Сама Дарія Олександрівна — найхудіша в хаті, але трималася, бо звикла терпіти ще з часів сирітського дитинства.
Рано постукав хтось у вікно. Дарія Олександрівна одразу здогадалася, що то чоловік. Діти кинулися до батька, так і повисли на ньому. А Мирон Данилович подумав: «Без кінця втішні діти йому і любі. Ось, побувши далеко в ці дні, відчув, що і не жив без них, що вся душа його — тут, і одному без них не варто на світі ходити». Потім враз усі замовкли, згадавши про бабусю. Побачивши покійну, Мирон Данилович застогнав від болю, як поранений. Підійшов, поцілував руку і тільки й вимовив: «Простить, мамо!» Стали ладнати похорон. Мирон Данилович зробив труну, вирив яму в садку коло вишень, які так любила мати. Сім'я стояла тісним кільцем над могилою і не мала сил попрощатися навіки з дорогою людиною.
12
Мирон Данилович і дружина беруться до лузги — товчуть її та пересіюють, доки стало щось схоже до борошна. Спекли коржі і стали пробувати. Зараз вирішиться, житимуть вони з лузги чи загинуть. їжа виявилася гіркою, але голод перемагав, і діти їли швидко, один Микола не міг те проковтнути. Батько сказав, що добре було б добути малясу (відходи з виробництва цукру), можна пекти пряники. Рано—вранці господар вирушив на цукроварню. Дорога здавалася безкінечною.
Ось нарешті й димне дворище з огнистими прямокутниками вікон. Мирону Даниловичу налили тягучо—густої рідини, схожої на мед, тільки з нудним запахом. Додому йшлося веселіше, хоч відро ломило плечі і гнуло до дороги.
Спекли пряники, але ні гіркота лузги не втрачалася, ні нудота від малясу. Запивали водою, тоді в шлунку починало пекти і боліти. Наступного дня знову їли малясник, ледве перемагаючи відразу.
Раптом хтось зашкрябав у двері. Діти здогадалися, що це їхній собака Зорик, який влітку пропав. Зараз він був худючий і здичавілий, але кинутого шматка малясника не з'їв.
Не став їсти і Микола. Зробився жовтий і темний з лиця, як бабуся перед смертю. Врятувати його міг лише справжній хліб, і батько вирішив ще раз навідатися до млина. Атам — більше голодних, ніж було. І борошна їм — ні порошинки. З воріт виходять Отроходін і Шікрятов з повними мішками. Одяг припорошений борошном, і голодні не витримують, кидаються відняти мішки. Але налітають міліціонери і розганяють натовп. Катранник, який усе це спостерігав, подумав: «Наш хліб вирвали з рук, а ми могли б відняти, для дітей! Хіба нема чоловіків певних? Однаково — загибель».
Ті, що впали в сніг, сконали, так і лежать. А службовцям немає до того діла. Під'їхала підвода, і стали вантажити трупи, як дошки.
Мирон Данилович побачив, що сподіватися тут нічого. Пішов по городах, копирсався палицею, шукаючи чогось їстівного. Знайшов кілька поморожених бурячків і зрадів — усе ж якась переміна.
Жінка заходилася варити юшку. Діти охоче сьорбали, один Микола не може побороти слабості. Став, як восковий кістяк.
Андрійко прокинувся серед ночі, бо в хаті голосно розмовляли. Це прийшов далекий родич Семенюта просити про допомогу. Треба було копати могилу і когось ховати швидко й таємно. Батько пішов, а хлопець спав і марив, тривожачись за нього. Та ось перед ранком Мирон Данилович повернувся і тихо став розповідати дружині про подію.
Старого Ґонтаря забрали разом із синами. І ось він повертається — поранений, обмерзлий. Цілий тиждень ішов, пройшов двісті верст. І розповів, що привезли їх прямо в тюрму. Там багато людей розстрілюють. Ждали й вони своєї черги. І ось прийшла пора — поставили до стінки, стали стріляти прямо в обличчя. Дід пам'ятає зблиск і як тіло ніби електрикою обпекло коло серця. Прокинувся від того, що щось давило на груди. Став ворушитися — земля в рот потрапляє. Почав видиратися, як черв'як із ями. Ледве зрозумів, де він і що. Затулив рану шматком сорочки та й тікати подалі від цього жахливого місця — раптом убивці повернуться. Але потім подумав: може, й сини ще живі, так вибираються, як він. Стукав по землі, прислухався, але — нічого, мабуть, треба прощатися навіки. Старий ішов лісом, степом, ховаючись. Заночував у глухому сарайчику. Йшов далі й думав: «Я тепер незаконний чоловік на світі, арештований і розстріляний, викреслений із живих списків; по документах — мертвяк. Стану перед начальством, хай найдрібнішим, і не можу сказати, хто я такий єсть! — гірко і страшно на душі… Виштовхнуто мене з життя, без ніякої вини за мною, і що робити?»
В одному хуторі діда Ґонтаря прихистила якась бабуся — дозволила переночувати, нагодувала. Йшов додому, ховаючись, як звір. І з жахом думав, що тепер йому не місце на землі: дізнаються і заберуть знов на смерть. Ця думка його тривожила постійно, а рана не гоїлася. Голод же доконав остаточно.
Семенюта подякував Мирону Даниловичу і сказав, що старий перед смертю згадував про торішні кагати біля цукроварні. То ж за послугу хай він візьме собі один із них.
13
З лопаткою і мішком поспішав Мирон Данилович до кагатів, де торік зберігалася картопля. Боявся, що вже інші знайшли це місце. Почалася хуртовина, але так добре — менше бачитимуть.
Нарешті — кагат. Катранник відгріб сніг і став копати замерзлу землю. Радів кожній картоплинці. Це ж — життя для дітей. Коли йшов додому з клунком, усіх обминав, щоб не позаздрили і не відняли. Вдома усі зраділи. Картопля — це велике свято.
«В селі Кленоточі люди вмирали, які скрізь на Україні,— їхній хліб і всяку поживу забрано, а самих покинуто на неминучу гибель; бо держава, використавши силу проти них, як смертельний противник, відняла, крім харчів, також можливість заробити на прожиття. Стан — гірший, ніж підчас чуми».
Картопля кінчалася в Катранників, і господар никав околицями: чи не здобуде чого для сім'ї. Холодно і пустельно навкруги. Сум огортає душу. Садиба косаря — суцільна руїна. Все дерев'яне з хати розібрали на дрова. Хата Кайданця теж німа і порожня, мабуть, господар таки вибрався на Кавказ. Біля рогу вулиці почув розмову партійців про те, що їм видали крупи і яловичину.
На колгоспному дворищі в казані варилася страва. Довкруг зібралися активісти з тугими пиками. Рядові колгоспники, впрягшись, як єгипетські дармороби до каменя, відтягалидохлу коняку в степ. «Такі ж мерущі, як і кожен одноосібник». Ось важко застукотіла підвода, навантажена мерцями, їх скидали в яму і неглибоко загортали, так що з часом випиналися то нога, то коліно, то вигнута спина чи голова.
Від дитячого притулку бачить Мирон Данилович процесію. Це діти тягнуть на рядні трупик свого товариша. Стрепенулося серце в Катранника — дитина Аддрійкових літ, ще й на нього трохи схожа. Взявся допомогти дітям рити могилку, та чує, що несила. Вибачившись, пішов. А скрізь по дворах мертві, покладені на сніг. Але комісія байдужа до них, перебігає від порога до порога.
Мирон Данилович вирішив зайти до колгоспного городника Никифо-ра Самохи, дізнатися, чи живий. А той заробив у радгоспі п'ять кілограмів кукурудзяних качанів і тепер їх намагається подрібнити спочатку сокирою та обухом, а потім на саморобних жорнах.
— Це б на всесвітню виставку в Париж, чи що,— сказав гість.— Нехай подивляться. Такої індустрії ще не бачили.
— Чому ж? Я дам і в Париж, хай тільки напис повісять: «Завершення ленінізму в селі Кленоточі», і рік поставлять — «На переході зими з тридцять другого в тридцять третій». Після виставки можна як подарунок одвезти в Кремль і присусідити біля цар—пушки і цар—колокола. Буде третє диво: цар—злидні».
Аж ось до хати — комісія. Обшукувачі нишпорять скрізь. Побачили мельницю; допитуються — навіщо і конфісковують, як «незаконну муко-мельну техніку в межах приватного мешкання». Начальник виписує ще й шраф у сімдесят п'ять карбованців. І каже, щоб дякував, що не тюрма. Самоха кричить, що у нього грошей нема. Йому відповідають, що це не їхня справа, а не заплатить — місяць тюрми, щоб знав.
«— Ну, собацюги! Ну, скажені! — картає Самоха.—Дають качани, за-місто платні, і їж цілими, хоч задавися… Держать на роботі, бо я кожну корморізку полагоджу, як годиться, і всяку машину. Держать і душать. Чортова сила…»