Розлучившися з Ольгою до вечора, Олександер пішов по одній з головних вулиць. Як завжди, гостро примічав дрібниці, хоч, здається, був байдужий до них. Стан закоханости не завадив зазирнути в двері «бродтрестівського» магазину, де з–за скляного прилавка продавали пиво, крім заплянованих солодких водичок: що там робиться — з–за чого крик?
Посперечалися два військові: капітан напідпитку, поважного віку та стави, і трохи молодший лейтенант, теж поважного образу. Капітан поспішав і хотів, щоб без черги налили пива; лейтенант протестував, посилаючись на публіку, вишикувану «в затилок» (згідно з правилом: «хто останній?»). Як посперечалися, то капітан спересердя і з нетверезости зачепив лейтенанта за ґудзики і — почалось! Публіка недомисленно дивилась на скандал, мовляв, хіба ж можна таким людям сваритися? Олександер взяв військових за руки:
— Що ви робите? Офіцери!..
— Геть звідси, пацан! — крикнув старший ранг на хлопця.
— Піду. Ви, як батько, дали пацанові приклад.
Публіка присудила: «правильно… командири! Молоді дивляться… будуть завтра в вас під рукою, а ви що показуєте?»
— Ладно, ладно, — замирливо гримів капітан. Випустив Ґудзики лейтенантові, приглянувсь до медалі в нього на грудях: «За відвагу»… — На фінляндській був?
— Був.
— Я теж був… Знаєш, браток, ти того, не сердься на старого: погарячився; бувай здоров!
Капітан якось скорбно стиснув уста, нахмурив брови і, намагаючись твердо ступати, вийшов на вулицю.
Уже тоді, як капітан кричав «геть!», Олександер переконався, що один із забіяк — йому знакімець. Лейтенант тільки й ждав — скінчити сварку:
— Астряб?.. Вип’ємо.
Навчений недавно, що з військовими треба зразу згоджуватися, коли пропонують пиво, Олександер сумирно дожидався, поки лейтенант брав два кухлі з–під кранта, звідки наточувано рідину. Відійшли набік, до високого круглого столика, край якого підходив під груди; стукнули зубами об скло і занурили губи в холодну піну.
Лейтенант Оранченко служив до минулої зими при воєнному кабінеті, як асистент у завідувача катедри: «проходив» із студентами кулемет. Його, кадрового командира, знавця «Максима» і «Дегтярьова», відрядили в вищу школу на педагогічну діяльність. Забрали"звідти під час фінської війни і з кулеметною ротою послали на фронт. Бувши при воєнному кабінеті, Оранченко відзначив собі Олександра, що швидко опановував механізми. Подобалась Астрябова чіткість і акуратність у поводженні з зброєю. Він взяв його в помічники. За місяць сумісної праці склались відносини, повні взаємної пошани, як буває між сильними і відкритими натурами.
За пивом згадали шкільний побут, спільних знайомих, крім того — й війну.
— Скажіть! Що там справді було? — спитав Олександер.
— Було… ходім у затишне місце.
Прийшли в скверик і сіли на лавці, під дрібними акаціями, — Оранченко подимів папіросою і признався гірко:
— Ніколи я не думав, що доведеться бійців гнати в бій кулеметом. От і все, Олександре! Повір мені: не можу більше нічого сказати.
Олександер більше й не питав нічого: тільки згадував, як масами привозили вночі, потайки від населення, самі живі тулуби: без рук і ніг; голови просувалися крізь дірки в мішках. Тулуби невідомо куди зникали. Люди пошепки говорили про газову камеру, в якій закінчувалось життя бійців, занапащених безголовим командуванням на морозі.
— Я тобі скажу щось друге, — почав Оранченко, — війська стягають до кордону. Пройшла чутка про нараду в «хазяїна», який заявив, що пора втрутитися в європейські події. Можливо, незабаром почнеться війна, коли — невідомо; мабуть, скоро; повітря насичене грозою. Гітлер топчеться з танковими ордами в Західній Европі, — куди йому далі йти? З дня на день сподіваємося, війна вдарить, як блискавка в дерево. Гайвороння з дерева зніметься, політає, поки гілки горітимуть, а тоді знов сяде. Хоч дерево й відживе, а проте від птиць воно, мабуть, на цей раз не звільниться. Я кажу, звичайно, нехай — між нами…
— Певно. Я про це думав сьогодні. Каюся, ми з професором Споданейком були у ворожки — не дивуйтесь: то я затягнув його; він хворий: якийсь психічний розлад, а я хотів розважити. Ворожка навіщувала війну; сказала також, що ми обидва, старий і я, підемо на фронт.
— Що ж, розумна ворожка, — сказав Оранченко, — війна підходить до двору. Пороби заходи… одружений?
— Це вже не виключене.
— Як почнеться війна, хай дівчина виїде куди–небудь. Все перевернеться. Бомбардування, пожежі, голод, хвороби, тисячі нещасть прийдуть. В Сибіру й Середній Азії, також на Закавказзі, я гадаю, буде безпечно. Якщо мобілізують, не думай про смерть; не слід на фронті гав ловити, як і без потреби підставлятися під вогонь; головне — спокій. Уникати кожного непотрібного руху, викликаного нервами. Ну, сам маєш голову! Після війни, хто виїхав звідси, а потім вернеться, — нічого не впізнає. Дивися: люди ходять, клопочуться справами, а не знають, яка біда нависла.
— Цікаво, чи німці переможуть?
— Ні! — з притиском сказав Оранченко. — 3 Гітлеровою ідеєю — тільки провал! Я читав книжку англійського журналіста. Точно розчислено: німці виходять на лінію Ленінград — Москва — Кавказ, тоді — поспішний відступ. Розгром неминучий. Англієць певен, що німці потерплять поразку від нашої «зверхіндустрії»; а я іншої думки. Треба йти мені; проведи трохи, он до того перехрестя!
Ідучи поруч Оранченка, студент скоса позирає на нього, намагається вгадати на загорілому обличчі сліди фронтових переживань — як міняється душа під впливом небезпеки? Риси обличчя в Оранченка стверднули, набрали більшої, ніж було, непорушности, шкіра згрубіла; на ній з’явився відтінок мертвуватої сірости, очевидно, від постійного недосипання. Очі запали, і в темній глибині залягла невигойна понура печаль, що різнить з гострою суворістю в загальному виразі. Зуби, міцні, поставлені рівним рядом і окреслені з кришталевою спрямованістю та повнотою, сильно блищать під час розмови. На важкому кашкеті різьбиться зірка. Комір стягнутий. На петлинках — емалеві темно–червоні квадратики. Фігура Оранченка «підтягнута»; ремені щільно припасовані.
— Як твої іспити? — лейтенант повеселішав від згадки про свою вчительську ниву.
— Без провалів.
— Молодець! Я недовго був педагогом, а роздивився: у студентів багато метушні, так званої «громадської роботи». По–німецьки говориш?
— Думаю, буду перекладником на середню руку.
— Хвалю! — з прихильністю глянув лейтенант. — Налягай на німецьку, пригодиться! Ах, який я був дурний… міг би трохи підучитися, тепер — і пам’ять слаба, і трудно мені.
Дійшли до перехрестя.
В Олександра від зустрічі зосталась велика тривога. От — доля всміхнулась, подарувала промінчик серед задушливої сірости, з якої щодня виходить небезпека і ранить серце. Несподівано стала грозова хмара. В тіні її підступила до життя страхітлива постать, схожа на смерть, і свариться залізним кулаком.
— Ой, Боже ж мій! Лишенько! Що я тепер робитиму?! — заголосила бабуся біля магазинних дверей…
Зразу згуртувався натовп. Жалісливі жінки обступають потерпілу, питаються:
— Що таке? Чого ви плачете?
— Як же мені додому вертатися: старий, я не знаю, що зо мною зробить…
— Та заспокойтеся! — гладять жінки бабусині плечі. — Розкажіть, що з вами?
— Зостануться внуки голодні, бо більше грошей нема; при мені були останні сто карбованців. Украли… Харцизи прокляті, щоб їм добра не було! Я тільки на хвилину відвернулась, а гроші в хусточці поклала сюди, в кошик. Заглянула — нема!..
Бабуся примовкла. Витирає шкарубкими пальцями то одно почервоніле око, то друге.
Мужчини, що споглядали сцену, нахмурили брови. Потемніли обличчями.
Що ж до Олександра, то він мав нагоду з другого боку поглянути на справу, знайому з «вуркаганського» минулого. Переживав почуття ображености з бабусею і терпів кривду. Раптом, згадавши про Борзоконеві гроші, вийняв з кишені сто карбованців і поклав їх бабусі в кошик. Швидко пішов геть, ніби соромився власного вчинку. Коли ж відійшов за квартал від натовпу, відчув наодинці, що в душі настала просвітленість, із якою не кожна радість може зрівнятися. Не могли її притемнити навіть великі, чорніші від ночі птиці, що розрізненими хмарами летіли з півдня, від гір. Мабуть, передчували здобич: світлі очі, які вони вип’ють, крячучи, крилами підкидаючи в чистому полі.