ЖОРЖИНИ
Антон Никандрович відпив чаю і взяв автоматичну ручку. «Кожна людина, — записав він, — складає фреску зорових чи слухових, чи інших образів, але не тримає їх постійно в пам’яті, — тільки при потребі відокремлює декотрі з них перед духовним зором. Поезія своїми умовними означеннями відновлює видіння, необхідні для нового часу, і, дякуючи зосередженню психічних сил навколо них, відкриває двері в майбутність; вона — ліхтар духа в його поступу, і в ній першій проявляються напрямки та рушійні сили історії. її правда в її красі. Маючи в своєму мистецтві щось від магії, вона, властиво, споріднена з релігією — від віри дістала сяєво собі, і ним вона жива, ним поборює темряву невідомосте, визначає картини прийдешнього в видіннях. З відреченням народів від поганської віри і переходом до християнства вона дістала найбільший дар — справжній пророчий патос, і таку дієвість, що, в найсвітліші часи свого процвітання, повела за собою народи, повела їх щасливо до визволення з рабства — до життя, гідного людини. Поезія, якщо вона не зґвалтована, засвічує перед духовими очима правдивий шлях, ґрунтуючись на життьовому інстинкті, здогаді, інтуїції, прозрінні, керуючись думками про долю і спасіння душ; і тому нав’язування їй живосилом політичної тенденції згори мертвить її саму, а також заводить людей в облуду, себто підготовляє нещастя. Всіма засобами треба противитися підкоренню поезії тимчасовим політичним інтересам панівної сили. В такому спротиві проявляється героїзм поета, його відданість правді, його мужність і чесність; і міру його обдарованости становить непохитна вірність внутрішньому голосові, всупереч грізному насильству над його серцем, всупереч спокусі життьовими благами серед болючої нужденности і всіх страждань, пов’язаних з «отверженістю». Поет, що воліє прийняти всі прокляття на свою голову і віддає перевагу станові «ізгоя», злидаря, обшарпанця, митаря, відлюдника, ченця, аби тільки бути вірним таємничому кличу з невідомости, — рівний силою свого духа подвижнику і герою, бо він саможертвою зберігає світло для всіх. Поет повинен бути непокірним і неслухняним; повинен іти тільки своєю, призначеною йому від народження, стежкою. Зобов’язаний бути ворогом усіх, хто чинить насильство. Його доля — бути переслідуваним, очорнюваним квазіпрофесорськими статтями, зневажуваним і висміюваним, аж поки оточення навчиться знаходити в поезії істину, що її відчувають люди в серцях під час богослужіння і молитви до Спасителя…»
Антон Никандрович спинився, щоб перечитати дві написані сторінки; відчув, ніби розчинилась брама і він в’їжджає на Соловки… морозним снігом повіяло звідусіль, під регіт, під поблиск монгольських очей секретаря парткому. Зиркнув на двері старий, згорнув сторінки у вузеньку смужку і, відійшовши в куток, до полички, вийняв том Шиллера в твердих палітурках з червонастим коленкором — розкрив книжку, сховав рукопис під вигнуту спинку її. «Туркот–Семидзвонник хитріший: його коробочки — надійний сховок, — подумав заздро, — але в мене такий почерк — ніхто не розбере». Вернувся до стола і сів; і схилив скроню на руку — дивиться у вікно. Том Шиллера. як талісман, вичервонив спогади з світлими видивами. Усміхнулися жоржини, ясністю близькі до коленкорових палітурок. Зоріє жовтими очима «Леді Мойра»; за нею починає виглядати таємний колосальний «Місяць Індії» з пелюстками іншого відтінку — змішаного з золотом; з’являється сіяння червоности, в якій бринить огонь, — приходить ясний–ясний «Ідеал Селянина»; відміняється кольорит, бо приносить веселість зірка «Південного світла», за якою займає чергу «Нормандія», святково–біла, мов айстра, тільки з прозолоттю і великою пишністю.
А дрібніші — сусідні — теж поспішають виринути з забуття і підійти кортежем до спільного ряду: одні — ясно–лазурні, обдаровані сріблистою прозорістю і свічінням; другі — формою як дзвони, теж лазурні, ошляхетнені відтінками срібно–фіялкового смутку; треті схожі на блакитні світильники на високих стеблинах; четверті мають вигляд темно–синіх метілочок із білими цятками. За ними огніють пристрасні істоточки, кожна з яких має суцвіття: то як чистий пурпур, то як пурпурово–гарячий оксамит, то як оксамит рожево–пурпуровий, то щиро–огненний, то огненно–червоний — усі палахкотять, стоячи в повені тепла, що притекла спозарання і важко затоплює моріжки.
— Ми з вами будемо тут щоранку, — сказала Людмила, глянувши в очі Антонові Никандровичу, студентові, дуже голубоокому і каштановолосому.
— Неодмінно! — відповідав він; брав її під руку, і вони схилялися до квітчастої дрібноти, відчуваючи, що земля нарочито збудована для любови і процвітання рослин.
Людмила зауважила, і Антон Никандрович згодився, що трави дивляться; пильно, пильно дивляться!.. Слухають світло, як воно звучить, і п’ють його; шепчуть якоюсь мовою в жагучій непорушності.
Людмила і Антон Никандрович підійшли до водограю, а той, зрадівши, що можна показати вміння, метнув перлисту куряву до сапфірно–соняшного склепіння, сповитого югою. Легесенько розвіявся на частини, чемно вклонився і знову рвонувся у височінь, вишумлюючи обережно та делікатно. Кинув пасмами свіжости в обличчя, а потім створив весельчату парасолю, розбив її і дозволив спадати дрібненьким дощиком на дзеркало басейну.
Людмила замислилась. її постать можна було б перенести на полотно в різьбленій рамі, і напевно, академіки, прим’явши кулачками сиві борідки і дивлячись поверх золотих окулярів, прийшли б до висновку, що перед ними — образ, характеристичний для ренесансу на українському ґрунті: можливо, з II половини XVI століття.
В довгому білому платті з вільними згортками, струнка, як квіткова стріла, і з формами тіла — сильними, гарно окресленими. Волосся відлітає двома русявими крилами від чола, зливається і падає до пояса світучими косами.
Одного разу, швидко йдучи до альтани, Антон Никандрович раптом перестрінув Людмилу і відчув її дихання на обличчі. Забракло мови, щоб означити враження розкішної ніжности. Він стояв, ніби в нечутному громі — при рожевих дверях земного раю. Зрозумів тоді, що означується в великих дівочих зіницях, на яких розходиться тонкими стрілками світло. Розходиться воно і знову збирається в двох яскравих цяточках на двох кружках — таких, як шовк: темно–сірих, і з прозорою глибочиною і вогкістю джерельного дзеркала, затіненого рясними, довгими, трішки відігнутими на закінченнях віями. В очних ямах, най–густіші коло перенісся, стоять півтіні–серпаночки невловимої легкости.
— Від того моя любов така велика, — думає Антон Никандрович, — що, мабуть, ми споріднені від першого дня, що розкрило сонце.
Людмила дивилась на нього, а він секундочку був неуважний, бо тихо повторював слово, що несподівано спало на думку.
— Ви почали шепотіти: що?
— Соромно признатися.
— Почали щось думати, чого треба соромитися?
— Ім’я для вас… слово з народної мови.
— Скажіть!
Людмила легенько нахилилася, щоб зірвати високу білу травинку, а зірвавши її і тримаючи перед очима, додала:
— Я хотіла, щоб ви завжди були відверті зо мною.
Набрався духу Антон Никандрович і промовив:
— Народний вираз: «дівчина–медунка».
Людмила намірилась жартома вдарити Антона Никандровича стеблинкою по руках, а вронила її: без гніву чи образи, тільки з смутком поглянула і спитала:
— Чому ви соромилися?
В нестямі від хвилювання обняв її і поцілував в уста: затріпотіла билиною, прибитою вітром до дуба. Вона потім притулилась обличчям йому до грудей і похитала головою, ніби у великому горі.
* * *
Два персні на руці в Антона Никандровича, — як він ховав їх від пожадливих очей під час лихоліття, що настало після царсько–кайзерівської війни! Крізь тисячі небезпечних несподіванок проніс пам’ятки свого кохання. І тепер від кожного цікавого погляду з такою фантастичною вправністю приховує, то притискуючи палець до долоні і закриваючи його сусідніми пальцями, то повертаючи руку, що позаздрили б східні штукарі. Помітити персні Антона Никандровича було неможливо; навіть колеги, які працювали з ним по десять років і щодня сиділи з ним за столом, були неспроможні спостерегти найменший відблиск від золотих обручок, хоч власник їх курив, писав звіти про успішність студентів, заповнював анкети і, звичайно, тримав руки весь час над столом. Тільки зоставшись самотою, випростовував пальці і дивився на персні.