амур і гори обабіч — Великий Хінган. Це Григорій знав. Він це вивчив досконало і давно вже, щоб бути зорієнтованим на випадок чого. А тепер той момент настав. Але ж…
Ні. Йому несила так піти геть. Він мусить піти туди, глянути, побачити. Востаннє ж. Побачити батька, побачити матір. Це, може, єдині рідні, може, на цілому світі.
Попрощатись. Стати навколішки і хай благословлять у далеку путь — у темне, страшне невідоме… Може, в смерть.
Три дні він ішов снігами і боровся сам із собою. І не міг перемогти бажання піти, глянути. Він мусить. Спустився становиками і вийшов на річку. Зайшов на заїмку — постояв біля коней, що стояли біля стіжка сіна і, зачувши його, радісно заіржали. Він погладив свого буланого, по-господарському обдивився усе — все гаразд. Мисливці ще не приїжджали, але мали приїхати. Коня він не зважився взяти, лише взяв харчі, сірники, пляшку з спиртом і жменю набоїв. Інокентія Петровича не було вдома, і Григорій був задоволений з того. Взяв що треба і пішов далі. Це було позавчора. А вчора він провалився в наледь і мусив сушитися. Сушився всю ніч і думав усе про одно, все про те саме. Ще вчора вранці з перевалу він бачив, як унизу річкою їхала процесія. “Наші”, — мелькнуло в голові. Так, він упізнав їх. Хотілось скрикнути і побігти до них, але утримався. Зітхнув лише.
А процесія посувалась униз по льоду. Коні встяж тягнуть на довгих полозках клітку з тигром і всі речі. Позаду ідуть двоє, а спереду одно лиш на лижвах. Коло нього крутиться собака, то забігає наперед, то, повернувшись, кидається назустріч… Заливайків голос перекочується по горах, дзвінкий і докірливий — на нього не зважають… Серце Григорієві стиснулось. То ж Наталка! То ж Наталка. Простує вперед уперто, похилившись проти вітру. Уявив, як вона уперто заломила брови, і так стало на серці… Ні, цього не скажеш, як то буває на серці, коли воно нагло обіллється кров’ю.
Процесія зникла за тим велетенським крижаним водоспадом, що вилискував на сонці. Могутній гірський бог десь махнув чарівною паличкою і заморозив велетня, розмалював його в усі барви веселки, оправив у скляний прозорий панцер — і він стоїть, мерехтить холодно.
Григорій ще довго стояв, дослухаючись до Заливаєвого голосу. Процесія зникла. Потім і голос той десь завмер, а він стояв.
Тоді сапнув морозного повітря, насупився, підв’язав міцніше лижви і пішов нехотя снігами глибокими, становиками крутими.
Це було вчора. Всю ніч він лежав біля вогнища на снігу і думав свою бурлацьку думу. Зазирав у минуле — тяжко. Заглядав у майбутнє — темне. Зціплював зуби — нехай! Багато випало на його плечі. Але ж він живий, чорт забери! Подивимось ще… Спав сторожко, як дикий тур.
Так він ішов три дні і дійшов сюди, на стару пасіку. Що далі ішов, то все повільніше, а дійшовши сюди, до цієї пасіки Сіркової — зупинився. Далі несила. Ой, несила далі — це вже покинути останню рідну хату та й назавжди… Тут він отаборився і оце боровся воював сам з собою:
Піти? Чи не піти? Ні, не треба! Але ж як він піде геть, не попрощавшись з цими людьми?.. Але ж як стане перед нею і не пожаліє її серця?.. Ліпше було б розбитися ще тоді, з поїзда стрибавши!
І він рішуче збирався, то знову сідав у холодній халупі і сидів, важко підперши голову. Було його й по тюрмах. і по божевільнях, і де тільки його не було, але ніде він не тратив голови. Ба, ніде ж йому і не траплялося такого. Потім він напалив у халупі і міцно заснув. Пірнув у сон, як у визволення. Нехай.
Як він довго спав — хтозна, — чи годииу, чи дві, чи, може, кілька двін, — хтозна. Але враз схопився — йому приснився дивний і страшний сон. Йому приснилась мати… Мати на побаченні перед розстрілом. Рідна мати… Бідна, бідна мати!.. Він прощався з нею і гірко плакав…
А коли схопився зі сну — сльози теклі по щоках.
Швидко перевзув унти, підперезався набійницею, перекинув вінчестер за спину і, ставши на лижви, пішов швидко у ніч.
* * *
Ще було темно, ще тільки благословилось на світ, а в Сірковій хаті уже горів вогонь.
Почувши шерех здалеку, собаки забрехали. Григорій тихо свиснув, і собаки вмить опинилися біля нього, кидались під ноги, радісно лащились. Нюхали вінчестер і дуріли з радощів.
На сніг лягла смуга світла. Рано повставали Сірки, як і завжди. А може, і не лягали, може, по скоїлось. Ні, так, як і завжди. Мабуть, до міста збираються.
Старий Сірко, похиливши голову, сидів насуплений на лежанці, одягнений, і ніби роздумував, що його одягати ще — чи доху, чи козляк, сідлати гнідого чи буланого.
Наталка, така ж насуплена, як і батько, заломивши брови, стиснувши уста, шила унти… Ізюбрині, лапчаті… Гаптувала їх білими пушинками… Сувора, трохи зблідла, схиляла голівку то вліво, то вправо — дивлячись на роботу, а думка десь, не тут.