Гість підтримав — так і є. Саме про це він чув від старичка в поїзді. Піп диявол з бісами князює між людьми. Це іспит всім за гріхи їхні. «Хри-стос як господар бачить, і скоро сповниться час; хижаки зловлені будуть і вбиті через огонь, а хто терпів і вірний зостався, одержить білий вінець».
Господар згадав радгоспного старичка, ідо біля рахівниці сидить. Так у нього друга думка: «…що вся причина — вусатий бузувір; завів пекло».
Жінка Самохи запропонувала позичити в рахівника грошей на штраф, а вона з'їздить у місто по хліб. Чоловік сумно відповів, що її туди ніхто не пустить. Селян ловлять, як «зривщиків» і скидають на снігу яри або завозять у степ — замерзати. Повернулися декотрі, ледь живі, то розказували.
Мирону Даниловичу запала думка про хліб «добрий і чистий, живлющий, як сонце в великій милості… Чи в світі немає скибки: йому, що весь вік робив хліб? Гори його! — для всіх інших. Ну, хоч дітям, коли не йому». Йшов від Самохи з подарунком — двома коржиками з качанизни.
Ось комісія під'їжджає до чергової хати. Виходить опухлий хазяїн з дітьми, у яких пообдувалися животи. Жінка лежить мертва у сінях. Обшукачі хотіли ввійти у хату, але, побачивши живі примари, відсахнулися і вибігли з двору.
Вдома Мирон Данилович застав плач біля старшого сина — той помирав. Не допоміг і кукурудзяний коржик. Тіло вкрилося ранами. Увечері заснув. Потім підняв руку, зітхнув — і життя втекло від нього. Мати припала до сина. Батько стояв, як тінь. Діти трусяться від тривоги. «Не стало в них брата, що завжди був мирний, з теплим словом,— ніколи не крикне. Тільки гляне тихими очима, підожде, думаючи щось, ніби зовсім стороннє і гарне, тоді зробить,— про що вони просили. Світив добрістю братик їхній, і навіки такого другого не буде». За вечір мати стала іншою — як смертельно обпалений морозом вишневий цвіт.
Наступного дня Миколу поховали біля бабусі. Мати до самого смерку лежала недужою, потім рішуче сказала, що їде з дітьми в місто по хліб — бо всі поляжуть.
14
Зібралися в дорогу швидко. Дарія Олександрівна так поспішала, що діти за нею ледве встигали. Прощалися болісно, як востаннє. Батько відчув себе деревом, яке буря вириває з грунту.
Вранці, коли вийшов з дому, наздогнали його двоє, звеліли йти з ними. Катранника привели в церкву. Там купами лежало зерно і підгнивало. Картопля обмерзала в мішках. Допитувач і селянин схрестилися очима. Отро-ходін за цей час помітно обрезк, а Катранник нагадував обтягнутий шкірою кістяк. Очі висвічували невимовну душевну гіркоту.
Шікрятов обзиває Катранника злісним підкуркульником, який приховує предмети церкви, що підлягають конфіскації. Про це стало відомо їм від однієї комсомолки. Вона чула, як дівчина Катерина, що втекла, говорила про Катранника і чашу, яку йому передала. Отроходін налетів на селянина з погрозами і вимогою здати чашу. Той хитав головою німо, мовляв, не брав, не знаю. Тоді «тисячник» вдарив Катранника по голові. «Допитуваний скрутився: впав на підлогу. Його відлили брудною водою і поставили на ноги. Отроходін зрадів, що вогник в очах Мирона Даниловича погас, і почав допитувати його знову. Пообіцяв мішок пшениці, як скаже.
Селянин дивився на живе золото пшениці. «Ось хліб, через хвилину можна взяти, тільки скажи, чаша де». Скоро ж смуток прийшов і обкинув думки з гіркотою: «Щоб так, за це зерно — продати? А тоді куди? Від неба кара буде, мені і дітям… І хто виживе в селі, проклене Катранників; місця собі не знайду, краще вмерти».
Допитувачі поставили й другий мішок перед ним — з борошном. Не витримав, простягнув руку, потім безсило обвис, як гілка, що надломилася і зів'яла. Отроходін зрадів, що подіяло, і подумав: «З'явиться сам і проситиме». Хлібороба підвели до дверей і викинули через східці на сніг. Ледве прийшов до тями Мирон Данилович. Піднявся, як каліка, поволі побрів. Раптом почув крик. Це голосила на вулиці жінка, благала людей вбити її. Хтось пояснив, що сім'я цієї жінки отруєна макухою, до якої вона добавляла бадилля, назбиране з осені. Між травою попалася блекота, от всі і потруїлися.
Вирішили жінку одвести додому. А там по хаті скрізь кров, і на лаві лежить зарізана дитина. Чоловік з безумними очима щось смажить на сковорідці. Жінка впала йому до ніг і вмерла, а божевільний вискочив надвір і помчав степом у заметіль. Чоловіки так і не змогли його наздогнати.
Коли поверталися, їх зустрів якийсь селянин із сусіднього присілка і спитав, чи не дають у млині борошна. Дядьки зло з нього посміялися, а прибулець повідомив, що завтра до млина багато хто збирається. Треба взяти хліб хоч силою. «Треба вранці йти війною на млин. Бо кволо сидіти — могилки множити»,— подумав Мирон Данилович, дивлячись на горбки з хрестами у своєму саду, де поховані найдорожчі йому люди.
15
Починало світати. Люди виходили з Кленоточі, і їх більше, ніж сподівався Мирон Данилович. Йшли сніговим степом і говорили. Один чоловік сказав: «А що коли б з дітьми опухлими поїхати і стати в сніг під Москвою, не відходити, поки не оддадуть наш хліб, для маленьких! — помо-жеться чи ні?»
Інший з гіркотою відповів: «Кому ж поможеться, коли звеліли наших не пускати в Росію; завертають! Там серця нема — камінь під ребром. Сюди прислали своїх цей страх робити».
Катранник ішов і думав, що коли б була дружина й діти вдома, відмовили б його йти. Але йде він не стільки заради честі, а з крайності. Що як його рідні приїдуть із міста без здобутку, голодні, хворі? Як тоді вони виживуть? «Страшний край життя, мов прислон при безодні, зовсім близько. Тут же, куди всі йдуть, є хліб — треба брати його: сьогодні, негайно, і можна продержатись…» Мирон Данилович ледве брів по снігових заметах. До млина, як струмки, звідусіль стікалися люди.
Варта насторожилася, але не знала — то самовільний похідчи, може, начальство переганяє кудись населення: «вона звиклася з неприродною і неглуздою владущістю начальства».
Коли охоронці зрозуміли, що це напад, стали розстрілювати голодних з близької відстані. Поранені і вбиті падали, а ззаду набігали нові, відчайдушні у своїй безвиході. Хвиля селян грозила затопити вартових, але начальник скомандував виставити кулемети і відкрити вогонь. Дядьки падали, як скошене колосся, загрібаючи руками землю.
Мирону Даниловичу, який спостерігав розстріл беззбройних, усе здавалося сном, маренням. Почалася безладна втеча. Селянам стріляли у спини. Одна куля вдарила під плече і Катранника. Він затулив рану рукою і побіг. Кров текла, а потім запеклася. Чоловік здогадався, що куля прострелила його наскрізь і вилетіла, отже можна обійтися без лікаря. Ледве добрів до хати. Упав і заснув, як убитий. Потім встав і обробив рану йодом, якого випадково трохи лишилося у пляшечці. Увечері, похитуючись, вийшов на околицю і побачив, що рідко хто хоронить мертвих — неспроможні люди. При світлі зоряного неба чотири постаті поспішили в степ — вести відправу без сторонніх.
16
Поїзд спішить мимо мертвих і мимо живих, більшістю теж приречених.
Приїхали вдосвіта. На вокзалі — цегла і залізо, брязкіт і галас, натовпи спішать і ніхто ні на кого не гляне. Волочачи важкезні чемодани, пріють командири і партійці в шкірянках. Часом натовп прорізає хтось такий, що від нього всі сахаються, як окуні від щуки. Снують службовці в недорогих, але страшенно вигладжених пальтах. Окремо робітники — худі, в посмаль-цьованих ватниках і кепках. Селяни, обідрані і забруднені від ночування в підворіттях, виглядають як вихідці із могил. їх напівживі тіла скрізь навкруг вокзалу, під парканами. Тягнуться голодні до магазинних вітрин і вмирають. Ніхто на них не звертає уваги.
«Партійщина високого рангу і звання, з яскравими зірками на кашкетах і грудях, позиркує у виразі кислувато—погірдливої нудьги крізь шибки легкових автомашин, що мчать пришвидшено: бо ніколи! — позиркує на трупи, розсіяні по вулицях, і відвертається випасеними обличчями. Страшенна зайнятість — треба спішити на хронічні засідання в хмарі тютюнів і виголошувати без кінця промови про будівництво щастя. В перервах, згромадившись коло буфетів, підряд перехиляти по стопочці і заїдати корейкою і рибцем, і копченою, а «заправившись» до сопучої одишки і відгику, знов промовляти про побудову безкласової мрії і кадити вождеві, ніби божеству, що, мовляв, мудрістю привело до веселого життя — народ, себто всіх, що конають за вікнами.