20
У районі хлібороба страшенно здивував напис на брамі величезного подвір'я: «Союзхліб». «Чому союзний? Виходить, то хліб союзу з північчю, звідки накази йдуть,— який союз, коли забрано хліб, а ти вмирай?» «Поглядзосередився на пірамідах збіжжя: крізь дірявий брезент багато зерна видно, промоклого в дощі і підіпрілого. Сам колір зерна непереможно надив. Ось він — спасенний хліб. Перед очима. Чиста пшениця. Всього мішечок би набрати — сім'я врятується! Однаково ж зерно згниє на мокрому місці. З того, що просипається в грязь, можна тисячі торб наповнити і спасти душі. Ні, і хліб, і люди гинуть. Хто наказав? Сильна варта обступила пропадущі піраміди, вся з гвинтівками; по-чужому говорить». Селяни, як приворожені, дивляться на хліб — їхніми руками вирощений, від їхніх ротів забраний.
У місті теж багато померлих. Ніхто не прибирає. Службовці оминають огидливо і переступають померлих так, ніби це були дрова.
В одному магазині трапилося Катраннику купити кілограм капусти — колись моченої, тепер сухої і несвіжої. Зрадів, що може ще й добереться до Кавказу, маючи запас їжі на три дні. Ледве сів на поїзд. Одразу ліг, а прокинувся в лихоманці — певно, застудився. Надвечір — вузлова станція. Тут пересадка і знову безкінечне чекання. На площі — людський мурашник. Партійні гидливо поглядають на «сірих» з населення, особливо селян, які конають згідно з рішенням столичного партійного керівництва.
Мирон Данилович штовхався в черзі з однією думкою: «їсти! їсти!» Сподівався хоч на шматок хліба. Сказали, що даватимуть кільку. Що ж, можна і це їсти. Зморені люди незчулися, як набігли машини з облавою. Селян хапали, як вовки овець, спроваджували на платформи. Швидко довезли до станції, завантажили у товарні вагони. Двері замкнули наглухо і помчали.
Раптом зупинилися. Почулися крики, звідкись повалив дим. Охоронники почали виштовхувати людей у глибокий яр, а зверху — палаючі деревини. Мирона Даниловича теж кинуто з дверей. Він летів, чіпляючись за щось, боляче ударяючись і опікаючись. Докотився до струмка внизу і на чотирьох, як звір, поповз подалі від загибелі. Лунали моторошні крики скалічених людей, бухало огнище. «Багато селян згорало у велетенській печі—прірві, над якою стовпи диму вставали, мов над фабриками. Потяг підвозив туди нові натовпи; скидані вартою, падали вони і калічилися раніш, ніж стати здобиччю огню від шпал і обаполів, облитих смолою».
Катранник продирався попід заваллям і втратив свідомість. Опритомнів від того, що згори палило і душило димом, а знизу холодило водою. Став пробиратися, як поранений вуж. Упав у глибшу яму, змок. Коли повз далі, натрапив на щось, обгорнуте тканиною. На диво й на радість — це був справжній хліб! Житній. Мирон Данилович відломив шматочок, пожував, бережучи кожну крихту. Решту сховав у торбу.
Коли йшов, перечепився об мертвого обпаленого і скаліченого чоловіка. Жахнувся, здогадавшись, що це його хліб. Потім подумав, що тому вже нічого не потрібно, а от йому, живому, стане в нагоді. Так селянин заспокоював себе, а все ж недобре почував: чужий хліб взяв, у мертвого… І вирішив зробити послугу нещасному — поховати його в землю.
Мирон Данилович ішов і з острахом прислухався — чи не наздоженуть? Потім присів відпочити і заснув. Прокинувся від тривоги — пожежа палала на півнеба. Ще б згорів, коли б залишився там.
21
Катранник ішов до самого ранку, боячись натрапити на «їх». Дійшов до дрібного полустанка. Робітники на платформах рівняли дошки. З одного боку поламалися стовпчики і соснина осунулася на жужелицю. Укладали двоє — залізничник і підліток, то ж роботи з них було небагато. Машиніст клопотався біля паровоза. Тоді крикнув до селянина, щоб той допоміг, а він його за це підвезе.
Катранник недуже повірив, а залізничник його заохотив, давай, мовляв, правду тобі кажуть. Мирон Данилович взявся складати дошки. Працювали кілька годин, чоловік так утомився, що аж хилився. Залізничник назвав себе Петром і запросив підобідати з ним. Дістав пшоняний хліб, цибулю, картоплю, трохи олії. А свої харчі порадив приберегти. І запропонував їхати з ним на склад — там скаже начальникові, як Мирон Данилович виручив, розвантажать — і на Кавказ. Катранник зрадів — це ж і йому туди.
У дорозі розмовляли про владу, яка повсюди душить трудящу людину, про несправедливість: «Вони лютують, бо народ розглядів їх, що то мучителі з чужої служби. Тепер хотять затопити кров'ю людською очі. Пробують на нас; а тоді світ душитимуть». Петро додав: «В них це готове: і партмішок, і партзав'язка. Мандрувавши, надивився я. Нищать хліб нарочито і розоряють до смерті. В начальство ставлять непридатних, щоб більше біди було».
І розповів, як на одному зернопункті в поспіху зсипали усе зерно разом: і жито, і ячмінь, і просо, і гречку. Хазяї! А в іншому місці виставили охорону біля напівзогнилих буряків — щоб людям не дати. Гора буряків зогнила, і купу голодних біля неї постріляно. «З того ж і видно: ворожі виродки нагорі царюють».
На степовій станції від підводчиків довідався Катранник, що недалеко в «совхозі» наймуть конюха. Вирішив зостатися. Подякував сердечно дорожньому приятелеві і попрямував спробувати щастя. Там перш за все спитали, чи добрий конюх. Мирон Данилович запевняв, що все життя біля коней і знає, як їх треба доглядати. Робота непогана, правда, платня невелика. Трохи грошей і трохи кукурудзяного борошна. Юшку давали.
Перший спечений хліб їв, як торт. Але його було мало. По—тваринному хотів їсти. Потім подумав про сім'ю і вирішив заощаджувати гроші і борошно. Прожив деякий час, але, як і кожен у тому «совхозі», підупадав і хирів. Вечорами люди бродили тінями, неспроможні втишити голод, ховаючись, рилися на смітниках біля кухні.
В один із вечорів до Катранника зайшов «низовий» партіецьДомборсь-кий. Подивився, як живе селянин, і сказав, що той так довго не протягне. І запропонував загнати одне лоша на каміння. Воно зламає ногу, тоді його можна дорізати. Так роблять усі, щоб врятуватися.
Лоша зламало ногу, зібрали інших партійців, щоб засвідчили нещасний випадок. Одноголосно вирішили дорізати. Тоді наганячі вдвохдорізали лоша і повезли закопувати. Але закопали лише рештки, м'ясо ж забрали собі. Потихеньку смажили лошатину і набиралися сил.
Згодом Мирон Данилович послав додому трохи грошей, не знав, правда, чи дійдуть. Але враз настигла біда: облік усіх, хто із сільськогосподарських районів. Катранник не мав посвідки, тому його звільнили.
Знову на поїзд, знову штовханина, гамір, черга. Хліба не дісталося, на базарі натрапив на тюльку. А голод мучив усе більше. Базарна босячня ув'язалася за чоловіком, бачачи, що той ледве тримається. Тоді Мирон Данилович зауважив одного хлопця, якого всі слухали. Підійшов до нього, запропонував закурити і попросив, щоб той дав команду своїм — хай відстануть, коли ще не зовсім звірі. Він хоче ще хоч раз побачити своїх дітей. Босяк крикнув своїм, щоб залишили селянина. Один вуркаган ув'язався— таки за ним до самого вокзалу і намірився пограбувати. Селянин тоді дістав ніж, яким хліб різав, замахнувся ним і закричав з такою силою, що грабіжник, переляканий з несподіванки, втік.
На вокзалі сісти не було де. Мирон Данилович притулився під стіною. Аж ось одна жінка посунулася і звільнила йому місце. Потім розговорилися. Сусідка розповіла, що її разом з батьками забрали і виселили в Архангельськ. Багато повмирало там, а вона втекла на Кубань до родичів. А тоді вийшов наказ ловити дітей з висланих родин. її впіймали і погнали в Сибір — пішки по снігу, в страшні морози. Начальник вибирав собі найгарніших дівчат і ґвалтував. Потім передавав іншим. Так, поки пройшли вісімсот кілометрів, жінки ставали проститутками. А вона не піддавалася. Тоді її загнали в холодний льох, облили крижаною водою в сорокаградусний мороз. Обмерзла, як льодовий стовп, а все—таки не здалася. Дуже хворіла. На далекому лагпункті взяли на роботу. Далі жінка сказала: «Побачила я, що виходу ніякого немає, таки погублять мене москвичі і зроблять проституткою, зараженою і пропащою, і стала я дружити з завхозом. Він був єврей. Врятував мене від гіршого…»