Іван Багряний - Тигролови (сторінка 23)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_bagrianiy_tigrolovi.docx)Ivan_bagrianiy_tigrolovi.docx417 Кб10568
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_tigrolovi.fb2)Ivan_bagryaniy_tigrolovi.fb2499 Кб9903
Скачать этот файл (Ivan_bagryaniy_tigrolovi.pdf)Ivan_bagryaniy_tigrolovi.pdf1442 Кб10102

Крім хлопців, на заготпункті ночували ще два цікавих типи. Цікаві тим, що були п'яні і все розповідали один одному (бо Мокієнкам давно вже набридло слухати), як вони вчора увечері стріляли і як їх ведмеді “мало не поїли”. Один з них був голова гольдяцького мисливського колгоспу імені Хагаєвича, з р. Хунгарі, росіянин, на прізвище Судаков. Другий — з-за Амуру, з річки Анюй, — голова якоїсь сільради, Тищенко Макар, українець. Обидва дебелі, міцно збиті, обидва “не любили випити”, тільки один — Судаков — низенький, забайкалець з походження, другий — здоровенний амурець, лубенець з походження. Вони щирі приятелі, хоч розділяла їхні хати тут територія, на якій могла б вміститись ціла, скажім, Польща. Приятелі, бо й Судакову серед гольдів нудно, і Тищенкові на Анюї, де його держава (сільрада) простяглась на яких чотириста кілометрів, а в ній лиш двісті чоловіка підданців, і розкидані так, що дідько їх знайде, коли, скажім, треба край випити, — теж невесело.

Раді, що зустрілись, вони закубрячили. Але почали не тут. Вони, бач, ходили по нетрях і скрізь шукали літака. Такий наказ вийшов — усім шукати. А як то робота марудна (знайди його, де він упав у цій проклятій гущавині), то вони ходили і, де тільки були добрі люди, — там і пили медовуху або спирт. І хоч людей було рідко, зате пили подовгу, — пробували, в кого міцніша. Отак учора надудлились в кривого Терешка, вони... “ішли собі на смерканні і шукали літака”.

— Коли гульк, — оповідав Тищенко, — стоять? Чорніють! Лишенько — ведмеді! Ми за бердани — і давай поливати. Били, били... таку стрілянину зчинили! А далі я й питаю: “Судаков, скільки дураков?” — “Два!” — каже Судаков. Бо ми ж тії пеньки так порешетили... Судаков притакував п'яно головою:

— Верно, Макаруша!.. Ето і єсть головокруженіє от успехов... Стрєльньом-ка!

І вони “стріляли”, черпаючи спирт просто з туязя. Уранці хлопці вирушили назад, вгору по Мухені. А діставшись до вершини, уже пішли пішки додому. Тією самою стежкою. Григорій прагнув скоріше додому.

 

Розділ восьмий

ОСІНЬ У ТАЙЗІ

Коли достигає виноград

Непомітно минало літо. Промайнуло, як один погожий день, і надходила осінь. Золота осінь, коли достигає виноград у тайзі, коли набряклі червоним соком грона його обтяжують лози, випромінюючи сонце увібране в себе і відбите в блискучих росинках.

Після пантування хлопці пробули вдома лише п'ять днів, то й ті п'ять днів косили траву на старій пасіці, кілометрів за десять, “за харч”, мовляв Грицько, кепкуючи. А накосившись досхочу, Грицько з Григорієм вибули вдвох на верхів'я річки Іман.

Старий з дочкою порався вдома на пасіці — брали мед. А потім зібрався везти панти та й дещо зробити для осінньої й зимової “кампанії”: то умови поскладати, то взяти авансом шкіри, чобіт чи там ще чого. А хлопцям звелів з'їздити на Іман та й поробити все, що треба. А що треба, то вже Грицько знає.

За ці дні вдома Наталка ще більше наче зчужіла — сторонилась Григорія. Чи то зумисне, чи то так виходило, але все десь обминала і була якась задумана, сумна ніби. Тож Григорій зрадів нагоді помандрувати десь подалі. Хай, може, воно в нім уляжеться, лихо оте його, хвороба ота. А коли хлопці від'їхали, забравши з собою Нерпу з Рушаєм, Наталка стала ще сумніша. Іноді така сердита, що навіть на Заливая гнівалась. Заливай лишився вдома, хоч поривався був разом з іншими побігти, та господиня його не пустила.

А подеколи на неї несподівано находило, і вона дуріла чи пустувала, як мала дитина. Стрибала з Заливаєм на річці по камінцях, поки котресь не плюхалось у воду з усього розгону; гуляла з ним у палочки-стукалочки, а то й стрибали разом через високу лату наввипередки. Чисто дівча мале. Або ставала на колоду і, приклавши руки до вуст, викликала мавок у горах, дражнилась, — кричала дзвінко і дослухалась, як її голос повторювався безліч разів. Заливай і собі гавкав, а йому відповідало кільканадцять псів одразу. Здивований пес аж поривався туди, щиро переконаний, що це з ним перегавкується ціле собаче товариство.

А то десь зникала на цілого півдня — десь лежала чи блукала в лісі, а приходила з вогкими очима і тиха така, слухняна, лагідна.

Мати бачила все, дивилась на дочку пильно, зі смутком, але нічого не говорила. Розуміла — дівчина на порі, от і нудиться. Такий вік дівочий. Сама не знає, чого їй треба. Теж була такою.

А раз мати запропонувала їй:

— Може б, ти, доню, поїхала до тітки в Київ та погостила. (Така думка — там і хлопців, і дівчат доста, хай покрутиться межи людьми, подуріє). Пам'ятаєш, як ти їздила торік улітку, саме оце, як виноград достигав?

Наталка обійняла матір і засміялась:

— Ні, мамо! Чого я там не бачила? Я хочу бути коло вас.

— Відколи це ти стала такою мамійкою?

— Отак! Чого це думають всі, що я така сердита та негарна? Хіба я така, мамо?

— Та ні. Тільки ж і не мамійка ти.

— А от і мамійка! Мені іноді вас так шкода. От ми їздимо та й їздимо, а ви самі вдома. І скучаєте, ажи? Як і я іноді без вас...

— Дитино моя хороша, — раділа мати. — А може, таки поїхала б до тітки?

— Ні, ні, мамо! Ні, ой ні, ні!

І обіймала матір, і обертала навколо себе.

 

Весела робінзонада

А хлопці їхали собі на південь схилами Сіхоте-Аліня. Їхали довго (чотири дні), поки не прибули на місце. Крім рушниць, харчів тощо, мали при собі ще дві коси примкнуті.

Там, де в Іман впадає широка та буйна притока Араму, нижче річок Улахези та Санчихези, стояв на невеликім джерелі невеликий барак. Це давня Сіркова заїмка. Тут хлопці й отаборились. І жили собі безжурно, весело. Як два Робінзони. В тайзі була пустеля щодо людей, — на сотні кілометрів не було ніякого житла, хіба, може, де живий який манза-звіролов. Лише за сто кілометрів угору було селище старовірське, невелике, хат на десять, що звалось Диди. “Хто куди, а я в Диди” — жартував Грицько. А вниз — до самої залізниці майже, — пустеля, на цілих двісті кілометрів. Там, нижче на Імані, багато лісозаготівельних бараків, але влітку вони пустують, і лише зимою набивається туди люду. Але то там. А тут і взимку пусто, лісозаготівлі сюди не доходять. Хіба тільки яка експедиція проїде вгору, або старовіри по льоду поїдуть вниз до міста Імана.

А нетрі тут первісні і незаймані, як, далебі, ніби в цілому Зеленому Клині. А рослинність як у субтропіках, думав Григорій, спостерігаючи флору. Він пригадував географічну карту, і виходило, що вони десь на рівні Сочі або Севастополя.

Отут і жили. Нікуди не квапились, пеклись на сонці, годували комарів та гнуса, ловили гачком рибу (для сміху), стріляли качок іноді для стрілецької вправи. Качок було тут чимало. Насідають рядочком на смужці ріні, межи бистрою водою та кущами, і пишаються. Котрі були ближче, хлопці не чіпали, не цікаво, котрі далеко, метрів за триста — чотириста, — стріляли “всидячку”. Особливо цікава була качка, так звана клоктуша — японська качка, дивна своїм оперенням.

Так і жили, тішились. А межи цими ділами так, для розваги, виконували батьків наказ, — косили сіно по сопках, по галявинах над Іманом і заготовляли с а м о л о в и, — пастки такі. А як у них календаря не було і поспішати було нікуди, бо в шию ніхто не гнав, то вони й не квапились. Накосившись або нагрібшись, сиділи вдома, проти сонця голяка і стругали химерні палички з зубчиками та плескаті кілочки з зарізами. В цілому два таких кілочки і прутик становили пристрій, т. зв. тунгузьку насторожку. Проста і воднораз так хитро придумана, що аж дивно. Склади два кілочки, поклади межи ними прутик з вирізами, а тоді підстав під колоду — колода, підперта цим пристроєм, стоїть і стоятиме хоч рік; та досить торкнути за прутик, як кілочки розпадаються і колода падає. Це тунгузька плашка. Зручна тим, що кілочків можна наробити цілий мішок і носити з собою, а колод уже в лісі досить. Яку хоч підіпри, — і вже тобі самолов. Знай тільки, де поставити та як і чим наживити. А то ще є “кульомки”, але їх треба робити на місці... Це все для дрібного цінного хутряного звіра і такого, що рушницею в цім лісі його не добудеш, як от колонок, с о л о н г о й, куниця, харза (сестра куниці), горностай тощо. А заготовляють і кладуть на місце ці всі причандали заздалегідь, ще з літа або з ранньої осени, щоб вони там облежались, щоб набрали місцевого духу, щоб потім звірок не сахався, як самолов наставлять. Це все розповідав Грицько своєму помічникові, щоб знав, що й до чого.

Робота була не важка, харчі добрі, — тож хлопці жили собі, як на відпочинку. Дні спершу лічили, робили затіски, потім збились і вирішили чинити за дідівським правилом — “врем'я само покаже” та “якось-то воно буде”.

Настругавши паличок доста, щодня сідлали коні й їхали непрохідними нетрями, де сам дідько ногу зломить; у відповідних місцях вирубали метрові товсті колодки, розколювали їх і так клали, зверху клали набір паличок, а на дереві, поблизу, робили добру затіску. Так помалу зробили рейд кілометрів на сорок. І нарозтикали таких паличок та наробили затісок до лиха. Затіску од затіски видно. Оце й діло в них.

Так не огляділися, коли минув місяць — надійшла уже справжня осінь, з прозорим небом, з ранішніми морозами, з інеєм на травах, з павутинням на всьому. Достиг виноград і хлопці щодня набивали оскому так, що не могли нічого їсти.

 

Бог кохання

А в нетрях уже ревіли ізюбри. Надійшла золота пора — пора кохання. Могутній дивний бог вийшов на золоті, осяяні вечірнім сонцем бескеття, і в рожевій імлі надвечір'я оголосив її прихід — просурмив на всі чотири сторони і стоголосі луни рознесли той клич по всіх усюдах:

“Любіться! Шалійте! Божеволійте! Бийтеся за неї — за любов! Протинайте один одному груди! Ламайте кості, збивайте роги!.. І беріть, беріть тих мрійнооких самиць за правом сильного! Любітесь! Множтесь!.. Слава хоробрим! Слава сильним!”

І котились стоголосі луни, реготали потужно в нестямі бескеття. Ревли ізюбри. Місячними вечорами, млосними ранками, тьмяними, мрійними надвечірками. Шелестіли нетрі, тамували шалені вибухи нестримної жаги і охороняли бої лицарські та смертельні змагання за право на любов. І лиш рев котився далеко — десь з хряском билися вогненнозорі коханці і дивилися на них граційні самиці, чекаючи, поки проллється кров, і гордий, нетерпеливий, шалений від пристрасті переможець підійде без заперечень... Чекали й тремтіли, готові. Хвилювались.

По нетрях, по бескеттях ходив бог з золотою сурмою, бог кохання.

Затикав Григорій вуха, а бог сурмив, сурмив у них. Ранками і вечорами Григорій просиджував цілі години, впиваючись відголосками тієї стихії. Було йому тужно.

І кипіла в ньому кров. І хотілось йому стати і заревти, потрясаючи все, викликаючи свою долю до бою, і поламати її ребра, потоптати її ногами. В лютім нападі помсти розтрощити її...

Думи пливли, як плине вода в широкому Імані, — гомонить срібними голосочками, плюскотить, воркоче ніжно, вабить, вмовляє, кличе і утікає, ховається в імлі.

Над падями, над кряжами стеляться тумани, ніби там ходять дівчата і напинають намітки, хочуть затулити місяцеві очі, — нехай не дивиться: гріх!

Давно було пора додому, і вони були б уже поїхали, бо, мабуть, батько бурчить уже там, та Григорія вкусила гадюка, як босі складали сіно, — тож вони мусили ще лікуватися. Грицько перелякався був, сам Григорій теж розгубивсь, але не показав цього. А вкусив щитомордник — страшна, отруйна гадюка. Перше, що Григорій зробив, це піймав щитомордника і розчавив його. А потім став випробовувати всі будь-коли чуті засоби — такі відомі серед усіх тих, кого гадюки ніколи не кусали. Перше — перев'язав ногу ременем вище коліна так, що вона за яких п'ять хвилин геть посиніла, як печінка, аж Грицько перелякався, а з виразки виступила крапелинка крові. Потім на команду Грицько відкрив патрон і насипав на ранку цілий заряд пороху, але запалювати вагався (ану ж, як одірве геть ногу) і одмовляв від цієї, хоч і вірної, але тяжкої операції. Зійшлись на тім, що Григорій половину пороху струснув, а половину таки запалив. Йому і в очах потемніло від спалаху. Але нічого, не кричав, лише трохи зблід. Почекали трохи. Нога пухла далі й боліла, головне, від того, що набрякла від перев'язу. Не мавши засобів, Григорій, керований зухвалою, але глибокою вірою в те, що його ніщо не бере, не брало, то ж не візьме й тепер, — наклав на ногу компрес і розпустив ремінь. І клали сіно далі, але вже повзувались. До вечора нога так спухла, що Григорій не міг ходити.

Другого дня було гірше. Григорій блював, нічого не хотів їсти, але їв через силу. Грицько був в одчаї, вимагав негайно їхати, але Григорій заспокоював і тримався спокійно сам. Чотири дні воював організм з отрутою. Це була ціла трагедія для Грицька — спостерігати і не мати сили якось допомогти. Він висував силу проектів — їхати в Іман, їхати назад, з'їздити до Диди до знахарки — і хотів все негайно здійснювати, та товариш спокійно, але рішуче забороняв. Кепкував. Наказував. І Грицько, хлопець неабиякої крутої вдачі, скорявся. Упевненість і добрий настрій друга його заспокоювали. Кінчилось тим, що Григорій був правий — ніякої халепи з ним не сталось. Ще чотири дні — і він цілком видужав.

Проте багато днів вони змарнували.

 

Коли вирує кров

Хлопці надумали були вже збиратися додому, як тут прибіг Заливай, а слідом за ним приїхала... Наталка. Кінь під нею був мокрий і аж тремтів, — тож гнала без сталого відпочинку, без зупинок, либонь. А сама... сама була спокійна. Побачила іце здалеку, що хлопці живісінькі, і була спокійна, весела. А до Григорія навіть байдужа. Не наближалась до нього, уникала зустрічатися поглядами.

Їхавши назад, зупинились на Бікіні, там, де він, склавшись із безлічі струмочків, тік уже широченькою річкою. Тут стояв курінь. Тут днювали. Натрапили на барсовий слід і ходили полювати, залишивши усіх собак вдома. В гущавині на такім полюванні собаки зайві — заженуть десь, і не вглядиш. Думали так заскочити.

Довго нишпорили, але без наслідків. Так і облишили. Зате натрапили на цікавіше...

Пошук на сайті: